«Мусили вивертатися хутром всередину». Андрій Осіпов пояснює скандал навколо фестивалю Cinema for Victory
Нагадаю, що було. Трохи менше тижня тому кіноспільнота знову збурилася. Бо а як же не збуритися, якщо оголосили про появу нового фестивалю з дивними організаційними моментами? На них звернула увагу режисерка та письменниця Ірина Цілик:
«Читаю умови. Дедлайн подачі фільмів до конкурсної програми — 22 лютого. А вже 23 лютого — відкриття фестивалю. А це як взагалі? Я такого ніколи в житті не бачила. Фільми ж потрібно подивитися, оцінити, зв'язатися з правовласниками, отримати від них потрібні матеріали тощо. Ну або можна не заморочуватися і мати вже заготовану наперед програму, а чисто для галочки написати, що фестиваль приймає фільми до конкурсної програми».
І понеслося. Далі з’ясувалося, що багато кінематографістів почали подавати свої стрічки, але у формі не було можливості додати лінк на фільм. І справді — у ній треба було вказати свої дані, відправити і чекати на відповідь. Люди скаржилися, що її не отримали. Але найцікавіше було з коментарями голови оргкомітету Андрія Ногіна, якого Ірина Цілик тегнула і запитала, що це за справи такі. А він відповів у стилі «мир у всьому світі»:
«Шановна Ірино, дякую за інтерес. Підтримали ініціативу до 10-річчя початку війни і двох років повномасштабного вторгнення задля підтримки українських документальних фільмів та створення майданчику для суспільного діалогу про контент воєнного часу. Склад Оргкомітету та журі наразі опубліковано, базовий принцип — неупередженість. Принциповим також є засади реалізації фестивалю за рахунок залучення 100% позабюджетного фінансування».
Подальші уточнення ситуації не прояснили.
Тому хвилювання продовжилися і посилилися. А коли оголосили, що фільмом-відкриттям буде «Буча» — то й поготів. Мало того, що він доволі скандальний (але це вже таке — кому скандальний, а кому й нормальний), так ще й ігровий. А фестиваль у нас присвячений документалістиці. Незрозуміло. Робота позиціонувалася як фільм-відкриття, але вже на церемонії з’ясувалося, що дзуськи. Це закритий показ режисерської версії, про яку писати і розповідати не можна. Але нас це не зупинило. Усе ж ембарго стосувалося лише сюжету – про нього ми змовчали. Насолодитеся ним самі вже у прокаті. Обіцяють у вересні, але це ще, підозрюю, неточно.
Оскільки фестиваль почався, а нестись продовжило, то організатори вирішили все нам пояснити. То й будь ласка. На дражливі запитання відповідає голова правління Одеської кіностудії та член оргкомітету Cinema for Victory Андрій Осіпов. Нагадаю, що він і сам влітку минулого року потрапив у скандальчик, бо сфоткався з книжкою Бориса Акуніна, якого в нашій літтусовці вважають одним із творців сучасного міфу про велич Російської імперії та її романтизацію. Про Акуніна я теж запитала. Але про все по порядку.
— Пане Андрію, для початку поясніть, чому цей фестиваль влаштовували в такі стислі терміни і, відповідно, з організаційними проблемами?
— Причин є декілька. Перше — національний проєкт «Кіно заради перемоги», такий тур, працює вже два роки, у них сформована команда, і я до цієї команди не належу. Це команда Андрія Різоля, Андрія Ногіна, за підтримки Держкіно вони роблять хорошу, добру справу. І коли формувалася програма того, як відзначати 10 років військової агресії Росії проти України і два роки повномасштабного вторгнення, пройти повз цей найбільший кінематографічний успіх, цей тур неможливо було. Що ще цьому туру придумати? Вручити їм нагороди? Ну якось це не дуже.
