Скандальний Шура Буртін знову накатав для «Медузи» репортаж про жахливий жах в Україні
Ніколи такого не було. «Медузу» знову полощуть у нашому сегменті соцмереж. Бо як не полоскати щонайменше за такий заголовок?
А українці колись хотіли воювати? На думку автора — так. Бо дехто з нас — кровожерні вбивці. «Новий страх перед війною»? Ми проґавили якісь нові хвилі всеохопного страху? Цікаво.
Днями на «Детекторі медіа» вийшла стаття аналітикині Інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталі Стеблини про розмивання правди «Медузою» за допомогою історій читачів і читачок. Простих, так би мовити, людей. Маленьких. Класика. Ось ще один матеріал про те, як видання маніпулює у своїй роботі. А ось — як тамтешні журналісти відмазуються від недавнього скандалу зі своєю промокампанією, побудованою на трагедіях українців.
Про канал «Дождь» згадувати нині не будемо, бо і без нього нудить. Так ось, вийшов у «Медузі» цей репортаж Шури Буртіна. Настільки довжелезний, що ваша Антоніна читала його години дві. Як і в багатьох інших людей, у неї виникло єдине запитання:
Стосувалося це не так тексту (бо до вибриків «Медузи» ми звикли), як того, що цей їхній, із дозволу сказати, пан Шура знову приїхав в Україну, попри скандал з іншим його репортажем у лютому минулого року.
У ньому автор змальовує «жахливу та безнадійну» українську дійсність: цивільні страждають від розпачу, військові страждають від «деградації армії», ветерани нарікають, що їх агресивно не приймають і ненавидять у суспільстві, все котиться під три чорти.
Буртін використовує всі класичні прийоми російської м'якої пропаганди, а сенси зводяться до того самого, що говорять в ефірах Соловйова чи Скабєєвої.
Автор розповідає начебто правду, зокрема про проблеми у суспільстві й армії, цитує різних людей, але зосереджується лише на поганому та виводить його в абсолют. Ну, і з інклюзивною лексикою в пана зовсім щось кепсько.
Також цитати військових він стилізує «під українську мову», як у Гоголя: «много хлопцев потикало».
Цей репортаж вийшов і у швейцарському медіа Reportagen, кореспондентом якого в «Медузі» позиціонували Буртіна. Тобто всю цю ахінею почитали й німецькомовні люди. Між тим у Reportagen у нього аж два матеріали, а у візитівці він указаний як автор «Медузи».
Цікаво, журналістом якого видання Шура назвався своїм співрозмовникам? Їх у нього було десятки. Так він сам пише.
Десять місяців тому інтерв'ю з ним вийшло на ютуб-каналі «Владимир Раевский», і записували його у Тбілісі. Звідти ми дізнаємося, що він має грузинське громадянство, з яким і потрапляє на територію України. Каже, що в ЗСУ йому дають акредитацію. І, на його погляд, українці, особливо військові, читають російські медіа навіть більше, ніж українські.
«Медузу» теж читають, але і критикують. «За те, що російське медіа щось там висловлюється». Ага, просто висловлюється. Українською на фронті, каже він, майже не говорять. Та загалом у цьому інтерв'ю слова Шури мають значно більш зважений вайб, ніж у його репортажах для «Медузи». Тим паче, що це зробити неважко.
Але, як це зазвичай буває з такими персонажами, лиш до певного часу. Спочатку він почав щось дивне говорити про «громадянську війну в Україні» та що цю фразу можна трактувати так і сяк. А наприкінці перейшов до прямих агіток. Послухайте і подивіться уривок.
Нагадаю також, що на початку повномасштабного вторгнення в українських соцмережах активно і захоплено постили інший матеріал Буртіна — він писав про свої розмови з росіянами, які підтримують війну, й аналізував, чому вони це роблять.
Там у нього було дуже критичне ставлення до своїх колишніх співгромадян (чи теперішніх, якщо російське громадянство в Шури лишилося). Він цитував їхні вже зовсім цинічні репліки, писав про завчену безпорадність, бажання перекласти все на плечі керівництва країни. Розмірковував, чому так сталося. Хоча нічого не написав про імперськість мислення, ресентимент і попередні війни, спровоковані Росією. Проте тоді питань до Буртіна не було.
У кількох коментарях я побачила, що люди згадують Шурі роботу з російськими політтехнологами, зокрема з Тимофєєм Сергейцевим. Тим самим автором статті «Що нам зробити з Україною?», в якій він закликає до знищення України й українців. Приміром, журналістка Зоя Звиняцьківська:
Щодо Донбасу — ні, Буртін народився у Москві в 1972 році. Що ж до іншого, то можна припустити. Принаймні наш герой працював у виданні «Русский репортер», у якому головредом був Віталій Лейбін, він якраз із Донецька. З 2016 року він у базі «Миротворця». Колись працював у нас на ICTV, «Першому національному» і політтехнологом. З цим самим Сергейцевим. Є інтерв'ю нашого героя з Лейбіним у виданні Sostav, там він (Лейбін), до речі, згадує і Зою Звиняцьківську як досить близьку знайому. Про Сергейцева говорить із захопленням.
