«Дитяче Євробачення»: як підтримувати своїх, але не переборщити
Попри те, що до «Євробачення» у нас в країні багато людей ставиться доволі зневажливо, його направду потрібно вміти дивитися. А почати варто з правильного сприйняття. Воно, як на мене, полягає в легкості. І саме її нам часом так бракує. Це просто фановий конкурс, від участі та перегляду якого потрібно отримувати задоволення, бо це справді велика, красива і добре організована подія.
Ми так часто звертаємо увагу на учасників, які отримали нулі чи одиниці, але сидять на своїх диванчиках та усміхаються. Їхні співвітчизники роблять те саме і, замість розводити трагедію вселенського масштабу, підбадьорюють своїх разом із їхніми нулями та одиницями. А звертаємо ми свою увагу на такі ситуації, бо у нас, на жаль, нерідко траплялися протилежні. Коли українські музиканти посідали місця десь у другій десятці й одразу отримували від публіки купу претензій: не такий номер, не така пісня, не так вийшли і зганьбили країну.
Усе це відбувається, як на мене, не лише тому, що «Євробачення» для українських глядачів лишається занадто великим цабе, а й через відсутність традиції celebrate mistakes, тобто святкування помилок. У країнах з людською системою освіти цього навчають ще змалечку, привчаючи малечу приймати поразки, хибні рішення і сприймати їх не просто спокійно, легко, без трагедії, а як важливий досвід, за який ніхто їх не буде карати. Я пригадую зовсім інші практики у своїй школі. За неправильні рішення чи відповіді могли сварити і принижувати. Згадайте лиш звичку виривати сторінки в зошитах, якщо дитина щось не те напише.
Тому, мені здається, у нас так нечасто можна почути визнання своїх промахів — їх зазвичай до останнього заперечують і винуватять усіх навколо. Власне, про все це я думала, коли дивилася оголошення балів на «Дитячому Євробаченні». Ведучим трансляції традиційно був Тімур Мірошниченко, який також традиційно чудово впорався зі своїм завданням. Він, як завжди, був дуже доброзичливим та доречним з репліками.
Водночас Мірошниченко чим далі, тим більше висловлював глибоке незадоволення балами, які виставили члени журі нашій Анастасії.
Нагадаю принцип голосування. Як і на дорослому конкурсі, оцінки ставлять професійне журі та глядачі, їхні бали в кінці плюсуються. Голосувати можна на спеціальному сайті одразу за трьох конкурсантів, зокрема і за свого. Журі поставило Насті 45 балів, а глядачі значно більше — 83. Тобто за версією журі вона опинилася на 9 місці, за версією глядачів — на 3 (і це найкращий результат для України за весь час існування інтернет-голосувань). Ну, а в результаті отримала п’яту позицію.
Але Тімур так засмутився, коли дивився на одиниці чи двійки для нашої учасниці, що почав підбиратися вже до якихось теорій змов і наголошував, що бали ці занадто низькі та несправедливі. Взагалі, всі ці голосування в принципі далекі від об’єктивності, аж надто глядацькі. Хоч би скільки організатори твердили про аполітичність, та глядачі в різних країнах часто голосують за сусідів чи країни, з якими хороші взаємини.
Пригадайте, скільки істерик було з приводу того, що наші члени журі поставили низькі бали учасниці з Польщі, хоча ці оцінки не мусили перетворюватися на якусь подяку польському народу за допомогу на початку повномасштабного вторгнення. Ну, якщо ми, звісно, говоримо про справедливість.
Ну і ще можливість голосування за своїх учасників — теж штука необ’єктивна, якщо йдеться про оцінювання саме пісні та виступу, а не про підтримку. І взагалі, судити музику — це дуже індивідуальна історія. До чого я взагалі веду: на «Дитячому Євробаченні 2023», як мені здалося, справді були значно цікавіші виступи за наш. Ось подивіться на переможницю Зої Клозюр.
І нічого тут немає страшного, тим паче, що Настя чудово впоралася й отримала доволі високі бали та місце. Мені особисто дуже сподобалася дівчинка з Естонії, але її не надто високо оцінили. А на ютубі, здається, у неї найменше переглядів.
До речі, Анастасія Димид у своїй пісні «Квітка» співає про любов матері до дитини, але політичний підтекст ми все ж туди просунули. За допомогою ось таких слів: «Знайдіть себе у цьому світі та зупиніть цю трагедію». У ці секунди різнокольорове оформлення сцени перетворилося на червоне із зображенням зруйнованих будинків.
Були політичні заяви і від самих організаторів. Ну, як заяви… Та й чи політичні? Одним словом, все як ми любимо. Діти вийшли на сцену співати пісню про мир у футболках із написом «Мир», а глядачі у залі масово підняли таблички, на яких було слово «мир».
Годі й казати, що в Україні такі заяви сприймають вельми насторожено, зважаючи, що під «миром» зазвичай ховаються поради домовлятися, не сваритися, не воювати та обійнятися з чудовими російськими опозиціонерами, щоб разом боротися проти злого режиму. Хоча, нагадаю, Росію та Білорусь до участі в обох «Євробаченнях» нині не допускають, а гурту Kalush Orchestra навіть дозволили зробити суперполітичну заяву із закликом допомогти Маріуполю та «Азовсталі». А це для конкурсу, який позиціонує себе як аполітичний, — вже велике діло.
Ще одне спостереження. На «Дитячому Євробаченні», як і на дорослому, учасники все частіше співають рідною мовою. Багато виступів були зовсім не в дитячому форматі і практично нічим не відрізнялися від того, що ми спостерігаємо в шоу для більш зрілих конкурсантів. Без усілякої розпусти, звісно, але пісні доволі дорослі. У візитках дуже класно обіграли прапори країн конкурсантів у різних предметах. Ось, приміром, наш.
Також тішить, що обидва формати «Євробачення» можна подивитися як з перекладом і коментарями ведучого (на каналі «Суспільне Культура»), так і в оригіналі на ютубі. Це важливо, бо, приміром, церемонія нагородження премією американських кіноакадеміків (це так по-правильному буде «Оскарівська церемонія») нам легально доступна лише з перекладом та вставками з ведучими. Що постійно, вже впродовж багатьох років, викликає страшні нарікання і невдоволення глядачів.
А, і наостанок. У рекламних блоках на «Суспільному Культура» з п’яти роликів аж два пропонували глядачам мазь від болю у спині та інших частинах тіла. Ось така недитяча аудиторія.
Фото: Junior Eurovision Song Contest
