Що хорошого №13: «Андор», військова розвідка та найкращі українські твори року
«Детектор медіа» постійно критикує, тож на противагу негативу ми вирішили запустити моніторинг хорошого. Щотижневий список рекомендацій від журналістів, де вони радять гарні речі: фільми, книги, комікси, балет, ютуб-канали чи будь-що інше. Це вже тринадцятий випуск «Що хорошого» — перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев’ятий, десятий, одинадцятий та дванадцятий тут. Діліться в коментарях враженнями та власними рекомендаціями. І приємного!
Юрій Макаров
У мене, якщо чесно, ситуація специфічна, я знову не належу собі, зокрема, в сенсі споживання культурного продукту: усіх членів Комітету з Національної премії імені Шевченка, до яких я належу останніх три роки, попросили не складати повноваження, а й далі виконувати свої обов’язки до кінця воєнного стану. А оскільки минулого понеділка був останній день подачі заявок на участь у конкурсі, боюся, найближчими тижнями я й мої колеги будемо читати, слухати, дивитися тільки твори кандидатів. На щастя, багато з того, що претендує на премію, я вже бачив, завдання не таке непід’ємне. Звісно, як людина із середніми показниками сили волі, я починаю зі знайомих авторів і творів.
Звітую: Ігровий серіал «Мама» (йшов на СТБ, режисер Тарас Ткаченко), ігровий фільм «Клондайк» (режисер Марина Горбач, київська прем’єра мала бути на минулому тижні, але зірвалася через повітряну тривогу, дуже раджу піти подивитися), документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» (Ірина Цілик, є в мережі), документальний серіал «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла» (режисер Сергій Лисенко… і тут я замовкаю, бо це продукт моєї компанії, я навіть дикторський текст начитував, доведеться утримуватися від голосування).
Література: як завжди, багато взагалі незнайомих імен, серед знайомих — Людмила Таран («Айвенко, або Чоловіки ‑ це…»), Артем Чех («Хто ти такий?») і… барабанний дріб… Любко Дереш («Там, де вітер»). Зазначте, я кажу не про свої вподобання, а про те, з чим знайомий або про що я бодай чув.
Музика: Марічка Бурмака та «Хорея козацька» — це те, що можна слухати незалежно від жодної премії, так би сказати, за покликом серця, за браком іншої мотивації.
Є в нас ще мистецтвознавство, але тут я не наполягаю, просто згадаю, щоби вас взяли завидки (мій товариш Михайло Назаренко «Крім «Кобзаря»», Людмила Тарнашинська «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління», Віктор Жадько «Коли б то Бог дав мені притулитися до університету», «У всякого своя доля»).
Є журналістика/публіцистика — тут серед інших Павло Казарін і мій особистий фаворит Віталій Портніков (я не розкриваю передчасно свої вподобання, що було би порушенням етики, просто я сам його висунув).
Є ще дві театральні вистави — львівський «Філоктет» та івано-франківська «12-а ніч», але це треба їхати.
Ну й два візуальні проєкти (Наталя Делієва/Валерій Костюк/Таїсія Пода та Віталій Кравець), з якими теж треба познайомитися.
Роботи не на тиждень, а на місяць. Але… якщо ви чекали від мене якихось порад, не дочекаєтеся!
Отар Довженко
Думав, що нічого хорошого на цьому тижні знов не буде, але випадково натрапив на сторінку Джакомо Мічелі — італійсько-американського програміста-митця, який робить офігезні мультимедійні штуки, пов’язані зі словами, мовою та візуалізацією. Наприклад, ось текст книжки «Пригоди Піноккіо», який починається англійською й поступово переходить в італійську — так, що людина, яка знає обидві мови, може не помітити переходу.
А ось сервіс, який показує у формі ланцюжка статей із вікіпедії, як будь-яке явище, поняття, слово чи людина, про яку є стаття, сполучається з будь-якою іншою (я спробував Ukraine + palfrey, і мене досить швидко завело в коней, стайні і тому подібне, але ланки цікаві).
Але найбезбашенніша штука — це згенерована штучним інтелектом нескінченна розмова між словенським філософом Славоєм Жижеком і німецьким кінорежисером Вернером Герцоґом. Вона англійською, досить зрозуміла, титрована і водночас озвучена голосами, дуже схожими на натуральні — в кожного свій акцент. Ця балачка, звісно, не має реального змісту, але вирвані з контексту фрази можна використовувати за аналогією з ворожінням на книжках. Ну, і змушує замислитись, чи справді мудрість наших мудреців така мудра, раз її може зімітувати машина з нуликів і одиничок.
