Що хорошого №11: Музика для ядерної війни та Сади перемоги
«Детектор медіа» постійно критикує, тож на противагу негативу ми вирішили запустити моніторинг хорошого. Щотижневий список рекомендацій від наших авторів, де вони радять гарні речі: комікси, балет, ютуб-канали чи будь-що інше. Це вже одинадцятий випуск «Що хорошого» — перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев’ятий та десятий тут. Діліться в коментарях враженнями та власними рекомендаціями. І приємного!
Світлана Остапа
Колись на початку 2000-х одна студентка запитала, що для мене означає щасливе життя. І пам’ятаю, що почала говорити якісь банальності: про взаємну любов, здоров’я рідних, творчу самореалізацію, мир у всьому світі. Але потім я зрозуміла, що немає щасливого життя, є щасливі миті життя. Інколи ці миті від тебе взагалі не залежать. Наприклад, перемога України на «Євробаченні» або на міжнародних спортивних змаганнях. А частіше ти сам творець свого щастя. Це можуть бути якісь дрібниці, але вони приносять тобі море радості.
У Бучі є один «кулібін», який легко може переробити звичайний велосипед на електро. У нього з дружиною немає дачі чи якогось городу, але вони захотіли вирощувати екологічно чисті овочі для себе. Живуть вони в хрущівці на 5-му поверсі. Чоловік вирішив зробити грядочку на балконі. Приніс землі з пойми річки Буча, прокалив її в мікрохвилівці, щоби вбити різних шкідників. Сам виростив розсаду, а потім посадив помідори, огірки й перець. Зробив автоматичний полив, який вмикав із телефона. Такі собі «Сади Перемоги». Він важив усе, що дозрівало. В результаті вони зібрали 8 кг помідорів, 5 кг огірків і 3 кг перців. Непогано, як для балкону хрущівки, правда? Весь цей процес зробив це подружжя страшенно щасливим. Коли він мені про це розповідав, аж світився від радості.
У мене теж є маленький городик і кілька плодових дерев, яким пару років. І я завжди теж свічусь від радості, коли збираю врожай. Мені хочеться цілувати кожне яблуко чи грушу, помідор чи огірок. Я страшенно пишаюсь, коли роблю салат зі своєї капусти із зеленню, або інших овочів із грядки. Наша родина цього року майже три місяці не купувала овочів. Тому під час війни тут подвійна вигода: психічна й матеріальна. Ці хвилини радості від зібраного врожаю іноді рятують від потоку жахливих новин. Ненадовго, але рятують.
Тому тепер я точно знаю, що можна бути щасливим у нещасливий рік для твоєї країни чи міста, в якому ти живеш. Це звільнення Бучі, Ізюма та інших українських міст. Це миті щастя, коли повертаються твої діти в Бучу після піврічної розлуки. Це коли ти маєш можливість виконати заплановане й зібрати вирощене. А ще мені приносить радість, коли я ділюся врожаєм зі своїми рідними і друзями. Переможемо!
Ольга Білоусенко
Якщо хто не знає, я в «Детекторі медіа» працюю з російською дезінформацією. І вже понад місяць спостерігаю за тим, як Росія шантажує Україну й наших союзників, ніжно погрожуючи застосувати проти нас ядерну зброю. Описуючи меседжі агітпропу про можливе застосування ядерки й читаючи поради про те, що ж робити, коли бачиш ядерний гриб, я думала, як виживатиму у пост'ядерному українському світі. Якщо виживатиму, звісно. Дійшла висновку, що найкраще до того всього, як саундтрек, пасувала б музика Тору Такеміцу. Наприклад, «A string around autumn» або «Orion and Pleiades». Звісно, не просто так.
Тору Такеміцу — японський композитор. Дозволю собі зробити музикознавче зауваження: дуже крутий композитор. І так, він жив у ті часи, коли відбулося ядерне бомбардування Хіросіми й Нагасакі. Оскільки помер Тору Такеміцу (закреслено) дядечко-музикант (спеціально пишу «ядечко-музикант», а не просто Тору такеміцу, за мотивами ось цього поста ексредактора «Детектора медіа» Отара довженка:)) у 1996-му, ядерний удар, як ви розумієте, він пережив. Часто його музика і справді звучить так, ніби її написала людина, що пережила ядерну війну: сумно, страшно, але водночас дуже потужно. Це той момент, коли музика від інтродукції й до коди тримає слухачів у напрузі.
