Чорний гумор, біженки в шубах та гламурний Бандера. Колишній гендиректор Нового каналу зробив постановку «Зелених коридорів»
І, звісно, почуття гумору, яке неймовірно балансує на межі всіх червоних ліній, шокуючи глядачів, але не обурюючи. Принаймні, скандалів навколо «Зелених коридорів» я поки не бачила. Йдеться про чотирьох біженок, які виїздять з України в березні 2022 року. Сюжет там такий, що навіть не можу собі уявити, як плющить німців на цій виставі.
Ну, приміром, одна з біженок убиває свого нового чоловіка Ганса, бо він ніяк не хотів змінити аватарку з російською символікою, адже «у нього комплекс провини через Гітлера, тому він любить Путіна». І це не єдина сцена, яка здатна всіх європейських любителів поспівчувати росіянам, російській культурі та «вирішити конфлікт через діалог, бо завжди винні дві сторони» продемонструвати повними недоумками або циніками. Як показує практика, це навіть можна поєднувати.
Водночас авторка не панькається і з факапами українців. Одна з героїнь — акторка, яка колись грала в російських серіалах, зокрема і феесбешницю. А також засвітилася на передвиборчих бордах Кернеса. Інші персонажки її впізнають і накидаються з претензіями: «Всі українські актори грали в російському лайні! Вони усі винні!». На що акторка відповідає: «А що ж ви всі дивилися це лайно?».
Вочевидь, якщо маємо на меті закинути тим самим німцям ідіотську поведінку, мусимо подивитися в дзеркало і на себе. По-перше, лише тоді це має шанси бути сприйнятим. По-друге, в такий спосіб українці позбавляються образу нещасних жертв, безликих та несуб’єктних, яким, можливо, співчувають, але навряд чи поважають, бо ті постійно лиш жаліються і чогось вимагають. Нас представляють багатогранні персонажі, з недоліками, слабкостями, але і харизмою, силою та почуттям власної гідності. Зрештою, такий підхід і відрізняє розумні твори від ура-патріотичних. Але найголовніше, що європейським глядачам після перегляду повинно стати чітко зрозуміло: бути лояльними до росіян та не бачити в них загрози — дуже і дуже поганий шлях.
Здавалось би, п’єса Ворожбит — цілком експортний варіант. Акт культурної дипломатії. Дуже емоційний і талановитий спосіб надавати ляпасів німцям, які досі не зрозуміли, що таке Росія. І що таке Україна. І що їхнє переосмислення нацистського минулого в якийсь момент дало збій. Такі собі методи колишнього посла Андрія Мельника, лиш у мистецькій площині. Пана Андрія багато критикували за надто емоційні та радикальні висловлювання. Та схоже, культурні дипломати можуть собі дозволити трохи більше, ніж їхні колеги з посольств.
Водночас цей твір став доволі успішним і в Україні. З травня «Зелені коридори» можна подивитися в Театрі на Подолі в постановці Максима Голенка.
Про популярність вистави свідчить хоча б те, що квитків на 13 жовтня вже не лишилося. А відкриттям для багатьох може бути те, що найкращий і найточніший (принаймні поки) спосіб показу нашої війни у мистецтві — чорна як вугілля абсурдна трагікомедія. Якщо хочете заперечити, то просто згадайте, як ми всією країною викладали святкові слова привітання тільцями мертвих російських військових. Гумор — одна з найпотужніших захисних реакцій: що важчі випробування, то жорсткішим він стає.
І цей принцип посилився в другій вітчизняній постановці цього твору — її прем’єра днями відбулася у столичному Театрі Драматургів. Про неї і поговоримо. Режисером цього дійства став Олекса Гладушевський, колишній гендиректор Нового каналу. І тут особисто мене страшенно тішить, що таки є люди, які після тривалої роботи на нашому телеку змогли лишитися із незагидженими мізками і здатними зробити щось нетривіальне, цікаве та сміливе.
