Міністерство конспірологічних комунікацій. Чому спільнота знову шокована діями Мінкульту і що думає про міністра Точицького?
А взагалі, мені здається, що просто треба вже кликати Руслана Марцінківа. Феєричний мер Франківська, знаменитий своїми карколомними суспільно-культурними ідеями, цілком зміг би вирішити проблему. Він би негайно ухвалив рішення окропити будівлю Мінкульту святою водою і потім шліфанув би це діло потужним сеансом екзорцизму. Недарма ж навчання проводили.
Поки ваша Антоніна бачить лише такий вихід. Остання, так би мовити, спроба, сповнена відчаю. Але нагадаю вам, що ж знову трапилося.
Міністерство культури та, страшно сказати, стратегічних комунікацій викотило відповідь на лист Коаліції дієвців культури, представників культурної спільноти та активістів. У листі панство пропонувало прем'єр-міністрові Денисові Шмигалю подумати про відставку міністра культури та, відповідно, стратегічних комунікацій Миколи Точицького. А також частини його команди. Більше почитайте тут, а якщо коротко, то відомству закидають некомпетентність, управлінську безпорадність та неефективність. І що найбільш іронічно —кепську комунікацію. Саме цей аспект нині активно висміюється в соцмережах.
Приводом же написати лист стало звільнення директора заповідника «Києво-Печерська лавра» Максима Остапенка. Точніше (вибачте, це не мені заїло платівку, так насправді є) — погана комунікація цього рішення. Міністр у себе в соцмережах назвав одну причину, його заступники під час нашвидкуруч зібраного офреку — інші. Наступного дня міністр на відкритті виставки в Лаврі почав тікати від журналістів, які хотіли хоч щось з'ясувати. Журналістка «УП Культура» Дар'я Лобанок таки виловила пана Миколу раніше, і він з нею спілкувався в дуже сумнівному стилі. Ось цитата:
«Ви зрозумійте одне — я знаю, що таке Москва. Очевидно, на відміну від вас, бо ви десь віку мого сина. Але якщо ми хочемо досягти результату — ми повинні діяти».
Ну, хоч «дорогенька» не сказав, і на тому спасибі.
На офреку теж сталася кумедна ситуація, бо директор Департаменту захисту та збереження культурної спадщини Мінкультури Володимир Шовніков заявив, що стіни до виставки про Івана Мазепу (яка й відкрилася в Лаврі) пофарбували у «неприродньо червоний колір». Але цікавинка в тім, що це якраз стандартний і найбільш поширений колір у світових музеях.
Стіни на виставці в Лаврі
Національний художній музей
Музей д'Орсе в Парижі
Як написала наша з вами колега Юля Галушка: «Одразу видно, хто за кордоном на шопінг ходить, а хто у музеї».
Вочевидь, усе це стало останньою краплею для частини спільноти, тому і з'явився цей лист до Шмигаля. Чесно сказати, ваша авторка думала, що Мінкульт відмовчиться. Ну, стратегічні комунікації — вони такі. Проте реакція відомства виявилася ще гіршою. На сайті інформаційної агенції Інтерфакс з'явилася відповідь міністерства. Зауважте — лише тут, у соцмережах та на сайті МКСК цієї інформації немає.
Міністерство звинуватило підписантів в інформаційній атаці, а лист назвало частиною інформаційної кампанії проти себе. І ця атака, на їхню думку, йде від столичних забудовників.
«Міністерство культури та стратегічних комунікацій вбачає у інформаційній кампанії, що триває вже декілька місяців, замовлення з боку кіл, невдоволених забороною на забудову історичних місць Києва та України. Лист громадської організації "Коаліція дієвців культури", який був розповсюджений у соцмережах і ЗМІ, є частиною цієї кампанії», — йдеться в тексті.
Такого повороту, зізнатися, не чекав ніхто. Ми не заперечуємо, що проблема із забудовниками є, але до чого тут лист дієвців? Де взагалі докази цієї теорії? Мінкульт стверджує, що бажання відставки Точицького викликане не питаннями до його (і його команди) роботи, а «спробою захисту інтересів вузького кола осіб, часто не пов’язаних з питаннями культури». Але на яких підставах?
Також є досить дивним ось цей закид: «При цьому ГО "Коаліція дієвців культури" здійснює свою діяльність не на волонтерських засадах, а має надзвичайно щедру фінансову підтримку міжнародних донорів, обсяги якої можуть бути неоднозначно сприйняті серед музейної спільноти, особливо регіонів».
Що це означає взагалі? Що хотів сказати автор? У чому проблема донорського фінансування? Хоча… Стривайте, ми починаємо здогадуватися.
Отже, що зробило Міністерство культури і СТРАТЕГІЧНИХ КОМУНІКАЦІЙ. Спочатку через жахливу комунікацію наразилося на скандал (хоча могло цього уникнути, нормально і відкрито пояснивши звільнення Остапенка), а тепер ще більше себе закопало абсолютно ідіотською відповіддю на цілком демократичний процес. Тому особисто мої соцмережі просто киплять.
Представники спільнот (причому досить авторитетні — подивіться список) мають повне право (ба навіть обов'язок) звертати увагу на хиби профільних міністерств, критикувати рішення та навіть пропонувати відставку очільників. І називати це «інформаційними атаками», ще й без жодного доказу, — це вже занадто. Тому, звісно, варто очікувати на подальше протистояння, ще більш запекле.
