Слов’янські свині у вишиванках. Українські актори переїхали в Росію і знялися в пропагандистському треші

Російська пропаганда, попри свою потужність і ефективність, завжди вміла нас порадувати і чимось кумедним та недолугим. І ось представляємо вам черговий клондайк для підвищення настрою — кіножурнал «Вслух!». 

Начебто все те саме — гейропа, укронацисти, трансгендерно-антирадянська загроза традиційним цінностям і російській духовності. Але однаково щоразу смішно. Йдеться про ютуб-канал «Кинокомпания Артос», на якому можна знайти аж два сезони кіножурналу з претензією на гумор та сатиру. А ще — на хорошу акторську гру і неймовірні сюжети. Усього за півтора року автори встигли наклепати більше 180 новел, кожна тривалістю до 8 хвилин. Самі заставки чого варті. Назва, написана радянським шрифтом, а навколо неї — ведмеді, супутники, балерини, робітник і селянка, Кремль, кораблі та інша міць. 

Автори — це Євген Попов та Костянтин Харалампідіс. Із минулих їхніх заслуг — серіал «Ліквідація», про те, як справедливі представники радянської влади борються з одеськими бандитами. В Україні він заборонений через Порєченкова та українофобію.

Але останнє в цьому серіалі було лиш квіточками порівняно з тим, що Євген та Костянтин виробляють зараз. Адже нині основною діяльністю їхньої кінокомпанії є «виробництво високоякісної кінопродукції духовно-морального напрямку та проблематики для широкої глядацької аудиторії».  

Свій кіножурнал вони створили з відсилкою на радянський популярний проєкт «Фитиль» та «бойові кінозбірки» часів Другої світової, які випускали «Ленфільм» та «Мосфільм». В інтерв’ю севастопольському телеканалу НТС (програма називається «Севинформбюро») панове заявили, що у своїх новелах критикують проблеми в суспільстві та світі, але не російську владу, адже її «роками критикували та знищували ліберали».

До зйомок принципово не запрошують «негідників та содомітів», а лише хороших та патріотичних акторів. Серед них і Лістунов та Терновська, які стверджують, що втекли до Росії після початку повномасштабної війни. Адже не витримали «цієї всієї бендерівщини». Якщо бути точними, то переїхали вони лише цього року, новини про це з’явилися в липні. Вони грали в харківському театрі «Время Ч», який дав свої останні вистави навесні та попрощався з глядачами. Згодом стало відомо, що обоє акторів, а також режисерка Жанна Богусевич уже облаштовують новий театр у Пітері. Іронічно, що на кілька місяців раніше Богусевич отримала грамоту від Харківської облдержадміністрації «за вагомий внесок у розвиток культури». 

Найбільше глядачі знають Лісунова за однією з головних ролей у популярному серіалі «Ментівські війни. Харків», кілька сезонів якого виходили на каналі «2+2». Там же грала і Терновська. Свої «Ментівські війни» є і в росіян. 

Продюсери новел зізнаються, що знімають дуже швидко — по 18 роликів на місяць, але водночас стверджують, що роблять надзвичайно якісний продукт.  

А вже тут для нас не зовсім смішно, адже українські виробники контенту заявляють рівно те саме і називають свої поробки, зняті похапцем і лівою ногою, ледь не шедеврами. Бо ж треба поспішати ловити хайпові теми. І найсумніше, що багато українців радо пробачають страхітливу якість, аби лише про війну і щоб можна було поплакати. Випадок із серіалом «Юрик» чудово ілюструє цю тенденцію. А ще ми чекаємо на продукцію переможців скандального серіального пітчингу від Мінкульту, яка теж повинна якось створитися в надкороткі терміни. 

Отже, більше 180 треш-новел. Загалом їх можна поділити за темами, які постійно пережовуються в різних варіаціях: героїчні пригоди російських військових та «ополченцев» в Україні, ностальгія за совком, українці, які продалися цинічному «Западу» і, власне, сам «Запад», який стрімко падає у прірву сексуально-гендерних збочень. Перекажу вам сюжети найбільш ідіотичних та карколомних. 

«Надежда». 

Двоє хтивих пластичних хірургів оглядають пацієнтку після збільшення губ. Вона просить зробити ще більші, і вони, крізь сміх, обіцяють, що без проблем. Згодом до кабінету заходить інша дівчина, і хірурги стають ще більш хтивими. Але пацієнтка зберігає серйозне обличчя, їй не до веселощів, бо вона — військовий хірург. Їй треба щось прибрати, і це — загадка. Лікарі заводяться ще дужче і просять її піти за ширму і показати це місце. Один із них біжить по каву, а інший іде до дівчини — і на обличчі його з’являється справжній жах! Адже укронацисти катували нещасну російську хірургиню і вирізали їй на спині… що? Правильно, величезну свастику. 

