Чому пісні Цоя в Україні дозволені, а частина вітчизняної класики – заборонена?

На запит видання «Українські новини» голова Державного агентства з питань мистецтв Ольга Россошанська відповіла, що Цоя в Україні співати можна, бо «пісні та творчість Віктора Цоя, який не був громадянином російської федерації, не підлягають забороні на публічне виконання на території України». 

Крім цього, співак не включений до списку осіб, які становлять загрозу національній безпеці України. Отже, депутатка «Голосу» Наталія Піпа незаконно критикувала хлопця з Одеси, який у Львові виконував пісні музиканта. Власне, із цього весь скандал і почався. Нагадаємо, у червні минулого року депутати ухвалили норму, яка забороняє російську музику для публічного виконання.

А демонструє цей скандал щонайменше два моменти. Перше: вимагати покарання для когось можна лише на основі законів. Друге: закони і уявлення великої частини громадян про правильність, справедливість чи доречність — не завжди тотожні. 

Зовсім недавно ми розбирали дуже схожу ситуацію з ефіром на телеканалі «Київ». Колеги запросили до прямого включення нардепа Максима Бужанського, до якого щось не можемо дібрати доречних і цензурних епітетів. Нехай буде «одіозного». Він навідріз відмовився спілкуватися українською і, ясна річ, опинився головним обʼєктом обурення в соцмережах. Попри це, закону Бужанський не порушив, адже в ньому немає вимоги до нардепів розмовляти державною мовою поза приміщенням Верховної Ради. До речі, ця норма викликала масове здивування. Днями мовний омбудсман Тарас Кремінь підтвердив, що штраф героєві ефіру не загрожує. 

Так і з Цоєм. Хоч би як хто вважав за недоречне виконувати його пісні в публічних місцях, але юридично люди мають на це право. І врегулювати схожі ситуації законодавчо буває досить складно. Ось яскравий приклад. До публічного показу на території України заборонені фільми та серіали, в яких зіграли люди з уже згаданого списку тих, хто загрожує національній безпеці. Навіть якщо це епізодична роль на 5 секунд. 

Все було б нічого, якби наша кіно- та серіальна індустрія не була так тісно пов’язана з російською. Тамтешніх акторів у великій кількості можна знайти у вітчизняній кінокласиці та просто важливих роботах. І виходить так, що кілька фільмів визначної української режисерки Кіри Муратової — під забороною. Наприклад, «Вічне повернення», адже там зіграв Олег Табаков. Або «Три історії», там ми можемо побачити не лише Табакова, а й Івана Охлобистіна.

Те саме з «Польотами уві сні та наяву» Романа Балаяна — там у ролях знову Табаков та Микита Михалков. 

Між тим, робота Балаяна — на сьомому місці у списку ста визначних українських стрічок усіх часів від Довженко-центру. «Три історії» — на 63-му. Отже, ці фільми водночас є національним надбанням, цінністю та забороненим контентом. Щонайменше з 2014 року представники нашої культурної спільноти говорять про складну і масштабну дискусію з назвою «Що нам робити з радянським культурним спадком?». Схоже, вона затягнеться ще на багато років.