Та перейдімо вже до чергового репортажу Шури Буртіна. У ньому він перевершив сам себе, хоча це було складно. В Україні, за його словами, панують просто катастрофічний морок і вселенська зневіра. Шура її відчув ще дорогою з вокзалу о п'ятій ранку, під сніжною крупою на вулиці Ярославів Вал. Ще б пак, стільки пертися по негоді!
«Зразу відчулося, що за рік атмосфера змінилася, стала якоюсь більш сиротливою і безнадійною», — констатує наш герой.
Ага, ясно. Ще й «Ярославна» з пиріжками зачинена в таку рань. Ваша Антоніна теж би впала в депресію від цих перипетій.
І тут Шура чує приліт.
Але приділяє йому лише два маленьких речення. Ну, загинула людина, ну прилетіло. Це ж не сніжна крупа, зрештою.
Значно більше за прильоти Шуру лякає ТЦК, «демонічним представникам» якого він і присвячує свою подальшу увагу й ціле полотно тексту. Звісно, називаючи їх «тецекашниками», а не «військовими ТЦК». Його оповідь зразу нагадала мені недавній травматичний досвід перегляду шоу Дмитра Кисельова, в якому постійно клепають сюжети про «людоловів на вулицях України».
Шура стверджує, що головне слово в Україні — «ТЦК». На другому місці — «бусифікація». Так, ви не чули? КМІС викотив таке суперспеціальне опитування. На третьому місці там фраза — «триндьож від "Медузи"». Правда-правда.
І ось таких «фактів» у тексті — валом. Вони поєднуються з яскравими описами драматичних ситуацій.
«Вулицею, петляючи як заєць, біжить людина, а за нею женуться військові, розюшені обличчя, люди, що на ходу вистрибують з вікна бусика, — сьогодні це потоковий контент соцмереж», — жахається Шура.
А також каже, що деякі з цих випадків закінчуються смертю. Він характеризує їх як поодинокі, але надалі стільки про це пише, що складається враження тенденції. Загалом же своїм читачам він не дає достатнього контексту процесу мобілізації, а просто пише про ці полювання на зайців, «людоловів», убивства, заляканих людей і решту страшного.
Шура Буртін і берьозки
Про випадки добровільної мобілізації, зокрема відомих людей (музикантів, коміків, блогерів), Шура — анічичирк.
Мені ще про телеграм і його серйозних читачів дуже сподобалося:
«З уривчастих повідомлень, які вони надсилали по неділях, коли їм на пів години давали телефони, можна було дізнатися, що там як у тюрмі: багато алкашні (бо серйозніші люди читають телеграм-канали) і жодних шансів вирватися».
Буртін розповідає про резонансне вбивство військового ТЦК в Пирятині. До нього співчуття в автора вже менше, а ось до вбивці — скільки завгодно. Шура накатав цілу тираду в стилі «чому Раскольников убив лихварку та її вагітну сестру». Бо життя довело, от чому.
Далі йде довжелезна розповідь про Сергія (ім'я змінене), який не витримав цього кошмару і втік до Берліна. За хабар. Читачі мають дуже співчувати Сергієві. І якраз європейці це робитимуть залюбки, доведено численними матеріалами. А популярний у нас осуд чоловіків, які втекли з країни, позитивним не вважається. Бо є права людей і вони — понад усе.
Ваша Антоніна не хоче тут сильно іронізувати, бо має в цій ситуації привілеї й може поїхати і навіть переїхати за кордон хоч завтра. І військові ТЦК до мене не підійдуть. Проте я хочу наголосити на інтонаціях автора, градусі напруги й на акцентах, які він розставляє.
Сергій тікав через Молдову, а останньою краплею для цього рішення стала сцена в супермаркеті.
Інший співрозмовник Шури на початку повномасштабного мобілізувався, потім «в хаосі зпетляв назад на цивілку». Він теж розповідає про зневіру, про людей, які масово засуджують ухилянтів, але не хочуть знати про жахи війни. Про «Третю штурмову», яка викладає ролики з ліквідацією російських військових «під веселу музичку». Про слова політиків, що війна буде довгою і жодних варіантів миру не видно. Про те, що армію, «в яку недавно так вірили, зараз бояться мов вогню». Тому заради чого загинуло так багато людей?
