Від творців «Юрика». На ICTV2 показали мінісеріал про пропаганду в інтернеті «Ботоферма»
Після перегляду всіх чотирьох епізодів у мене в голові оселилися дві основні думки. Перша — у наших серіалах з’явилося дещо нове з безумовним знаком «плюс». Друга — глядачів усе ще вважають ідіотами. Краще, ніж було, — й на тому спасибі. Тепер детальніше.
Звісно, спочатку про хороше. Мене як постійну глядачку наших серіалів усе ще страшенно тішить елементарне — коли актори говорять українською. До повномасштабного вторгнення це теж траплялося, але нечасто і переважно в комедіях. Нині ж, напевне, вже ніхто не додумається виробляти свій контент російською. Оу, ну і ще одна дивовижа — чіткий вітчизняний контекст. Даруйте, ніяк не можу припинити радіти, що дії відбуваються не в місті Х у невідомо якій країні, а в Києві — і це чітко проговорюється.
Але у випадку з «Ботофермою», звісно, значно важливішою є соціальна та просвітницька, не побоюся цих слів, функція. Бо раніше виробники не просто вважали глядачів не дуже розумними, а і «впарювали» їм різну дичину, штибу толерантності до домашнього насильства (про це ми з вами ще поговоримо в інших оглядах, і повірте, ви такого навіть не уявляли). Нині ж ставлення до аудиторії не змінилося, але її хоча б учать чогось корисного. Підтягують, як кажуть у нас на телебаченні, до свого рівня.
Головний герой — радіоведучий Антон (Максим Самчик), працює у провінційному Шацьку, хоча друзі давно кличуть до Києва, адже його талант очевидний і повинен реалізуватися масштабніше. До того ж ми бачимо, що Антон ще й порядна людина та принциповий журналіст. Він виходить в ефір і, замість вести концерт привітань, починає критикувати депутата-інвестора радіостанції та його колегу, які збираються використати медіа у передвиборчих перегонах.
Такий майже ідеальний герой потрібен для того, аби показати його трансформацію, адже дуже скоро він переїде до Києва, випадково влаштується працювати на ботоферму, почне заробляти великі гроші, усе це діло його затягне та перетворить на типового мажора. Вибачте, не можу заспокоїтися, що в головного героя в українському серіалі навіть є арка.
Спочатку ми бачимо, як співробітники допомагають «топити» чи підтримувати різних політиків, але далі справи стають значно серйознішими. Ботоферма отримує завдання просувати в інтернеті проросійські посили перед повномасштабним вторгненням: від начебто розташування баз НАТО в Україні до нацистів, які гноблять російськомовних.
Наш герой починає розуміти, що це вже за межею, але він зайшов настільки далеко, що виплутатися без шкоди для життя та здоров’я тепер важкувато.
Так от, упродовж цих чотирьох епізодів глядачам досить наочно показують, як працює ботоферма та який вигляд її робота має, коли ви гортаєте свою стрічку в соцмережах. Аудиторія також дізнається, що скандал навколо якоїсь медійної особи часто є штучно спровокованим. Приміром, наш герой із колегами роблять так, що відому співачку починають звинувачувати у плагіаті.
Також автори нам розповідають, що натовпи шанувальників когось із політиків не завжди можуть бути справжніми людьми. Погодьтеся, це сенсація.
Хоча, якщо без іронії, то «Ботоферма» явно знята для людей, які взагалі не в курсі про існування цього явища. І таких багато, значно більше, ніж дехто собі думає. Автори все їм розповідають дуже лагідно й доступно. Ну от уявіть, як би ви пояснили, хто такі боти, 10-річній дитині? Або вашій 80-річній тітоньці? Чи тату, який дивиться переважно телевізор, а інтернетом користується на рівні чатів у вайбері, нещодавно зробив сторінку у фейсбуку та переглядає підозрілі канали на ютубі.
Ось їм і розповідають, що в цих їхніх інтернетах треба бути завжди на стрьомі та звідусіль чекати на подставу. Хоча порівняння з поясненням дитині все ж більш коректні. Адже коли людина чогось не розуміє зі сфери технологій, наприклад, це не означає, що в неї затримка інтелектуального розвитку. А багато сцен свідчать про те, що автори якраз бачать свою цільову аудиторію саме такою.
Ну, і якщо вже зовсім глобально, то в серіалі демонструються небезпека та вага інформаційних впливів, яких, на жаль, не всі розуміють. Маю надію, що ці чотири серії «Ботоферми» зможуть хоч трохи виправити ситуацію, хоча, звісно, тут одним мінісеріалом проблемі не зарадиш.
А ось претензій до «Ботоферми» у мене як у глядачки значно більше. Перед переглядом мої очікування були доволі високими. Ні, на «Картковий будинок» я не сподівалася, проте все ж були надії на якийсь новий рівень. Усе через режисера — Тараса Дроня, який до того знімав саме кіно, а не серіали. Це «Дзідзьо. Перший раз», «Із зав’язаними очима» та ціла низка досить різнопланового короткого метра.
Фільми з Дзідзьом особисто я вважаю досить вдалими (попри скепсис колег), це доволі цілісні комедії, в яких рівень гумору значно вищий, ніж у середньостатистичних наших фільмах. І головне — там немає образу «хохлів-селюків», який був таким популярним раніше і, дуже сподіваюся, лишиться в минулому. «Із зав’язаними очима» — драма, яка отримувала нагороди на різних кінофестивалях. Його «Дім за склом» буквально щойно показали на фестивалі у Варшаві.
