Нам час поговорити про трупоїдство. Чи справедливо фотографів звинувачують у паразитуванні на смерті, і що вони відповідають
Мої соцмережі переповнені світлинами Євгена Малолєтки та подружжя Ліберових. Буквально і не буквально. Останнього — значно більше. Користувачі, серед яких немало медійників, дискутують, чи таке взагалі норм показувати десь, окрім закритих процесів — щонайменше майбутніх судів, як приклад воєнних злочинів.
Євген Малолєтка сфотографував чоловіка, який абсолютно голий лежить на покривалі. І виклав у соцмережі. Ліберови виставили, зокрема, світлину закривавленої жінки з оголеними грудьми. В мережі можна побачити безліч фото понівечених тіл. Дискусія про те, чи це є нормальним та етичним, триває давно, але якось точково. Вона поступово ставала все гучнішою і гучнішою, та далеко не всі фотографи на неї зважали. І ось — бум!!! — маємо справжній шакалячий експрес. Доволі прогнозований.
Нагадаю, що було раніше. Обговорювалися фото з похоронів. Нерідко їх знімали навіть не журналісти, а весільні фотографи, які про етику взагалі не в курсі. Просто похорон — це не те. Їм треба було дати емоцію аудиторії, тому вони фігачили великі плани, на яких ми виразно бачили обличчя загиблих у труні і їхніх згорьованих рідних. На жаль, таких світлин з похорону Євгенії, Емілії, Ярини та Дарини Базилевич було безліч. Вони гуляли в медіа та соцмережах.
Такі ж фото були і з похорону Василя Ратушного. І Андрія Кузьменка. Його дружину і нашу колегу — журналістку «Новинарні» Настку Федченко — фотографували теж великим планом, коли вона стояла на колінах перед труною. Вона була на дев’ятому місяці вагітності. Звісно, такі емоційні кадри неможливо було пропустити.
Федченко знайшла в собі сили на допис, у якому доволі спокійно та виважено пояснила, чому робити такі світлини — це жахливо. Автор світлин — Ян Доброносов з «Телеграфу» — тоді перепросив та поговорив з Насткою особисто. У цьому випадку було очевидно, що він справді жалкував про зроблене.
Зробити помилку — не завжди страшно. Зрештою, ми всі, і медійники теж, усе ще перебуваємо в пошуках якихось меж. Тим паче, зважаючи на наш бекграунд. Я добре пам’ятаю сюжети з похоронів Небесної сотні та наших військових у перші пів року — рік війни. І знаю, як журналістам радили брати інтерв’ю в родичів загиблих. Треба було, щоб людина в кадрі заплакала — це емоції, а глядачі їх люблять. Тому мамі загиблого юнака просто треба було сказати: «Ви тільки не плачте». Робе майже безвідмовно.
Якщо журналістів учили працювати за такими правилами, то доволі складно потім говорити з ними про будь-яку етику. Бо нам потрібні рейтинги, чорт забирай!
Кілька тижнів тому сталася взагалі якась надскажена шиза. Акторка Даша Малахова виставила на обкладинку фейсбуку фото із загиблими в Кривому Розі підлітками — Данилом Нікітським і Аліною Куценко. У трунах, з незаблюреними обличчями. Фото — Євгена Малолєтки, який отримав і свою порцію критики за те, що фактично вліз до дітей у домовини. І не приховав їхніх облич, як це належить робити в таких випадках, особливо з неповнолітніми.
Уявіть собі: такий кавер і аватарка усміхненої Даші в капелюшку. Її, звісно, зашакалили. Тим паче, Малахова вже не вперше робить і пише дичину. Даша обсварювалася, що це все — для її іноземної аудиторії. Щоправда, допис вона зробила українською і ніяк не пояснила для цих самих іноземців контекст фото.
Тоді був резонанс і майже остання крапля. Остання, схоже, трапилася сьогодні. Той же Малолєтка, а також подружжя Ліберових, нафоткали наслідків чергових прильотів російських ракет — і понеслося. Ось основні думки медійників.
А тут почитайте міркування медіаекспертів, які для вас зібрали колеги з «Детектора медіа».
