Режисер Антоніо Лукіч завів ютуб-канал про кіно
Є люди, які вважають, що найкраще про кіно можуть розповісти не кінокритики чи кінознавці, а саме режисери. Є й навіть такі, які переконані в тому, що говорити і тим паче критикувати фільми можуть лише режисери. Адже хто в біса такі ті кінознавці і чому вони за все життя не зняли жодної стрічки?
Для таких панів та пань на ринку наших подкастів давно царює режисер Наріман Алієв, який успішно створює вже надцятий сезон «Мінкультпривіту». Це серія інтерв'ю з цікавими людьми зі сфери культури, йдеться не лише про кіно.
А ще Наріман разом із Максом Щербиною роблять «Bromanсе podcast», у якому обговорюють різні культурні події, срачі, проблеми і взагалі. У ньому мені подобається зокрема й те, що хлопці, якщо не розуміються на темі, то так і кажуть, що не мають експертизи. А отже, нема чого вдавати із себе мудрагелів. Про цей подкаст ми обов'язково ще з вами поговоримо, бо він дійсно цікавий і прикольно зроблений.
Ну а нині ж із цього Олімпу Алієва прийшов випхати Антоніо Лукіч. Ок, трішки посунути, аби в нас тепер було цілих два режисери, які крім безпосередніх функцій займаються ще й просвітництвом. Ютуб-канал автора «Моїх думок тихих» називається «Мої думки про кіно», і вже можна подивитися перший випуск.
У ньому йдеться про фігуру бога в кінематографі:
«Кожен хороший фільм мусить закінчитися зустріччю героя з богом. Саме так нас вчили на лекціях в інституті Карпенка-Карого, і кожен, хто слухав це, одразу уявляв у своїй голові появу високого, стрункого, бородатого, симпатичного чоловіка, можливо, з крилами, який з’являється в кінці фільму та вирішує всі проблеми. Просто хороший бог вирішує проблеми героїв, а не дуже хороший — проблеми зі сценарієм», — розповідає режисер.
Далі Антоніо розповідає глядачам про саму суть цього принципу, як він працює, для чого і як змінювався впродовж історії кінематографу. На прикладі великої кількості стрічок він показує, наскільки різноплановою може бути ця поява «бога з машини» і в який спосіб визначні автори трактували як саму фігуру Спасителя, так і його значення.
Лукіч демонструє чудову обізнаність у темі та має очевидний талант до цікавих інтерпретацій та узагальнень. Він згадує такі стрічки як «Серйозна людина» братів Коенів, «Кримінальне чтиво» Квентіна Тарантіно, «Догма» Кевіна Сімта, «Сам удома» Кріса Коламбуса, «Небо над Берліном» Віма Вендерса, «Страсті Христові» Мела Гібсона і ще багато інших. Він знаходить у цих стрічках як щось спільне, що формує тенденцію чи погляд, так і наголошує на особливостях у поглядах того чи іншого автора.
Цікаво, що робить це Антоніо з притаманною йому здатністю вгодити як синефілам, так і зовсім необізнаним у темі людям. Це те, чого так бракує нашим кінокритичним текстам, теж часто цікавим, але здебільшого розрахованим лише на невелике коло любителів кіно, яким не потрібно пояснювати, хто такий Хон Сан Су чи Емманюель Любецький.
Також треба обов'язково сказати, що перший епізод «Моїх думок про кіно» дає надію, що цей ютуб-канал водночас зможе стати популярним і відрізнятиметься від багатьох схожих. Бо робить це Лукіч не як блогер, а як режисер і сценарист. Ну і, власне, стиль іде від самої назви — Лукіч не просто розповідає про фільми, а й про те, які думки вони в нього викликають. Тобто треба зважати, що це суб'єктивний, авторський погляд, який корисно послухати, але не обов'язково погоджуватися.
Ба більше, разом із ним працюють сценарист Володимир Громов та Родіон Ліпатов. Такою невеликою командою вдалося досягти в цій історії справжнього драматизму. За атмосферою і посмаком — дуже нагадує стрічки Лукіча. Тому його фанатам і фанаткам, слаба богу, є що подивитися, поки чекають на нову повнометражну роботу.
Але ми всі сподіваємося, що режисер не буде з нею затягувати. Власне, як і згаданий на початку Наріман Алієв, який захопився своїми подкастами, а люди, між іншим, чекають на нове кіно.
Фото: кадри з фільмів «Серйозна людина», «Кит», «Догма», «Небо над Берліном» та кадри з ютуб-каналу «Мої думки про кіно».