«Пацани не вибачаються». Чому наша серіальна індустрія профукала підлітків і що з цим робити
Зазвичай такі обговорення у нас відбуваються в кілька етапів. Ми розуміємо, що довго не помічали чогось лихого, частина суспільства кидається бідкатися, інша частина у відповідь починає жалітися на цей ґвалт (бо дістали, це додаткова реклама, ви ще більше популяризуєте), третя дорікає останнім, що вони теж займаються рекламою. Мені це нагадує те, що вже кілька років називають «не дивися вгору» — це назва фільму, в якому політики закликали не звертати уваги на слова вчених про те, що на Землю мчить смертоносний метеорит. Інша справа — почати говорити про те, як нам від нього убезпечитися.
Російська культура стала для нас із вами таким самим метеоритом, хоч і не смертельним, як бачимо. Але пацієнт усе одно не в нормі. Та перед тим, як поговорити про історію хвороби, розберімося у причинах популярності «Слова пацана».
Ой, вибачте, «Слова пацана. Кров на асфальті». Щоб усім одразу було зрозуміло: на вас чекає криваве місиво «русского міра». Що він став подією — не дивина. Якщо коротко, то з тих же причин, чому у 2002-му з вулиць усіх міст на так званому постсовку у певний час зникали люди. По телевізору показували «Бригаду». І ось зараз фактично її перезняли, тільки цільовою аудиторією зробили підлітків.
Все відбувається в Казані, столиці Татарстану. В центрі історії — одна з банд міста, котра переважно складається з підлітків. Упродовж усіх серій вони жорстоко місять одне одного і кінця-краю цьому нема, бо члени банд постійно мусять за щось мститися суперникам. В одному з епізодів на хлопця нападають біля зупинки і проламують йому череп. Він помирає. Усі зйомки дуже реалістичні, і бійки відбуваються кожні 10 хвилин, якщо не частіше.
Усе це засноване на книзі Роберта Гараєва «Кримінальний Татарстан». Це збірка свідчень людей, які розповідали справжні жахіття про період з 1970 до 2010, які стали наслідком масової амністії. Читати це так само страшно, як і свідчення людей, які пережили окупацію. Про те, наприклад, що дівчата боялися ходити в школу, бо їх могли у будь-який момент затягти в машину та зробити що-завгодно. Про жорстокі вбивства, катування, викрадення. І, знайомлячись із цими спогадами, дивуєшся одному: кому взагалі прийшла в голову ідея знімати на їхній основі серіал для підлітків?
Відповідь — компаніям Toomuch Production та «НМГ Студія» за підтримки такої цікавої громадської організації як «Інститут розвитку інтернету». Згідно з розслідуванням видань «Важные истории» та «Медуза», це інституція, яка займається фінансуванням пропагандистського контенту для молоді. У 2022 році лиш на серіали, які підтримують напад Росії на Україну, виділили 3 мільярди рублів. А це близько сотні проєктів.
Але у всякого нормального читача тим паче виникне запитання: навіщо? Який сенс пропагандистській машині витягувати такі страхітливі сторінки з історії, щоб ними хизуватися? А розумний читач уже знає відповідь — взяти і зробити з цього романтичну історію. Досвід, слава богу, колосальний. Навіщо романтизувати насильство з пропагандистською метою, думаю, теж зрозуміло. Отже, в серіалі ми бачимо суцільні побрехеньки про цей період і повністю спотворене першоджерело. Нам показують учасників банд: вони хоч і жорстокі, але що поробиш — життя таке. Насправді ж вони хороші і живуть «по понятіям». По правді, по справедливості.
Вони — як сім’я і розірвуть кожного, хто образить когось із членів. Один — хороший, турботливий онук. Інший — чудовий син. Один з головних героїв узагалі має янгольське обличчя і показує своє хороше ставлення до сестри та матері. От, правда, забити може до смерті. Йому 14. Він хоче крутити роман з молодою міліціанткою. Вона теж виявляє до нього теплі почуття. До жінок герої взагалі ставляться з нарочито великою шаною та повагою. У книзі Гараєва є безліч свідчень, що насправді все було рівно навпаки, а згодом різні вигадки сформували романтичний міф, створений самими ж учасниками банд. Фактично автори серіалу його і втілили. Тому ця неймовірна жорстокість має такий привабливий вигляд.