Останнім часом жартую, що якщо Росія таки застосує ядерну зброю проти України, а я все це дійство переживу, то почну писати музику як Тору Такеміцу. Але для цього, звісно, мені треба підучити гармонію та композицію. Бо музика Такеміцу — про високу композиторську майстерність, якої в мене поки нема. Але, сподіваюся, вона мені й не знадобиться :)
Галина Петренко
Я хочу порадити духопідйомну композицію «Горіли танки коло хати» — український кавер на впізнавану російську воєнну пісню:
«Його кінець у чорноземі,
Радіють наші хробачки.
Хотіли жить в есесесері,
Та всі померли, дурачки».
Команда, яка створила кавер, періодично експериментує з переспівуванням популярних у Росії пісень. Виходить нерівно з точки зору ідей, відеоряд узагалі виглядає максимально самодіяльно. Але мені подобається сама ідея «позичати» російську музику. Звучить приблизно як жарт, який я нещодавно почула в контексті пропозиції поговорити російською: «Застосуємо трофейну мову».
Гюнель Бабакішієва
The Bleak Old Shop of Stuff — ідеальний серіал для поціновувачів англійського гумору та літератури. В першу чергу це пародія на всі твори Діккенса. Кожен, хто прочитав хоча б один його твір, скоріш за все замислювався — ну не може стільки бід впасти на голову одній людині! Творці серіалу довели: може! Це дивовижно абсурдна історія про власника магазину з прізвищем Таємничеминуле, який, як не дивно, має якесь страшне таємниче минуле, що наздогнало його в особі злодійського адвоката.
Він втратить усе, опуститься на саме дно, але кінцівка буде з хеппі-ендом. У серіалі також чудовий акторський склад, зокрема неперевершений Стівен Фрай у ролі суперзлодія-адвоката Маліфакса. Декорації вікторіанської епохи, сюрреалістичний гумор, лиходії з бакенбардами, їжаки-помічники та божевільні вівці — що може бути краще? Вйо до перегляду!
Марина Баранівська
Юрій Прохасько, український публіцист, перекладач, літературознавець і психоаналітик, не надто часто тішить публіку доступом до своєї персони.
У Юрія немає сторінки у фейсбуці і згоду на інтерв'ю він дає рідко.
Тому його участь у «Власних назвах», спільному проєкті PEN Україна та телеканалу «Еспресо», безсумнівно, заслуговує на вашу вагу.
Розмова ведучої Мирослави Барчук і Юрія Прохаська є надзвичайно актуальною, глибокою, правдивою і такою, що дасть вам розраду у найбільш гіркі дні навали росіян.
Як довго ми можемо витримувати стан довготривалого стресу і не втрачати при цьому адекватності? На що спиратися в ситуації, коли щодня між українцями, які переживають випробування великою війною, поглиблюється безодня? Бо одні втратили дім / близького / власне здоров'я etc., а інші тривожаться, очікуючи втрат з дня на день?
Досвід втрати життєвого фундаменту — це біда. Проте вразливим та пораненим можна бути й без подібного досвіду, просто маючи фантазію.
Важливо, щоб у цьому пекельному вирі щоденних втрат і випробувань на міцність ми як спільнота, як суспільство не втратили засадничої здатності до солідарності, яка можлива через співпереживання, нагадує в цьому інтерв'ю Юрій Прохасько.
І ще герой цього випуску «Власних назв» заохочує всіх нас не лише триматися, але й мріяти про своє індивідуальне і наше спільне майбутнє.
Це правда, що, коли наважуєшся планувати своє життя на тлі всього, що відбувається, почуваєшся трохи безумцем. Але мріяти можна і треба, наголошує Прохасько.
Бо коли ми перестаємо хотіти майбутнього, перестаємо хотіти бачити його таким, яким би ми хотіли його бачити, ми взагалі перестаємо бути.
Мрійте попри все і обов'язково подивіться цей випуск проєкту «Власні назви».
Колаж Миколи Шиманського