Другий забігає з кавою і теж офігіває. Весела музика враз змінюється на трагічну. Лікарі розуміють, якими були йолопами, і пропонують дівчині зробити операцію безкоштовно. Глядачі ридають. Наступний кадр — двоє героїв стоять біля вікна і вирішують, що теж поїдуть на війну. Адже дід одного оперував під бомбами. Дід іншого, як виявилося, теж. Під ліричну музику вони дивляться вдалечінь. 

«Обеліск». 

Бабуля розповідає онучку казку про крижане серце. У ході історії з’ясовується, що вона — волонтерка із збереження пам’ятників та захисту їх від осквернення. І ось, їде бабця маршруткою в село і за вікном бачить страшне: підлітки на двох спорткарах тусуються з магнітофоном і шампанським біля пам’ятника воїнам Другої світової. «Тормози! Стой!» — кричить бабуля водієві, вибігає з маршрутки і прямує до молоді. Одразу видно їхнє духовне падіння за фразою: «Ну и че?». Наша героїня кричить на дітей дурним голосом і розповідає, що в її часи за таке «по пиці били».

Поки бабця розбирається з хуліганами, маршрутка їде далі. Жінки в ній бідкаються, що мужик нині в Росії виродився, бо ніхто не пішов з головною героїнею в замєс. Один з пасажирів не витримує такого приниження і рішуче кричить водієві: «Розвертайся!». Бабуля тим часом вдається до погроз: «Знаєш, одна діваха взяла ікону святого Миколи Чудотворця і давай танцювати — так і остовпіла». Дівчата лякаються. У цю секунду приїздить маршрутка і з неї в слоумо вибігають пасажири на допомогу. Вони хапають магнітофон і розбивають його. Одна з дівчат кричить не своїм голосом. А наша волонтерка її обіймає і каже: «Ось і випав уламок із серця». 

«Завжди говори “так”».

Саме в цій новелі зіграли наші колишні співвітчизники. На думку продюсерів, лише Лістунову і Терновській можна було довірити ці ролі, адже «вони змогли зберегти чисте серце та любов до Росії». 

Отже, типова, на думку пропагандистів, українська подружня пара — неотесані, затуркані рагулі, які, здається, телепортувалися з минулого століття. Вони нарочито гекають, шокають і неправильно ставлять наголоси у словах штибу «позвОнишь». Чоловік заявляє, що новий начальник з Європи змушує всіх грати у пейнтбол. Дружина, звісно, такого слова не знає, і чоловікові доводиться пояснити: «Дурь закордонна. Наче у війнушку граєш. Тьху, бісівська забава!». Дружина не розділяє обурення своєї половинки, бо заради грошей можна терпіти що завгодно. 

З гри чоловік приходить у військовій формі, весь у червоній фарбі та з грошима. «А вот і добре», — каже йому дружина. У наступній сцені вони обоє одягнені у вишиванки, героїня дає героєві тризуб та надягає на нього папську тіару, і він стає схожим на Ріанну.

Чоловікові все це дуже не подобається, і він сумно питає: «Нахіба? Шапка, вона ж не наша, не православна». Дружина знову не згідна: «Яка тобі різниця? Роби, шо кажуть, лише б гроші платили». 

У наступній сцені ми вже бачимо, як дружина одягає чоловіка у нацистську форму. Він знову жаліється, що європейці-начальники його зневажають і називають «слов’янською свинею». Дружина, як і раніше, твердить, що гроші важливіші.

Закінчується все тим, що у квартиру вдираються троє іноземців — один збирається продати це житло двом іншим. На екрані з’являється графіка у стилістиці прапора ЄС.

Головна героїня намагається вигнати чужинців, але один із них штовхає її на диван зі словами: «Не чіпай мене, свиното!». Дружина телефонує чоловікові і кричить: «Ти що, падло! З начальником знову у пейнтбол граєш? А тут якісь європейці в хату увірвалися». На що чоловік їй відповідає, що це ж вона його вчила брати гроші і завжди говорити «так».

Він уже не на пейнтболі, а на справжній війні: «Тепер нам гроші не платять, тепер ми за їх гроші кров’ю розплачуємося, дурепо!». Після цього чоловік зникає зі зв’язку, бо його вбиває вибухом. Дружина кричить дурним голосом. 

Після цього трешаку нам показують коротке інтерв’ю з Лістуновим і Терновською. Остання плаче, коли розповідає, як вони, нарешті, заїхали в Росію і дивилися на неї з вікна поїзда. Вийшли на зупинці у Воронежі, а там оголошення роблять російською мовою. Лістунов хвалиться, що їх «не вразив цей вірус, від якого потерпає третина України, напевне». Морально їм тут перебувати було надзвичайно складно. Усе через розмови, що одностатеві шлюби — це добре, російська мова і Достоєвський — погано, а в Харкові німецька свастика намальована на кожному другому будинку. Усе це вони розповідають під мелодію «Щедрика».