І я не пам’ятаю, хто висловив ідею: давайте розширимо і зробимо такий захід. Від військових був запит про те, що мають бути панельні дискусії, має бути сценарний конкурс і треба збирати ідеї від військових, щоб це було майбутнє кіно. І в ході обговорення, коли зібралися чотири громадські організації разом з Одеською кіностудією, то виникло таке питання. Зазвичай це називається індустріальні заходи, які проводяться під час кінофестивалів. Усім ця ідея сподобалася. Ну і, відповідно, ми повідомили про це Держкіно і ОП.
Вони були в захваті від того, що в Україні з’явиться новий кінофестиваль. Але захід то заходом, а виявилося, що треба діяти швидко. Будь-який перший кінофестиваль, будь-яка справа, яка проводиться вперше, має свої недоліки, так звані дитячі хвороби. Це в будь-якій справі, а у фестивальний — поготів. На щастя, нам у кінофестивалі допомагає Андрій Халпахчі, і в нього є свої досвід та команда. І Андрій Ногін, у них теж є свої можливості. Ось тому й виникло, що треба робити і в стислі терміни. Бо розумна думка приходить не одразу. Знаєте, в Одесі є така приказка: ви такі розумні, як моя Сара потім.
— Так, я вас розумію.
— Дуже часто нам не вистачає уваги для того, щоб подумати на пів року наперед. Звісно, нам би місяців шість на організацію — було би все прекрасно й ніхто би не страждав. А так зараз люди просто замучені, з останніх сил працюють. Але я вважаю, що результат є.
— Скажіть, будь ласка, чому не можна було справді за кілька місяців подумати? Бо мені зараз згадуються жарти про комунальників, до яких зненацька прийшла зима, в грудні, о боже. У нас же 24 число, ми розуміємо, що на цю дату можна організувати якісь заходи. Чому раніше не прийшла така ідея або чому не провести цей фестиваль трішечки пізніше, наприклад у березні?
— Цілком слушне запитання. Дивіться, я ж володію інформацією тільки в частині, де я є керівником Одеської кіностудії і членом оргкомітету. Я вам скажу свою позицію, чому так. Бо часто у нас все на державному рівні робиться ось так. В останній момент. Це мене не дивує, я з цим багато зіштовхувався. Оці справи типу «за підтримки», «під егідою» тощо — все воно робиться за старою радянською звичкою до пам’ятних дат. Ніякого страху в тому, щоби такий прекрасний кінофестиваль був проведений на тиждень пізніше чи на місяць пізніше, я не бачу. Але.
Тут мене, знаєте, як керівника кінематографічної інституції, як керівника однієї з найстаріших кіностудій світу бентежить інша річ. Я би на вашому місці поставив би питання таке: чому про кінофестиваль подумали в останню чергу? Через те, що в Україні про кіно думають в останню чергу. А насправді кіно багато в чому витягує ситуацію в Україні. Знаєте, як приємно було чути реакцію Шона Пенна на один з фільмів? Я вам не можу сказати, на який саме, але він сказав: «Я друг України, я розумію ситуацію і з вами з перших днів. Але те, що я подивився як член журі, ось цей фільм, переконує мене далі, з помноженими силами вам допомагати». Він каже: «Я буду його скрізь піарити». Тому ці заходи важливі. Ми чогось згадуємо, наприклад, про зброю, не розуміючи, що кіно — теж зброя. Тому і цей кінофестиваль. Шкода, що коли думали про різні заходи, про кіно подумали в останню чергу. Але слава богу, що зібралася команда, яка показала результат. Хоч, так, ви на 100 відсотків праві, що про такі речі треба думати заздалегідь.
— Скільки часу минуло між тим, як ви запропонували цю ідею Держкіно, і початком втілення? Коли саме ви це запропонували? Яке це було число?
— Мені здається, це було десь у січні. Але не буду брехати. Пройшло, напевне, близько місяця-півтора. Може трошки більше. Це цьогорічна подія. Але я радий, що до цієї ідеї взагалі дослухалися, бо могли взагалі відкинути.
— А щодо ось цих заклопотаних членів журі, зайнятих людей, як Лів Шрайбер чи Шон Пенн. Вони, як ви думаєте, встигають ці всі фільми подивитись?
