Іноземні журналісти закидають українським колегам надмірну емоційність. Данило Мокрик каже, що їм відповідати
Ідеться про трьох дітей: 10-річну Катерину Вінарську, 12-річного Владислава Магдика та 15-річного Михайла Устянівського. Автори поставили собі на меті довести, що вбивства ці не випадкові, а навмисні. У фільмі вони також нагадують, що нині офіційно зареєстровано більше 500 випадків загибелі наших дітей від рук росіян. Власне, ось такі фільми не дозволяють усе це перетворити на просту статистику.
«Діти, які вже ніколи» є у відкритому доступі — стрічку можна подивитися на ютуб-каналах «Української правди» та The Kyiv Independent. На останньому ви знайдете англомовну версію, яку зможете порадити своїм іноземним друзям чи колегам. Взагалі, наші автори дедалі частіше озвучують чи субтитрують свої відео на тему війни англійською, і це дуже правильне рішення. Поза всяким сумнівом, розповіді про дітей є одними з найбільш емоційних і чутливих, а отже впливатимуть на аудиторію. Не варто, напевне, і згадувати, що цей вплив нам потрібно лише посилювати.
Попри те, що фільм можна подивитися в інтернеті, у кінотеатр «Жовтень» набилося стільки людей, що декому довелося сидіти на сходах. Мені, наприклад. Не знаю, де сидів Дмитро Десятерик, але він уже написав рецензію на стрічку. Я ж хочу зосередитися на іншому.
Після показу глядачі традиційно могли поставити свої запитання автору, і їх направду було дуже багато. Одне з них — від нашої колеги Вероніки Мелкозерової, яка пише для Politico Europe:
«Ви сказали дуже хорошу фразу, що ви зрослися з цією темою, і видно по вашому стану емоційному, наскільки це сильно вплинуло на вас. Я по своїй роботі спілкуюся з журналістами з інших країн. Там є така думка, що ми, як українські журналісти, занадто емоційні щодо нашої війни і не можемо бачити її об’єктивно. Тому що журналіст має бути над темою, щоб побачити речі об’єктивно. І я хотіла б поставити це ж питання. Як ви думаєте, чи українські журналісти можуть скласти, так би мовити, достойну конкуренцію західним ЗМІ, західним журналістам? І наскільки те, що це наше горе, наша війна, впливає на нашу професійність? Чи це її підсилює, чи навпаки — робить важчими ось такі роботи?»
Годі й казати, що цей закид від іноземців уже півтора року чують не лише журналісти. Занадто емоційними називають письменників, режисерів, художників — мовляв, ви не можете створювати своє мистецтво у цей час, бо розум ваш затьмарився надмірними почуттями, ненавистю, і взагалі якісь ви занадто радикальні. Можна, звісно, їх усіх послати, утім значно ефективніше пояснювати. Причому як папуга — десятки разів, але така вже доля. Мені сподобалося, як на це запитання Вероніки відповів Данило Мокрик, і сподіваюся, що в Politico з’явиться його цитата. Процитуємо і ми:
«А професійність і об’єктивність західних журналістів у висвітленні цієї війни полягає в чому саме? У тому, що італійські журналісти вриваються у лікарняну палату у Вінниці до мами дівчинки, яку вбило під час ракетного обстрілу, показують їй відео та кажуть, що її дитини більше немає, і знімають це на камеру? Чи, можливо, це проявляється в тому, що журналістка іншого відомого західного американського видання повідомляє батькам про смерть їхнього сина, перш ніж про це повідомили правоохоронні органи, і також знімає це на камеру?
В цьому полягає професіоналізм і об’єктивність? В тому, щоби не відчувати? В тому, щоби не мати людського зв’язку з людьми, з якими ти спілкуєшся? Це невигадані історії, те, що я вам розповів. Це реальні історії, і це не все. Тобто якщо професіоналізм полягає в тому, щоби не ставитися до героїв своїх публікацій, своїх матеріалів як до людей, то я не хочу такого професіоналізму.
Люди, з якими я спілкуюся, присутні тут, Артем і Оксана Вінарські, всі інші — це мої люди. Розумієте? Це не означає, що заради них я буду намагатися викривити якусь правду, але я повинен завжди пам’ятати про те, що вони — люди. В першу чергу. Як на мене, це відчувається в журналістських матеріалах завжди — ставлення автора до своїх героїв. І він від цього набуває цінності. Якщо автор пам’ятає, що він розповідає про людей, — і читачі, глядачі, слухачі матеріалу пам’ятають, що вони слухають, читають чи дивляться про людей.
І тут, в цьому, в людському, українські журналісти у висвітленні цієї війни є поза конкуренцією. Їм немає з ким конкурувати. З ними немає кому конкурувати».
Звісно, якщо ви послуговуватиметесь схожими аргументами у своїх розмовах з іноземцями, це зовсім не означає, що вони з вами одразу погодяться. Можливо, навіть знову скажуть, що усе це — емоції і ви просто травмовані. Проте ці аргументи зовсім не йдуть у конфлікт із журналістськими стандартами. Зрештою, якщо пригадати найбільш популярні та позитивні образи журналістів у тому ж кіно чи літературі, то ми побачимо зовсім не відстороненого героя, а навпаки.
Це і роман «Чоловіки, що ненавидять жінок» Стіга Ларссона, і фільм «У центрі уваги» Тома Мак-Карті — медійники там водночас прискіпливі до перевірки інформації, але й небайдужі до тих, про кого пишуть. Настільки, що робота перетворюється на місію. А в обох творах, між іншим, ідеться про боротьбу з глобальним і непокараним злом — шведськими неонацистами та священниками католицької церкви, які десятиліттями розбещують дітей.
Фото: кадри з фільму «Діти, які вже ніколи»