Це зовсім не нова історія — згадайте ту саму «Бригаду» чи «Бандитський Петербург». Але нині автори та замовники потрапили під свій же каток. У Росії почалися підліткові вбивства, дуже схожі на описані в серіалі. І тепер пропагандистські помийки мусять строчити купу повідомлень з нібито розвінчанням «фейків». Мовляв, серіал тут ні до чого — це просто так на зупинці хлопцю проломили череп, а підійшли до нього з тими ж словами, що і герої «Слова пацана». Такий збіг.
Щоправда, можливо, саме такого ефекту й хотіли замовники. Усе ж це не обов'язково мусять бути представники політичної верхівки. У Росії й раніше знімали багато явно пропагандистських серіалів, які показували проблеми у політичній сфері, корупцію, слабкість поліції, але ідеалізували інші. У «Слові пацана» особисто я побачила дуже багато ідей, з якими виступав, наприклад, Ігор Гіркін. Зокрема думку про те, що дії влади – не такі рішучі та агресивні, якими мали б бути. Тому справи у свої руки повинні взяти інші. З іншого боку – захищати серіал вже взялися різні пропагандисти, наприклад Євгеній Попов. Рішуче проти виступили чиновники Татарстану.
Абсолютна правда в тім, що автори вкотре і максимально точно передали всю філософію «русского міра». Вони взагалі в мистецтві цього ніколи й не приховували. В одного з найавторитетніших на світових майданчиках режисера Андрія Звягінцева в кожному фільмі таке. Особливо в «Єлені», де він показав агресію і дикунство «простих росіян» і абсолютну імпотентність інтелігенції. Її імпотентність зовсім не у психології «маленьких людей», а в несподіваному: цим героям захищати себе не дозволяє почуття власної гідності.
Дружина вбиває свого чоловіка, підсунувши йому протипоказану віагру. Усе тому, що він не давав грошей для її безтолкового і лінивого сина та його родини. Донька вбитого зверхньо відмовляється з’ясовувати дивні обставини його смерті і боротися за спадок. Бо це — не її рівень. Режисер подає це як благородство. Іноземна публіка вражається та аплодує: загадкова російська душа! І це не дивно — Звягінцев справді дуже талановитий режисер. А отже, може навіть найбільш огидні речі подати привабливо. Тому його стрічки аж ніяк не слугують ані поясненням, ані пересторогою. Парадоксально, бо він говорить абсолютну правду і геть нічого не приховує. Але публіка, захоплена чудово знятою історією, цієї правди просто не може побачити.
Так і з цим серіалом. Бо він справді зроблений дуже добре. Хоча дехто з росіян стверджував, що в конкурсі від ГО «Інститут розвитку інтернету» буде цілковитий розпил і глядачам покажуть повну фігню. А ось, як бачимо, ні. Автори натулили у своє творіння десятки гачків, які дуже добре діють на підлітків: від специфічного гумору, пригод, любовних історій до меланхолійно-суїцидального головного треку. Того самого, що зараз на перших місцях у зокрема й українських чартах. Загалом музика дуже стимулює відчути ностальгію за совком (навіть якщо ви народилися у 2000-х) — підібрані треки «Міража» чи Олександра Сєрова сприймають як щось старе, та водночас доволі актуальне і прикольне.
Тільки наші підлітки почали вдовольняти це почуття ностальгії за 70–80-ми (це, до речі, світовий тренд) і захоплюватися «вусатим фанком», Русею, Івасюком, Степаном Гігою та Іво Бобулом, аж ось намалювався Сєров. Якщо від одного серіалу такий ефект, то що буде від кількох? І що українська серіальна індустрія пропонує нашим тинейджерам?
А тут ми зараз мусимо сісти, обійнятися і поплакати. Бо своїх підлітків ми таки з уваги випустили. З усіх серіальних пропозицій для цієї аудиторії ми можемо згадати дуже небагато. Це «Школа», яка виходила на «Плюсах» і мала шалену популярність. І це попри жахливу якість — тут абсолютно об’єктивно. Все було настільки погано, що актори збивалися в кадрі і це навіть не перезнімали. Я запитала в сестри, яка на той час навчалася у школі, чому вона та її друзі це дивляться. Вона відповіла, що розуміє, м’яко кажучи, недосконалість твору, проте більше нічого не пропонують, а щось про себе дивитися хочеться. Ну і ще підліткам подобалися привабливі персонажі, зокрема симпатичні обличчя і стильний одяг.