Запрошувати до зйомок серіалів саме кіношних режисерів — дуже хороша ідея, адже саме вони здатні вивести контент на вищий рівень. І Дронь це робить, бо «картинка» у «Ботофермі» справді більш глибока та складна, ніж зазвичай ми бачимо в серіалах. Причиною тому є і явно більший бюджет, завдяки якому вдалося створити кращі декорації та зробити зйомку більш різноплановою.
Але склалося таке враження, що Тарас таки не зміг (чи йому не дали) вийти за межі наших серіальних традицій. Найперше — я згадувала про наявність арки в головного героя, але вона є лише в нього. Усі інші персонажі — не змінюються. До того ж прописані вони абсолютно пласкими, тому чудовим акторам (Дар’я Легейда, Ірина Островська, Віктор Жданов, Римма Зюбіна) просто, що називається, немає чого грати, бо їхні персонажі доволі однозначні, як у дитячих казочках. Наприклад, шеф нашого героя — такий аж надто карикатурний лиходій, який лицемірно та хитро посміхається і драматично змінює вираз обличчя, коли співбесідник відвертається чи виходить з кімнати.
Але значно більше тінь «Юрика» проглядається в політичних темах. Приміром, нам постійно показують шоу «Право на правду», в якому, на відміну від реального зі схожою назвою, намагаються зберігати рамки пристойності.
Репліки в ньому — просто неймовірного рівня наївності. Таке враження, що це не політичне токшоу, а вечірня казочка для малят. «Ботоферму» ж автори позиціюють як драму з елементами політичного трилеру. Приміром, ось така сцена:
Есбеушник: Нами викрито близько 30 бороферм, що працювали в інтересах Росії. Хочеться пояснити, в чому саме загроза. Ці боти створюють хибний образ суспільної думки, начебто всі українці підтримують Росію та знову мріють бути як один народ.
Проукраїнський політик (пафосно і серйозно): Все, що вони хочуть, — це захопити й поневолити Україну.
Проросійський політик: Послухайте, у мене відчуття як від якогось сюру. Друзі, Росія — це наш братський народ. Вона ніколи не нападе на нас. А те, що у нас при владі засіли нацисти, це і є реальна загроза миру.
Проукраїнський політик (пафосно і серйозно): Ну ось вам, чиста п’ята колона.
Далі ведуча звертається до проросійського.
Ведуча (з поступовим драматичним наростанням): Скажіть, будь ласка, як після восьми років війни на Донбасі ви та ваша політична сила можуть називати Росію дружньою?
Проросійський політик (знервовано та емоційно): У вас тут повний балаган, і це мені зрозуміло. Я думав, у вас серйозна програма. Але так розмови не буде, вибачте.
І йде зі студії. Наші політичні шоу самі по собі є взірцевим трешем, але в серіалі примітивізують його ще більше. До того ж акторів змушують вдаватися до гри рівня «Студентської весни — 2013» і давати емоцію по максимуму. Власне, все те саме можна побачити в інших роботах Osnova Film — горезвісному «Юрику» чи «Хазяїні» за Карпенком-Карим. Про останній можна почитати тут. Значно вищими за рівнем є обидва сезони «Мами», в якому авторам, звісно, зірок із неба не довелося хапати, але дивитися серіал цілком можна з цікавістю та без відчуття, що з вас знущаються.
Авторка ідей і співсценаристка всіх цих творінь — Валентина Руденко, людина, більш ніж обізнана в політичному контексті. І дуже непогана акторка, до речі, бо в «Юрику» її героїня (головна лікарка) була однією з небагатьох, яка мала органічний вигляд. Пані Валентина колись зняла доволі успішний документальний фільм «Гагарін, я вас любила», стояла біля витоків «ще тих крутих “Плюсів”» і пропрацювала там десять років. А далі пішла в політику, була радницею Віктора Ющенка, але потім знову повернулася до кіно. Точніше, до серіалів. Отже, не вповні зрозуміло, чому людина з хорошою режисерською освітою, смаком і добрим уявленням про політичну й телевізійну специфіку зараз продукує таку дурницю.
Традиційна відповідь на це питання — аудиторія, яка, мовляв, хоче дивитися шлак і не хоче сприймати розумного. Те саме пояснення чуємо і в розмовах про те, чому колись на «1+1» могли показувати розумні програми, а потім відмовилися. Бо просто почали вимірювати рейтинги. Але практика показує, що формула «глядач тупий, глядач не дивитиметься» — надзвичайно хитка. Це показують як рейтинги «Спіймати Кайдаша» (в успіх якого телевізійники не дуже й вірили), так і прецеденти минулого. Даруйте, що згадую російські серіали, але пам’ятаєте різні там «Королеви Марго», «Графині де Монсоро» чи «Бандитський Петербург»? Вони були дуже непогано зроблені, але водночас легкі, тому мали колосальний успіх. Те саме з українсько-російським «Днем народження Буржуя».
Нарікання на глядачів, як на мене, вже давно стали виправданням для авторів, які просто не хочуть напружуватися. А подекуди вже й не вміють зробити чогось кращого. Тому мінісеріал «Ботоферма», можливо, дає нам розуміння, в який бік трансформуватимуться наші серіали. Вони точно будуть зняті українською, з українським контекстом, можливо, зникнуть жарти про «сало та горілку» (але це не точно), однак мистецько-інтелектуальний рівень лишиться той самий. Проте є надія на міжнародну копродукцію чи Netfix, який уже вклався у виробництво українського серіалу. «Перші дні» вийдуть 1 листопада. Можливо, там на нас чекають сюрпризи.
Фото: кадри з серіалу «Ботоферма»