— Ви знаєте, те, як вони реагують... Ну, по-перше, у них ще є час. Як мінімум до 28 лютого, коли в них буде підсумкове засідання. Електронне. Кожен із них ставить свої бали в спеціальних відомостях. Сподіваюся, що вистачає часу. Навантаження велике. І від них ми чули зауваження, і від української частини журі, і від іноземної, що надміру високі навантаження.
Знаєте, Олено, я скажу, що сталося. Коли сказали мені, Андрію Ногіну, Андрію Халпахчі, Андрію Різолю та Олегу Яцурі: «Ок, хлопці, робіть, ми вас підтримаємо», — хтось пішов збирати гроші, хтось пішов думати над концепцією. І коли ми обговорювали на оргкомітеті концепцію, то подумали, що документалістика — це круто. Бо це напряму, не треба ніяких вигаданих образів, це справжнє. Хоч і в документалістиці теж є елемент пропаганди. Але в ній у рази його менше, ніж в ігровому кіно.
А друге — ми чомусь були переконані, що на конкурс не буде так багато документальних фільмів, і ми всі їх без будь-якого технічного відбору зможемо віддати журі й не мучити їх. Але (сміється. — Ред.) ми не очікували, що буде заявок стільки, що наш технічний відділ спочатку взявся за голову, а потім, коли ми вивантажили для журі, то вони сказали: а як? І тому ми продовжили на цілий тиждень фестиваль. Хоча це теж для них дуже важко. Для нас важко, для них також важко. Всім важко через те, що завчасно не подумали. Ви це хотіли сказати?
— Ну, думаю так. Про навантаження в курсі, бо в кінокритиків є своя премія «Кіноколо», і ми фільми відбираємо десь півтора місяця. А чи ви можете сказати, скільки грошей дав Шон Пенн?
— Не можу я вам сказати цього. І не буду говорити. Ну, по-перше, це не моя компетенція — цим займався «Укркінофест». Тим більше, це не напряму сам Шон, це його громадська організація СORЕ. Вони давно дружать, і я розумію, що там дуже такі близькі відносини, там вирішувалося якось на дружньому рівні. Тому, даруйте, не буду ширити чутки. Добре?
— Добре. Тоді розкажіть про комунікацію. Розумію, що ви не можете говорити за Андрія Ногіна, але запитую вашої думки. Ви ж бачили, що серед кінематографістів — страшний скандал. Через заявки і через цю організацію. Але мені здається, що скандалу, принаймні такого гучного, не було б, якби після запитань режисерки Ірини Цілик до Андрія Ногіна з проханням пояснити, що це за дивні заявки і дедлайни, він би не відповідав так сумбурно, м’яко кажучи. Як думаєте, наскільки така комунікація вплинула і чому саме так вона відбулася? Чому не було нормальних пояснень?
— Андрій зараз перебуває за кордоном і мав велику роботу, пов’язану з Берлінале, разом із Халпахчі. Тому всі ці речі типу «давайте навантажимо додатково ще Ногіна і Халпахчі, наріжем їм задач, щоб вони допомогли кінофестивалю»… Сама ідея викликала певний шок у командах у всіх. Уявіть собі, що команда Одеської кіностудії, команда «Укркінофесту» Ногіна, команда «Молодості» Халпахчі і плюс команда Яцури — і всі змушені були так типу: блін, ну окей, шефи щось там вирішили, а ми робимо. А по-друге, тут і комунікаційників не було. Бо добре мені говорити, коли я директор Одеської кіностудії і доводиться спілкуватися з журналістами дуже часто. А в Андрія так сталося, що він десь, напевне… Таке моє пояснення. Я в нього не питав, але якщо ви хочете, то можу спитати.
— Чому фестиваль документального кіно відкривався художнім фільмом? І чому він спочатку позиціонувався як фільм-відкриття, а потім з’ясувалося, що це не фільм-відкриття, а закритий показ?