Вебсеріал «Секс, інста і ЗНО» пройшов не так успішно, хоч і став помітним. Мені він здався цілком непоганим та добре зробленим, проте, вочевидь, чогось забракло, цих самих гачків. Але насправді приклад крутого і резонансного серіалу для тинейджерів у нас фактично лиш один — це «Перші ластівки» на Новому каналі та його продовження. І в телевізійній тусовці добре знають, як важко було цей проєкт затвердити. Адже це ризик, більші, ніж зазвичай, гроші, невипробуваний формат — у нас на телебаченні не звикли ризикувати. І це — основа всіх проблем.
Отже, що було потрібно, щоб знімати справді серіали-явища для наших підлітків? Звісно, талант авторів. Це, думаю, зрозуміло. Для цього вони повинні або практикуватися в кіно, або мати змогу робити щось якісне на телебаченні, щоб тримати планку. Наше серіальне виробництво, на жаль, останньої опції майже не передбачає. Хто такий режисер «Слова пацана» Жора Крижовніков? Це людина з хорошою профільною освітою, досвідом роботи на масштабних телевізійних шоу, автор суперуспішних комедій «Горько!» і «Горько-2» та доволі пристойного серіалу «Звоните ДиКаприо!». Йому просто дали можливість професійного зростання.
Однак таланту замало. Потрібна ще й сміливість. З цим складніше. Бо талановитих людей багато, а здатних запропонувати і втілити щось незвичне та ризиковане — значно менше. А саме таке підліткам і потрібне. Це стосується форматів, сюжетів, героїв та загалом посилів. І тут ще раз хочеться висловити захоплення тим, хто втілив «Перших ластівок». Наприклад, там була ціла гомосексуальна лінія з персонажем Максима Самчика. Я навіть спершу не повірила, що це можливо. У серіалі йшлося також про підлітковий суїцид, депресію, секс і так далі. А режисеру Валентину Шпакову вдалося створити дуже правильну атмосферу для цього трилеру — тут я знову про тригери для підлітків.
Зробити таке на нашому телебаченні — це неабищо. Бо в ефірі нам не потрібно жодних експериментів — треба, щоб серіал точно дав хороші показники. А тому ми не маємо відступати від уже випробуваних форматів та сюжетів. Тому вони роками і штампуються. Тим часом як здатність експериментувати й ризикувати теж потрібно напрацьовувати. Якщо авторів постійно заганяти в кліше та конвеєр, з роками вони можуть просто потонути в цій зашореності.
Ну і, нарешті, гроші. Це якраз основна причина всього описаного вище. У тій же Росії в певний час почалася навала якісних серіалів, просто тому, що в них почали вливати багато грошей. Чому вливали — питання з очевидною відповіддю. Якщо згадати такі їхні суперхіти як «Домашній арешт» або «Утриманки», то неодмінно серед персонажів зауважимо надзвичайно порядних, професійних та чесних ФСБ-шників. Ось саме представників цієї, як це заведено називати, башти. Там постійно зображали слабку та корумповану регіональну владу і недалеких, продажних поліцейських.
Усе за класичною схемою — кількість переростає у якість. Аби отримати 10 класних серіалів, треба зафільмувати ще кілька десятків невдалих або просто посередніх. Адже якщо хочемо експериментувати, то готуємося, що велика частина з них не виявиться успішною. Це нормально, такий процес. А отже, потрібно багато грошей, щоб його забезпечити. Згадаю яскравий випадок, про який розповідали керманичі каналу ТЕТ на одній з медіатусовок.
Якось вони вирішили розійтися на повну та закупити «Гру престолів». І закупили. І показали. Але на той час серіал іще не набув в Україні такої популярності, і показники вийшли не дуже. На відміну від значно вищих показників неймовірно ідіотичного і, головне, дешевого ситкому «Віталька». Якщо ви не купаєтеся в грошах, то, звісно, будете обирати не дорогу «Гру престолів», яка невідомо як відіб’ється, а дешевого «Вітальку», який точно подивляться.