Що ж відповіли самі журналісти? Костянтин та Влада Ліберови запостили ось таку сториз. Помилку визнали.
А ще додали ось таке.
Краще б вони це фото не додавали, їй-богу.
Я додзвонилася до Євгена Малолєтки. Він, як і Ліберови, відсиплявся після нічної роботи. Сказав мені дослівно таке: «Моя відповідь буде короткою: усі запитання — до Associated Press».
Саме в цій агенції працює Євген. Нагадаю, що у співавторстві з нею та ще Frontline Малолєтка, Мстислав Чернов та Василиса Степаненко зняли «20 днів у Маріуполі». Принагідно напишу: якщо Євген згодом захоче дати більш повні відповіді, то ми готові поговорити і зробити ще один матеріал. Тим паче, що їх, схоже, доведеться зробити цілу серію. Бо проблема, хоч би як дивно це звучало в нашій ситуації, абсолютно не проговорена. А здавалося б.
Нинішня ж ситуація розвивається за стандартною схемою класичного срачу. Фотографи запостили фотки, частина користувачів соцмереж їх підхопила і рознесла зі «щемливими» підписами. Далі інші користувачі обурилися, що це вже за межею. Затим пішли заклики зрозуміти ці вчинки. А ще пізніше — бідкання про катастрофічну жорстокість українців, які готові роздерти кожного і вже роздумують над знищенням тих, кого ще вчора любили за їхню роботу.
Ми в «Антоніні» називаємо це «мене розіп’яли в коментах». Коли люди концентруються лише на емоційних, грубих, справді неприйнятних репліках і ними узагальнюють доволі коректну, аргументовану і справедливу критику. За роки війни у медійній спільноті не було заперечень проти таких важких фото. Всі розуміють, що війна — це боляче, некрасиво, кров, тіла, частини тіл.
Але і тут є межі, за які не варто заходити. А це відбувається регулярно, абсолютно без реакції на м’які зауваження. Проте крізь призму погляду «нещасних фотокорів захейтили і прокляли» вказування на цю проблему вже здається чимось істеричним та ненависницьким, а сама проблема начебто перебільшеною.
А проблема, безперечно, є, бо ми маємо справу з почуттями людей, наших співгромадян. Багато хто написав одне й те саме: «Не так страшно померти, як опинитися на цих світлинах, які позбавлять нас гідності». Інші одразу відповідали: «А ми згідні, хай роблять з нашими тілами що завгодно, нам уже буде пофіг». Щоправда, одиниці твердили: «Хай знімають і публікують тіла моїх дітей, маму, тата, чоловіка, дружину — аби тільки світ бачив». Якщо чесно, пригадую таке хіба від уже згаданої Малахової.
Але ок, маємо різні думки та позиції. Проблема лиш у тім, що на мертвих людях після обстрілів немає табличок із дозволом чи забороною на зйомку та публікацію. Як здогадатися? Те саме з похованнями. Дозволу ніхто зазвичай не питає. Рідні загиблих уже не раз обурювалися опублікованими світлинами, коли бачили свої заплакані обличчя, своє горе, зняте максимально впритул. Чи хтось готовий цим людям порадити не бути такими жорстокими хейтерами і не нападати зі звинуваченнями за фотографів? Менше емоцій, шановні, і більше поваги.
Якщо що, колеги, мене не фоткати. Тим паче, сплю я без одягу. Забороняю категорично. До речі, ідея з судами здається мені цілком притомною, якщо по-іншому досі не зрозуміло. Хто захистить мої права тоді, коли я вже цього зробити не зможу? Хто не дозволить створити фото, якого я не хотіла б, і потім продавати на стоках?
Але ще краща ідея — нормальна, ґрунтовна професійна дискусія. Не в соцмережах. І навіть не для того, щоб вислухати різні позиції (хоча і для цього, звісно, теж), а щоб розуміти, як діяти далі. Етичність і почуття людей — це ж іще пів біди. Ми ж дискутуємо про те, що треба доносити інформацію світу.