Багато новел присвячені темі гендеру. Автори, схоже, на цьому серйозно поведені. Їхнє завдання — показати, що світ котиться в пекло. Розплідниками трансгендерного божевілля в них є США та Німеччина. 

«Особливі діти» 

Німеччина. Вчителька проходить співбесіду і дізнається, що на неї чекає клас із особливими дітьми. Директорка наголошує, що це щось страшне та небачене, проте ми змушені поважати права дітей. До речі, це одна «червона стрічка» в цьому проєкті: у багатьох новелах висміюється і критикується сама ідея, що в дітей можуть бути якісь права. 

Отже, вчителька заходить у клас — і бачить неймовірне: учні гавкають, виють, лежать на землі та стрибають по столах. Адже ідентифікують себе вовком, зайцем чи травою. У всьому класі є лише двоє нормальних, адже їм ніколи страждати дурнею, бо треба вчитися. Вчителька придумує хитрий план. «Вовка» погрожує посадити в клітку, на «пса» — надіти намордник, а «зайчик» і «трава» просто не отримують своїх сендвічів, бо ж вони такого не їдять. Діти одразу беруться за голову, адже розуміють, що ця дурна мода із самоідентифікацією — повна фігня і виникла лиш тому, що німці втратили духовні орієнтири і відвернулися від традиційних цінностей. 

 «Арнольд»

США. Сімейна пара переїхала з Росії і працює в кафе. Він — офіціант, вона — посудомийка. Темношкірі відвідувачі принижують героя, бо їм не сподобалися бургери. Після зміни подружжя сидить за столиком та доїдає їжу за відвідувачами. Він бідкається, що вдома був поважною людиною — лікарем. І вона теж, бо була вчителькою літератури. А тут «45 років — доводяться перед н*грами на коліна падати». Дружина заперечує, адже переїхали вони сюди заради майбутнього доньки, в якої у США значно більше перспектив. 

На цих словах у кафе заходить донька і каже: «Хай, перентси!». Вони їй у відповідь: «Катюшо, донечко! А я тобі все додзвонитися не можу». Катюша дивиться на матір агресивно. Вона зі злістю жує гумку, засовує руки в кишені й каже: «Яка Катюша? Я вже три дні як Арнольд!». Після цього бере зі столу бургер, театрально його кусає і йде геть. 

Оскільки штампують новели наші герої дуже швидко, то часу на фантазію не лишається. Сюжети постійно повторюються. Є, наприклад, схожа історія з популярним співаком, який в інстаграмі оголошує, що їде до США, бо там ого-го яка індустрія. Наступним кадром бачимо, як він працює прибиральником у ресторані, а шеф до нього ставиться зверхньо та завалює роботою. Хлопець сидить на стільчику і сумно згадує, як отримував у Росії престижні нагороди і проміняв своє світле майбутнє на приниження.

Ну і останнє — «Собаче діло». 

Знову Німеччина. На одному з комітетів пані пропонує захистити права собак. Колеги обурюються дискримінації: а як же права котів, пацюків і тарганів? Але чиновниця продовжує і пропонує закріпити в собак право на вибір нейтрального гендеру. Песикам просто треба для цього тричі погавкати.

Рішення ухвалене одноголосно. Також пропонується надати право на зміну гендеру раз на рік. Пані чиновниця задоволена рішенням і радісно зігує

Наступна сцена — судове засідання. Хазяйка собаки звинувачує хазяїна іншої, що його пес надурив її улюбленицю. Заявив, що гендерно нейтральний, заманив у кущі та змусив до сексу. Тепер вона вагітна і «народить бастардів». Хто за це відповість? Хазяїн пса вказує, що жодного обману не було, бо кілька місяців тому він зробив зворотний гендерний перехід. 

І ось таких сюжетів — десятки. Продюсери, схоже, націлені ще й на третій сезон. Попри ідіотські сюжети і стрьомну гру акторів, за картинкою очевидно, що ролики — недешеві. Але питання в тому, що їх практично ніхто не дивиться на ютубі, в середньому вони набирають десь 400–500 переглядів. Трохи більше в телеграмі — по кілька тисяч. Згадаймо також недавню їхню агітку «Свідок», повнометражний фільм типу про Бучу. Вона з тріском провалилася у прокаті. 

Це до розмов, що росіяни викидають скажені гроші на пропаганду і ми повинні їй щось протиставляти. Як бачимо, велика кількість цього контенту не подобається навіть найбільш упоротим z-патріотам. У нас же на рівні державної політики проговорюється необхідність знімати таке саме — швидко, абияк і за державні гроші. Якщо росіяни можуть собі дозволити бавитися, то ми — навряд. Але процес, схоже, вже не зупинити.