Усе це відбувається і в серіалах для дорослішої аудиторії. Штамповані історії для домогосподарок, «ментівські» детективи для чоловіків, ситкоми з однаковими жартами про «селюків», злісних тещ і сімейні пари, які постійно сваряться.
Що ж нам робити? Ну, є надія на диджитал-платформи. Це якщо ми всі дружно візьмемося, поробимо собі підписок на вітчизняні онлайн-кінотеатри і процес цей буде такий нестримний, що вони почнуть знімати хороший контент. Принаймні, раніше керманичі таких платформ говорили, що подібну ситуацію вони уявити можуть, якщо справді отримають достатню кількість передплатників.
Далі — співпраця з іноземцями. Наприклад, онлайн-кінотеатр Oll Tv свого часу зняв разом з хорватами дуже непоганий серіал «Зломовчання» і навіть підготував цілу лінійку так званих ориджиналів. Але ресурс належав до медіахолдингу Ріната Ахметова і припинив своє існування в липні 2022 року. Такі серіальні копродукції взагалі досить популярні в європейських країнах.
Ну і, зрештою, державне фінансування. У 2018 році Мінкульт провів свій перший «патріотичний пітчинг». З приводу цього було багато за і проти. Одні вважали недоречним державне фінансування продукту, який виходитиме на комерційних каналах. Мовляв, мовники можуть і самі з цим упоратися. Мовники ж наполягали, що без додаткової підтримки вони не можуть запропонувати якісного контенту з тих причин, які я описала вище.
Результати пітчингу нам показали наступне. Справді, з’явилися хороші проєкти штибу «Спіймати Кайдаша». Але потрібно розуміти, що на СТБ було багато скептиків, які не вірили, що «ця фігня» може комусь «зайти». Цю проблему, зрештою, я теж вище описала — постійна робота із заниженою планкою не дає людям оцінити щось якісніше і сміливіше. Водночас багато проєктів, які перемогли в цьому конкурсі, абсолютно не відзначилися ані якістю, ані оригінальністю, ані сміливістю.
Схожу ситуацію особисто я передбачаю і щодо результатів недавнього гучного конкурсу від того ж Мінкульту. Занадто багато запитань до його оголошення, стислих термінів прийому заявок, непрозорого проведення і такого ж короткого періоду, який надавався для втілення проєктів. Тому навряд чи ми можемо очікувати на яскраві явища в ефірі. Рада буду помилитися, але досвід споглядання за цими процесами не додає оптимізму. Сподіваюся, той резонанс і посилений суспільний контроль за цим виробництвом змусить авторів бути відповідальнішими.
Ну і насамкінець. Виробники серіалів направду впродовж років звертали свою увагу перш за все на жіночу аудиторію, найчастіше вони завжди згадували жінок, які не працюють і займаються дітьми та господарством. Адже їм потрібно щось дивитися (точніше навіть слухати), поки готують їжу, миють підлогу чи змінюють малечі підгузки. Підлітки завжди були у значно меншому фокусі. Для них більше робили якісь шоу, але не резонансні серіали. Ті нечисленні приклади, які ми маємо, показують, що ми можемо робити дуже хороші, прогресивні історії. Просто потрібно, нарешті, звернути увагу на потреби школярів.
Поки ними опікуються переважно кінематографісти і роблять це дуже добре з точки зору якості. Фільми отримують багато нагород на фестивалях і хороші відгуки від кінокритиків. Це і «Стоп-Земля» Катерини Горностай, «Королі репу» Мирослава Латика, «Назавжди-Назавжди» Анни Бурячкової і так далі. Мені здається, якщо телевізійні продюсери, які ще здатні до креативу і сміливих рішень, візьмуться до співпраці із цими авторами, знайдуть золоту середину між авторським підходом та потребами ЦА, то у них цілком може вийти щось вартісне та гучне. У всякому разі, щось робити потрібно. Наші підлітки, звісно, дивляться американські та європейські серіали штибу «Сексуальної освіти» чи «Дивних див», але за нагоди подивляться і російське.
ФОТО: кадри з серіалу «Слово пацана», «Школа», «Перші ластівки», «Спіймати Кайдаша», «Бригада» і фільму «Єлена».
