«Треба було діяти максимально нестандартно». Журналістка Влада Цуркан заявила, що не пропонувала Суспільному джинсу проти Юлії Федів
Нагадаю, днями у медійно-культурному середовищі здійнялася колотнеча. Голова правління Суспільного Микола Чернотицький повідомив, що одній із журналісток каналу запропонували за винагороду зняти матеріал проти Юлії Федів. Її, нагадаю, нині розглядають як претендентку на очільницю Мінкульту.
Допис, звісно, став резонансним, а авторка пропозиції, Влада Цуркан, одразу перетворилася на локальну знаменитість. Вона журналістка, до квітня цього року працювала на телеканалі «Дом», потім перейшла на «Київ», звідки нещодавно теж звільнилася. На скринах бачимо, що нині вона представляє інтереси одного з працівників Українського культурного фонду. Таке позиціонування викликало справжню інтригу в культурному середовищі: хто ж замовив Юлію Федів? Smm-ники УКФ у коментарях пишуть, що все це — прикре непорозуміння і вони до нього не причетні.
Та повернімося до нашої колеги. Соцмережі у Влади нині закриті, але від людей не сховаєшся. Ми дістали скрини її нового допису з поясненнями. Напевне, навіть так — із «поясненнями». Вони виконані в популярному стилі «закопайте мене глибше». Виявляється, Цуркан не пропонувала ніякої джинси, а діяла в інтересах держави, бо не терпить корупції. І представляла сама себе. Хоча на скринах чорним по білому написано: «Звісно, за висвітлення цього інфоприводу готові віддячити матеріально» і «Я зараз представляю інтереси одного з працівників Українського культурного фонду».
Ось як Влада пояснює це зараз: «Ви думаєте, якби я реально пропонувала джинсу, тим паче Суспільному, що фінансується державою, ще і від особи з УКФ, я б писала таку маячню настільки відкрито з особистої сторінки? Ще й людині, з якою працювала досить давно і невеликий проміжок часу? (До речі, цікаво, чому ім'я отримувачки моєї "пропозиції" замазали. Може, їй є що приховувати?). Власне, увагу мені вдалося привернути, як і планувала. Якщо б я написала просто пост – мало б хто це розповсюдив».
Далі Влада вдається до так званого «вотебаутизму», який так люблять російські пропагандисти. Цей термін є фактично синонімом фрази «сам дурень» і має на меті переключити увагу з власного факапу на щось інше. Наша героїня жаліється, що люди почали критикувати її персону, а не саму Федів, яка, мовляв, розкрадала мільйони на посаді виконавчої директорки УКФ. Також Влада взялася апелювати до свободи слова і права на свою думку:
«Я не дуже хочу розганяти зраду. Але мені, як громадянці України, вже набридли хабарництво і крадіжки. Я маю право на свою думку і на свободу слова, яка, на щастя, у нас ще існує. Я не лобіюю когось із кандидатур на пост міністра культури та інформаційної політики. Тому що окрім дифірамбів, присвячених Федів, більше ніяких кандидатур і не висвітлювалося у ЗМІ. Особисто я не хочу, щоб крісло очільника Мінкульту займала особа, яка фігурує у справі щодо розкрадання великої суми держкоштів. Тому я вирішила діяти. Тими ресурсами, що маю. А саме – власними силами.
Оскільки особисто наразі не працюю журналістом, я хотіла запропонувати колегам висвітлити цю тему (не як джинсу, а об'єктивно та всесторонньо). Розуміючи жорстку редакційну політику більшості видань і телеканалів, лишалося діяти кардинально, через силу фб. Треба було діяти максимально нестандартно. Власне, увагу мені вдалося привернути, хоч і ціною скандалу».
Читаючи цей текст, чесно кажучи, я не могла повірити, що людина може настільки неоковирно заперечувати те, що заперечити неможливо. До того ж Влада, вочевидь, зовсім не стежила за процесами навколо Мінкульту, що дуже дивно для людини, яка аж так переймається долею відомства. Це я про фразу «Тому що окрім дифірамбів, присвячених Федів, більше ніяких кандидатур і не висвітлювалося у ЗМІ». Після звільнення Олександра Ткаченка в медіа з’явилися цілі списки з можливими кандидатурами, про це писали і ми на «Детекторі медіа».
Йшлося про заступника міністра Ростислава Карандєєва, директорку «Мистецького арсеналу» Олесю Островську-Люту та навіть про телеведучу Наталю Мосейчук. І ці розмови були доволі активними. Наприкінці Влада Цуркан емоційно зазначає: «Щиро хочу вірити, що ПРАВДУ НЕ МОЖНА КУПИТИ! Та, на жаль, ЗАРАЗ ПЛАТЯТЬ ЗА ЗНИЩЕННЯ ПРАВДИ. Я намагалася донести саме це!».
Одним словом — анекдот. Абсурдний, але не такий уже й смішний. Ймовірно, Цуркан пропонувала зробити замовні матеріали й іншим медіа або блогерам. Нічого не стверджую, але у фейсбуку можна було знайти такі дописи, як ось цей, зроблений блогеркою Альоною Яхно. Текст багато в чому повторює тези зі скринів пана Чернотицького. Плюс — додався туалетний папір.
Після того, як пост почали обговорювати, Яхто його видалила. Проте написала інший, не менш карколомний.
Ну а тепер нагадаю вчергове про звинувачення на адресу Юлії Федів. У 2021 році вона подалася на конкурс, аби вдруге очолити УКФ. Її потужно підтримувала спільнота, вона відзначилася ефективною роботою, тому мала високі шанси на перемогу. Але раптом зняла свою кандидатуру. До цього Федів отримала звинувачення від Спілки концертної індустрії України, яка існувала лише місяць. Члени Спілки твердили, що декілька проєктів, які отримали гранти від УКФ, мають інші КВЕДИ, ніж ті, які зазначені у заявках. Згодом проти Федів відкрили кримінальне провадження. Її звинуватили у порушеннях, які призвели до 57 мільонів гривень збитків. Йшлося про ті самі КВЕДИ. Ось як тоді Юлія описувала ситуацію:
«За три роки діяльності в основному перевіряли інституційну підтримку і гранти (153 сторінки акта з 210), як і просила Наглядова рада, члени якої знали про результати ревізії ще до їхнього офіційного оприлюднення. 57678337,2 грн. за все виявили аудитори порушень із інституційної підтримки, за які відповідальність в акті покладено на мене особисто».
Після того, як вона пішла з УКФ, там почався період скандалів і стагнації. Інституція, яка надзвичайно успішно стартувала і розвивалася, фінансуючи десятки культурних проєктів, майже зникла з інформаційного поля. І, так, дифірамбів на адресу Федів можна почути справді багато. Ось і діячі культури зараз підписують листа на її підтримку, адже вважають її однією з найкращих культурних менеджерок і чудовою кандидатурою на посаду очільниці Мінкульту.
Після того, як з’явилися чутки про її можливе призначення, багато хто зрадів. Але офіційних заяв поки не було. Натомість ми точно розуміємо, що інформаційна кампанія проти неї вже стартувала. Так, вкрай зашкварно і недолуго. Проте практика показує, що і такий стиль може виявитися цілком ефективним у поєднанні з небаченим нахабством.