Як на мене, більшість публікацій з таким аргументом — абсолютна спекуляція і справді трупоїдство, збір лайків, які не мають нічого спільного з декларованим співчуттям. Я про це вже писала і не хочу повторюватися.
Якщо ж навіть люди щирі, делікатні, то часто несуть свої послання ніяким не іноземцям, а своїм же. Ось, наприклад, допис Марії Єфросиніної. Написаний англійською, з правильними сенсами, проте в коментарях — самі українці. Та все ж пробувати варто. Питання — як саме, аби читали не тільки свої.
Переглянути цей допис в Instagram
Вибачте, що таке згадую, але днями писала про акаунт у мережі Х Діани, прости господи, Панченко. Вона веде його англійською, переважно для представників MAGA. І коментарі в неї саме від англомовних людей. Отже людина, тобто Діана Панченко, працює чітко на цільову. А наше «щоб світ бачив» обертається трохи не туди. У культурі часто теж.
А ось ще що важливо. Послухайте, що каже скандальна інста-блогерка Корячка. Представниця, скажімо так, не найбільш свідомої частини українців з величезною аудиторією.
Отже, у мене запитання: як ви збираєтеся впливати натуралістичними, жахливими світлинами на людей, які не хочуть цього бачити і свідомо перегортають їх?
А з іноземцями ще важче. Так, на початку вторгнення вони реагували на таке і можна було займатися донесенням у цей спосіб. Тому і «20 днів у Маріуполі» зіграв важливу роль і тоді був дуже своєчасним. Там теж були важкі кадри, Чернов на самому початку каже: «Це складно дивитися. Але це необхідно дивитися».
До того ж це все-таки продуманий фільм, оповідь, яка потребує ілюстрацій, і вони вбудовані в історію, яку глядачі приготувалися слухати з певним налаштуванням. А не соцмережі, де нерідко відбувається щось бездумне, неосмислене і хаотичне.
Але згодом іноземці запарилися дивитися на наші страждання. Так зазвичай буває з чужим горем. Люди мають свої проблеми — податки, придуркуватий начальник, у дітей чергові вибрики, іпотека за будинок висить над головою і взагалі. І вони теж гортають далі.
Мені розповідали, як на одному престижному книжковому форумі люди йшли на фуршет, роблячи великий гак. Усе тому, що хотіли оминути наш павільйон із «донесенням правди». Люди просто хочуть бухнути і потеревенити, а ми тут знову зі своїм усім.
Тому, шановні, визнаймо: для цього всього «щоб світ бачив» потрібно старатися. Креативити. Шукати нові підходи. Просто так дивитися ніхто не збирається. Ми маємо бути гарними маркетологами свого горя. Хоч би як цинічно звучало. Але світ — узагалі місцина ще та, самі бачите.
Як приклад. Поки одне з найбільш притомного, що я побачила на цю тему за день, — це відео, яке запостив Віталій Дейнега. Він з колегами із 2022 року робить ютуб-канал Ukrainian Witness, їхні відео показували також іноземні канали. Хоч коменти під дописом, треба визнати, теж лише від українців. Але ідея гарна.
На відео бачимо Трампа, який говорить: «Я насправді думаю, що він (Путін) робить те, що зробив би будь-хто інший». А далі Трамп танцює під веселу музичку на тлі руйнувань та загиблих.
Насправді поєднання трагічного і комічного діє чудово. Дивлячись як поєднувати. Сміх здатен діяти терапевтично і пом'якшувати трагедії, рятувати від зневіри. Але водночас він може ще більше підкреслити сутність зла, представити його вже геть моторошним.
Не кажучи про те, що за допомогою гумору можна зробити для контенту таку обгортку, що його, може, й не перегорнуть у соцмережах, не бажаючи псувати собі гарний день.
Ну а для професійної спільноти лишається складне завдання — визначити межі. Що прийнятне, а що вже ні. Розмови про різноманітні червоні лінії зазвичай дуже важкі, бо а хто їх визначає? Але, схоже, нам таки доведеться цю дискусію почати. 11 років війни як-не-як.
Ось, до речі, фото, яке особисто я вважаю і емоційним, і етичним.