Його варіант «Зелених коридорів» заходить у ще більшу фантасмагорію, експерименти, але водночас тримається за реалістичність. Адже ця війна є саме такою, парадоксальною: дуже передбачуваною і водночас цілком несподіваною. Цього не могло трапитися у 21 столітті, але до цього якраз усе і йшло. Ми спостерігаємо цілковиту маячню, яка вже давно стала буденністю.
На початку вистави ми бачимо наших чотирьох біженок (із Києва, Харкова, Чернігова та Бучі), які виходять на сцену в розкішних шубах, прикрасах, із зачісками та макіяжем. Вони готуються пройти через кордон.
Там їх зустрічають двоє янголів, бо майбутнє життя в чужих країнах — це таке собі чистилище, переповнене вампірами у вигляді пихатої француженки, захопленої російською культурою, чи угорської кінопродюсерки, яка стверджує, що українці самі винні в цій війні, бо злили Путіна.
Взагалі костюмам у цій постановці приділили особливу увагу — усе схоже на якусь фешн-подію, навіть Степан Бандера має вигляд моделі, яка щойно зійшла з подіуму.
Щоправда, з декорацій — лише довга штора з ниток блискучих скелець. Театр Драматургів передбачає досить лаконічний формат не лише через невелике приміщення, а й через концепт: головним тут вважають саме драматичний текст. Проте цей варіант «Зелених коридорів» хотілося б побачити саме на сцені, яку можна значно цікавіше оформити. Адже цим розкішним костюмам явно бракує таких самих декорацій.
Гламурний вигляд головних героїнь можна трактувати щонайменше у двох напрямках. Згадайте, скільки у березні-квітні було подивувань від європейців, яких шокували дорогі машини українок та їхній одяг. І скільки далі було розмов про те, що наші біженці абсолютно зламали всі шаблони навколо цього слова.
Але можна на це подивитися й з іншого боку. На жаль, не всі мали змогу зібрати валізи і тікали з невеличкими рюкзаками. Особисто я, коли виїздила з Бучі, забила машину найдорожчими речами, бо логічно було рятувати саме це. Проте сама була одягнена у бруднючі штани та куртку з плямами від казанка і ще бозна від чого. Два тижні без душу, з брудними нігтями та мріями бодай про крем для рук.
Тривалий період у такому дещо принизливому стані багатьох змусив згодом зануритися по самі вуха в індустрію краси, аби досягти хоч якоїсь сатисфакції. Знову ж, згадайте неймовірне прагнення дівчат одразу після облаштування на новому місці негайно шукати добру манікюрницю. І те, яке нерозуміння це викликало в решти людей. Тому ці шуби та прикраси на героїнях я сприймаю ще й як своєрідну втечу від реальності, заперечення того неприємного відчуття, що довелося пережити.
У виставі грають молоді актори, поки без гучних імен та великого досвіду. Проте роблять це блискуче, чергуючи цілком природню, спокійну «кіношну» техніку з гротеском, що чудово поєднується як між собою, так і з трагікомічним сюжетом. Ну ось, приміром, репліка: «Сусідка, яка доглядала собак, вмерла від старості. Це у нас тепер рідкість». Люди в залі спочатку округлюють очі, а потім регочуть.
Особливо хочеться відзначити Олександра Якобчука, який неймовірно зіграв біженку-акторку. Він створив справжню діву, вишукану, елегантну, ексцентричну, самозакохану та екзальтовану, але готову відстоювати свою позицію хай там що.
Вона із тих, про кого кажуть «перевзулася». Але зробила це щиро. Акторка потрапляє в Угорщину і сперечається там із проросійськими колегами. Водночас нам показують, як вона колись знімалася в кіно та грала Бандеру, Телігу і Леонтовича. Ці сцени також дуже смішні, але занурюють глядачів у наше минуле та дають краще зрозуміти, чому ж Росія взяла і напала.
Нині ми все частіше обговорюємо, яким має бути мистецтво про війну. Одні обурюються так званою байрактарщиною, інші стверджують, що комедії зараз недоречні, ще хтось наполягає на тому, що культура взагалі поки не на часі. Наче вона колись була на часі в нашій країні. Та найбільш складна, як на мене, дискусія відбувається навколо слова «спекуляція».