Оксана Романюк, директорка ІМІ
Додаток Forest, який допомагає зберегти темп в часи відключень. Коли я працюю, у мене зазвичай два стани — або я в потоці, і дуже сильно концентруюсь на одній задачі. Або я суміщаю кілька задач одразу, паралельно прокрастиную, розмовляю в чатах, генерую ідеї і роблю ще купу справ. Мені так комфортно і продуктивно працювалось—- до того як почалися системні щоденні відключення енергії і зв'язку. Зараз потрібно більш ефективно концентруватися на задачах, і ця весела екологічна апка допомагає не здуріти від нав’язливої думки, що ти нічого не встигаєш. Суть програми в тому, що ти заводиш таймер, скажімо, на 25-30 хвилин. «Садиш дерево», і маєш 30 хвилин пропрацювати не відволікаючись. Якщо порушуєш — твоє «дерево» виростає маленьким і кволим. Садіть і ростіть великі дерева, дорогі громадяни)
Катерина Дячук, керівниця відділу свободи слова, головна редакторка сайту ІМІ
Моя душа релаксує від мистецтва, літератури, музики та пам'яток архітектури. Нещодавно нарешті сходила на виставу в театрі Івана Франка «Моя професія - синьйор з вищого світу». На цю виставу я мала сходити ще 4 березня, але завадила війна.
Люблю джаз, особливо при свічках, на мене він чекає у кінці листопада. Перечитую періодично Ліну Костенко «Триста поезій». Нестандартним захопленням останнього часу для мене стала зацікавленість розвідкою, навіть придбала підручник «Військова розвідка», дуже цікаво.
Ірина Земляна, медіаекспертка, керівниця відділу безпеки ІМІ
Я вишиваю з самого дитинства. Вишивання завжди було способом заспокоєння. Потім я стала бачити більше символізму в цьому. Тому під час коронавірусного локдауну я вишила рушник білим шовком в полтавській техніці «білим по білому». Коли настала велика війна і я застрягла закордоном через погрози росіян, зрозуміла, що знову хочу вишивати. А так, як всі елементи на українських рушниках завжди щось означають, я вирішила створити воєнний рушник. З танками, БТРами, літаками та дронами, кораблем, який іде, самі знаєте куди, закликами від нас від.. відстати та нотами до гімну України.
Віка Наместнік
Ви коли-небудь уявляли себе знаменитим художником? Я — ні :) Хоча малювала доволі непогано, але ніколи не претендувала на особливі таланти в цій царині. Деякі малюнки ще й досі збереглися у тій сакральній батьківській папочці з досягненнями. Тепер, на прохання племінниці намалювати котика, зайчика чи якесь інше звірятко, гарно вдаються лише квіточки.
Але то не біда. Навіть з такими вміннями можна прикрасити дім картинами власного виконання. Сюжет будь-який — від абстракцій до автопортрету. Як? Насправді дуже легко. Є така чудова штука як картини за номерами. Для мене це два в одному. Релаксація, перемикання уваги, відпочинок і задоволення від процесу створення чогось красивого. А також чудовий спосіб освіжити інтер’єр, додати затишку чи нових акцентів. Малюй і змінюй хоч щодня. Можна збирати колекцію тематичних картин (це якраз мій варіант). Мотиви справді є на всі смаки й уподобання, варто лиш пошукати.
Недарма написала про автопортрети. Цей бізнес швидко розвивається і є фірми, які пропонують створити картину для розмальовування за вашим фото. Тож такий оригінальний подарунок можна зробити на день народження чи з іншої нагоди.
Насолоджуйтесь створенням красивого, додавайте гармонії та спокою до сьогодення.
Гала Скляревська
«Андор», Disney+, 2022
Не певна, що серед читачів «Детектора медіа» є багато шанувальників «Зоряних воєн», але, напевне, такі є. Сама я поміркована фанатка: не дивилася жодного мультсеріалу, із всього, що потрібно мати вдома справжньому поціновувачу — лише невеличка модель «Тисячолітнього сокола», котру, щоправда, довелося дуже довго збирати. Ну, ще фігурка-брелок з одним з персонажів всесвіту. Але в мене ніколи не було плакатів, меча чи «каструлі» імперського штурмовика, і я не читала фанфіки. Проте подивилася (і не по одному разу) всі фільмі і всі серіали всесвіту. Тобто не лише наймилішого «Мандалорця», а навіть «Книгу Боби Фетта» (мені сподобався, хоча всі інші, справжні фани, мене за це соромили), та найнуднішого «Обі Ван-Кенобі», якого можна було дивитися лише з поваги до Евана МакГрегора. Але, нарешті, вийшов серіал, який можна рекомендувати навіть тим, хто взагалі про «Зоряні війни» знає лише те, що вони є, і в них повстанці борються проти імперії. Це – «Андор» Тоні Гілроя (режисера та сценаріста франшизи про Джейсона Борна) з Дієго Луною в головній ролі.
Формально це пріквел спін-оффу «Саги Скайоукерів», тобто події в «Андорі» відбуваються раніше найпершого оригінального фільму «Нова надія» 1977 року, і навіть раніше, ніж у фільмі Гарета Едвардса «Бунтар один» 2016 року. Тому в ньому майже нічого не відбувається в космосі, не існує всіх цих складнощів, які потребують довжелезного пояснення маленьким шрифтом перед кожній серією, немає джедаїв (так!), і в ньому нічого не говорять словами в дивному порядку про Силу, яка іноді може витягти космольот з болота, а іноді не може закрити двері. Тобто в серіалі майже нічого немає від месіанської ідеї «Зоряних воєн», але є все про людей, іноді – фанатиків, іноді – злодіїв, іноді – талановитих військових чи інтриганів, які насмілилися протистояти імперії, аби спробувати побудувати більш справедливий світ.