— Як ви бачите, через стислість графіку нам потрібно було планувати церемонію відкриття. Тому ми розуміли, що коли й оберемо один із документальних фільмів, то нам потрібно буде їх просити не подаватися в конкурс. Оскільки це фільм-відкриття, він не може бути в конкурсній програмі. Або показувати художній фільм, як і вирішили. І до цього фільму зараз доволі таки багато уваги. Він не є моїм улюбленим, і я до нього не маю стосунку. Ми все ж таки розмовляємо офіційно, бо якби приватно, то розповів би все, що думаю про цю стрічку. Але справа не в тім. Справа в тім, що він був рівновіддалений від усіх. І в якості художнього фільму був обраний, щоб не створювати конкуренцію чи нерівне становище для інших.
— І чому таке позиціонування було?
— Справа в тім, що коли фільм був завантажений нам, ми ж спочатку спланували все, а потім почала вилізати купа проблем. І одна з них — відсутність сформованих прав інтелектуальної власності. І друге — відсутність узгодженого кінцевого монтажу. Виявилося, що нам дають режисерську версію і заборонено будь-яке фотографування, публікації і так далі. Та оскільки ми вже всім оголосили і вже всіх запросили, то в нас не було іншого виходу. На початку ведучі сказали, що, будь ласка, нічого не фотографуйте, бо те, що ви бачите, мовою кіно називається «робоча версія».
Це все було пов’язане з авторськими правами. Чому так? Треба питати у продюсерів цього фільму, чому робота в такому стані. Тому в кінці мусили вивертатися, як каже одна моя підлегла, хутром всередину. Ось і все.
— Ну, хутром всередину — теж непоганий варіант. Тепло принаймні. І ще уточніть, будь ласка. Там була нарізка різних фільмів, знятих за період війни. І майже вся вона складалася саме з ігрових фільмів. Аж люди почали казати, що організатори не розуміють різницю між документальним і художнім кіно.
— (Сміється.). Ну ви ж розумієте, що це не так. Хоча ви праві в тому, що зовні воно може таким здатися. Чому так? Тому що технічне завдання режисер монтажу, який робив цей ролик, отримав занадто пізно. І все, що знайшов, — те і склепав. Бо використання навіть частин із фільмів потребувало одержання прав, і команда просто не встигала. Назвімо це дитячою хворобою події, яка організована вперше.
— Так, почекайте, а чому не можна було так само склепати з документальних фільмів?
— Бо у нас не було прав на документальні фільми. Якщо ви побачили, то там стрічки всі були старі і всі були в прокаті. «Кіборги», «Мирний-21» — це роботи, яким переважно вже декілька років.
— І коротенько наостанок. Ви Акуніна продовжуєте читати і любити чи вже розлюбили?
— Ви знаєте, я його продовжую читати і любити. Не розлюбив.
— Це смілива заява.
— Ну вибачте, будь ласка. Я навіть Діму Бикова не перестав вітати з днем народження. Ми з ним у хороших, дружніх відносинах. Хоча й він отримав. Пам’ятаєте, скандал був зі мною, коли в Одесу він приїхав у 2022 році? Він тоді приїхав писати книжку про Зеленського. І в Одесу він заїхав, і ми з ним сфотографувалися. Ой, що почалося. Я ледь з дружиною не розлучився через цей скандал. Але я сказав, шо нє. Я своїх друзів не здаю. Тому й Акуніна теж. Ну не можу я, знаєте, так швидко змінювати. «Хороший росіянин — мертвий росіянин» — я не можу цього сказати. По-перше, їх дуже багато, і ми все рівно їх усіх не вб’ємо. А оскільки всіх не вб’ємо, то все рівно доведеться якось потім жити з цим. Можна сказати «хороший російський солдат — мертвий солдат». Це би підтримав і підписався без вагань. А от просто про росіян не можу я так сказати. Тому й Акуніна люблю.
Отож, друзі, що тут сказати? Ідіть на фестиваль. Попри всю недолугість з організацією, там справді є хороші фільми. Ось програма.
На десерт — ще кілька фото з церемонії відкриття фестивалю. Сподіваюся, наступного року хутром усередину вивертатися не будемо.
Фото: Максим Лісовий