Як відрізнити, коли автор просто і раціонально використовує тему війни, аби привернути увагу до свого твору, а коли це щось справді щире і талановите? Ситуація з фільмом «Юрик» дещо прояснила цю ситуацію, показавши, що буває, коли похапцем «клепаєш актуалочку», сподіваючись на невибагливість аудиторії. А буває так, що доводиться вислуховувати справедливі претензії, перепрошувати і намагатися все переробити. Хоч, з іншого боку, фільм отримав повно схвальних відгуків, отже ситуація таки складна і дуже суб’єктивна.
У тексті п’єси частково описується, як можна спекулювати на війні, але йдеться про таку собі «байрактарщину» для іноземців. Наприклад, продюсер, який змінює концепт твору і стверджує, що персонажа Бандери треба викинути, бо глядачів це шокує і вони обговорюватимуть лише його «співпрацю на нацистами». Натомість треба побільше історій про дітей чи жінок, бо їх більше шкода, особливо зґвалтованих.
Що ж до «Зелених коридорів», то особисто я вважаю і саму п’єсу, і обидві її постановки чудовим і точним відбитком часу, який варто було зафіксувати. Можливо, саме завдяки цій неймовірній правдивості глядачі легко сприймають і цинічні чорні жарти, і певний стьоб над бажанням героїзувати минуле й теперішнє. Попри море ризикованих моментів, «Зелені коридори» не нарвалися навіть на малесенький скандальчик. Побачене на сцені глядачів не обурило просто тому, що вони в цьому живуть уже півтора року. Аби це відтворити, просто потрібен талант. Напевне, він і є відповіддю в дискусії на тему спекуляцій.
А щоб цей текст не був аж таким неприхованим дифірамбом нашим чудовим авторам, згадаю ще одну популярну дискусію. Про те, рано чи не рано зараз робити твори про війну, особливо про її найбільш трагічні сторінки. Зрозуміло, що теми цієї не уникнути, і навіть виробники серіалів стверджують, що і в комедіях, які нині знімають, так чи інакше війна буде присутньою. Та якщо говоримо про більш серйозні твори, то виникають інші проблеми. Приміром, авторам важко подивитися на тему глибше через відсутність дистанції. Також потрібні неабиякі здібності, аби розповідати про найжахливіші злочини росіян, аби це було водночас правдиво, реалістично, але не травмувало глядачів.
Усього цього Наталці Ворожбит, Максиму Голенку та Олексі Гладушевському вдалося уникнути. Крім, можливо, одного і частково. Актуальності. Про це, до речі, теж часто згадують, коли йдеться про типові баги «швидких» творів про війну. У нас усе блискавично змінюється, і в тексті є багато моментів, які вже трохи застаріли. Принаймні, для української аудиторії. Як жарт про «не хочу уезжать из Алушты», який колись був смішним, але вже затерся. Наприклад, висміювання захоплення європейців російською культурою на прикладі Достоєвського та Чайковського. Ні, тема, на жаль, актуальна й досі, але з неї в нас сміються вже трохи по-іншому, бо Толстоєвський дещо забембав.
Проте ці моменти враження зовсім не псують. Хай там як, а «Зелені коридори» особисто я сприймаю як талановитий, але все ж акт не лише мистецтва, а й просування державних інтересів та навіть боротьби з російською пропагандою. У п’єсі Наталка Ворожбит торкається багатьох тем, якими вже давно та успішно маніпулює Кремль і які варто було роз’яснити. Наприклад, німецьким глядачам пояснюють, як і чому Степана Бандеру перетворили на страшилку. Або той же Достоєвський демонструється не як великий гуманіст, а як мазохіст, який пропагує страждання та мовчання, бо воно гарантує безпеку.
Для українських глядачів це не новина. Принаймні для багатьох і вже зараз, бо коли п’єса створювалася, фанатів російської культури в нас було значно більше.
Фото: Максим Поліщук, Театр Драматургів, фейсбук-сторінка Театру на Подолі, Armin Smailovic