Буртін не дає читачам жодного просвіту. І він майже не згадує про те, що винна в усьому цьому — Росія, яка не збирається припиняти війну та має за мету знищення України та її жителів. Автор не пише про підтримку людьми армії, про збори, про вдячність, повагу, яка, безумовно, теж є — і її немало. Проте він радо занурюється у всі наші слабкі місця та робить їх чи не єдиною характеристикою суспільства.
Щоби посилити ефект, Шура їде «в Донбас». І там починає своє масштабне «дослідження» дронів і робить висновок, що це найкривавіша зброя, яку вигадало людство, і її потрібно негайно заборонити. Така теза зовсім не нова й розноситься ще з минулого року.
Він цитує одного з бійців (Костю), який розповідає, що «90 відсотків усієї роботи — це показуха» та вбивання часу. Згадує самодурів-командирів, які віддають абсурдні накази, переймаються бюрократією, займаються хабарництвом та гублять життя солдатів. Хороших командирів не існує, їх просто нема у природі.
Між тим, Костя агітує інших іти в армію. Але ось чому, на думку Шури:
А тут ще й падлючі працівниці вокзалу не хочуть пускати людей усередину під час тривоги.
Ще маємо такий діалог між військовими. Який цілком міг відбутися, але в істеричному та занепадницькому контексті цього матеріалу він ще дужче підштовхує читачів до висновку, що війна робить із людьми жахливі маніпуляції і її потрібно закінчувати у будь-який спосіб. А оскільки у всій цій катастрофі винні самі українці різних прошарків, то висновки про спосіб приходять очевидні.
А щоб було вже зовсім зрозуміло, то Шура нам описує сцену в поїзді.
Далі перед нами розгортається ціла драма, в якій женщіна описана найбільш адекватною і тонкою психологинею, яка все розуміє. А військові — або істеричні, або бухі, або на ще якомусь приколі. Пані спокійно говорить, що військові тому твердять про захист своїх рідних, бо не бачать далі власного носа. Вони ж звинувачують її в тому, що «вона не українка і не патріотка». А пані ж просто мислить мудро і вважає, що з сусідами потрібно дружити, а не ненавидіти, бо і вони люди.
Ну і, власне, один із прикінцевих діалогів, заради якого, здається, увесь цей текст писався:
Там в кінці ще була зустріч Шури з антисемітом із горішньої полиці, але це само собою.
А тепер відкладімо тазики, випиймо ще раз протинудотне та подумаймо, навіщо Шуру Буртіна пускають в Україну? Це ж було вже! Ось такого штибу тексти від нього. Що він робить у зоні бойових дій, чому з ним спілкуються люди? Як він представляється взагалі? Якщо журналістом «Медузи», то хіба не досить уже було скандалів із цим сайтом, щоб гнати його працівників сцяними ганчірками?
З цими запитаннями ваша Антоніна, напевне, піде в СБУ.
А ось на інше популярне в нашому суспільстві запитання відповідь є і в мене. «Чому ви пишете про цю погань і робите їй рекламу?» — запитують люди. Не лише в нашої редакції, але і в кожного, хто вказує на цей трешачок з активною діяльністю росіян. А ось для того, щоб імена тих, із ким небезпечно спілкуватися, були загальновідомі. Хто запише ваші слова й викрутить так, що самі потім не впізнаєте.
І насамкінець. Пан Шура теж має відповіді на деякі запитання. Ведучі одного з російських ютуб-каналів запросили його в гості та обережно запитали, що він думає про всі звинувачення в однобокості на свою адресу. Цитуємо автора:
«Так, тут середню температуру по палаті не виведеш. Тому що у людей уся строкатість думок. І... Вони залежать від... і від людини, і від нас, і від ситуації, в якій вона якби опинилася. Тобто людина... Ну, я багато розмовляв із пораненими, яких щойно вивезли з позицій. Розуміється, людина в такій ситуації, коли вона щойно була на передовій, вона максимально в труні це все бачила. Ось.
Ну, просто вона перебуває у шоковому стані, в жаху від пережитого. Але це не залежить від її критичних поглядів. Уявлень про те, як повинні розвиватися події.... Але людина, яка служить трохи віддалено, у неї може бути вповні позитивне враження, що треба воювати. Треба — і все. Чого тут якби.... вигадувати. Людина, якій загрожує мобілізація, думає про війну по-одному, яка боїться підійти до метро, бо там патрулі стоять, по-іншому. Ось.
Що стосується мого спотворення, що я пишу на якусь тему і, відповідно, обираю людей, які мені скажуть, то таке спотворення завжди є у журналістів, мені здається. Нічого не вдієш».
Антоніна згодна: у випадку Шури, справді, нічого вже не вдієш.