А я вам поки розповім про те, як у цій самій спільноті відбувалася трансформація ставлення до Миколи Точицького і які є про нього думки та відгуки на спілкування.
Його призначили очільником Мінкульту у вересні минулого року. Пан Микола не мав жодного стосунку до культури — він кадровий дипломат. Але представники галузі сприйняли цю новину спокійно та без катавасії. Найбільш поширеною була думка, що Точицький — людина професійна у своїй справі, адекватна у спілкуванні та розуміє значення культури. Міністерство культури тоді отримало нову «другу частину» — з «інформаційної політики» трансформувалося у «стратегічних комунікацій».
І це сприйнялося доволі позитивно. Мовляв, так, з культурою знову не склалося, але стратком — це теж дуже важливо. Нам потрібно покращувати культурний діалог з іноземцями, який часто складається дуже невдало, будувати розмову всередині суспільства, уникати розбрату тощо. А хто ж як не хороший дипломат може все це розрулити?
Але, як бачимо, все розвернулося в зовсім інший бік. Напишу два слова про іноземців. Спочатку (з 2022 року) вони отримали конячу дозу шокконтенту від Держкіно, яке показало себе в такому світлі, що лишалося тільки перехреститися. Зазвичай вони про це говорять у приватних розмовах, але буває що й публічно. Очільницю Талліннського кінофестивалю «Темні ночі» Тііну Локк спілкування з тоді ще головою Держкіно Мариною Кудерчук вразило так, що вона навіть не стримувалася в розмові з Олегом Батуриним, який написав репортаж для LB.ua. Ось уривок з нього:
«Тііна Локк розповіла, що в 2022 році під час проведення заходів у Каннах на підтримку України і українського кіно її шокувало і обурило те, що Марина Кудерчук демонстративно відмовлялася йти з нею на контакт, не відповідала на численні телефонні дзвінки, а врешті-решт, коли до неї вдалося додзвонитися, Кудерчук відповіла з набитим їжею ротом, гучно і безсоромно чавкаючи.
"Марина Кудерчук абсолютно некомпетентна в кіно. Дуже важко розмовляти з людиною, яка навіть на елементарному рівні не знається в кінематографі — ані локальному, ані світовому. До того ж вона абсолютно не володіє жодною мовою — не те що англійською, а, здається, навіть українською вона не говорить. Та й російською з нею говорити нема про що. Шкода, що вашим Держкіно зараз керує людина, яка зовсім не відповідає тій ситуації і тим обставинам, в яких опинилася Україна і український кінематограф сьогодні"».
Марина Кудерчук
Пані Локк підкреслила, що завжди буде рада підтримати українських кінематографістів, але з Держкіно співпрацювати не збирається. І її думка, на жаль, дуже поширена. Це жахлива ситуація, бо представники різноманітних іноземних кіноорганізацій ще у 2022-му активно почали пропонувати нам допомогу, але ми її бездарно профукали. Добре, що є Український інститут, який таки зумів налагодити цю комунікацію. Не здивуюся, якщо його в якийсь час вирішать хакнути, як це сталося з тим же Держкіно та УКФ.
Повернімося до Миколи Точицького. Довгий час і в культурній спільноті, і в медіа його домовилися не чіпати, а дати час освоїтися і показати результати згодом. Чутки (які виявилися правдою) про повернення Держкіно в підпорядкування Мінкульту теж сприйняли з надією. Мовляв, ну гірше точно не буде. Окрилені надією кіношники запропонували на розгляд міністерству нову кандидатуру на голову Держкіно — кінокритика та колишнього продюсера «Суспільне Культура» Лук’яна Галкіна.
Ну, точніше, не міністерству, а ОП. Бо поширеною є думка, що культурою нині рулить заступниця Єрмака Олена Ковальська. Співбесіда відбулася, як мені сказали, теж із нею. Але кандидатуру не схвалили. Як припускають кінодіячі, Лук’ян не здався фігурою, якою можна буде керувати. За чутками, Держкіно невдовзі очолить Андрій Осіпов, який якраз має імідж людини зручної. Він сам мені в інтерв’ю колись сказав, що не палає бажанням іти на цю посаду, але якщо попросять — не відмовиться.
Багато моїх співбесідників стверджують, що Микола Точицький перед призначенням був упевнений, що зможе швидко навести лад у Мінкульті знайомими йому методами, які використовувалися в МЗС. І знову повернутися до дипломатичної роботи. Але не так сталося як гадалося, бо культура — тема специфічна і в ній треба розбиратися. Це, за чутками, панові Миколі стало зрозуміло вже за кілька тижнів роботи. Але діватися вже не було куди.
З чим пов’язана настільки непрофесійна комунікація відомства — доводиться лише здогадуватися і перебирати варіанти. Хтось упевнений, що міністр настільки незадоволений, що вплутався в цю оказію, що вже встиг зненавидіти всю цю культуру разом узяту. І ось так проявляється його щире роздратування. Інші ж запевняють, що у спілкуванні пан Микола дуже коректний, ввічливий та приємний, тому всю вину та звинувачення в некомпетентності переводять на його заступників та радників, хоча не на всіх.
Зазвичай позитивні характеристики лунають на адресу його першої заступниці Галини Григоренко. Вона могла б стати компромісною фігурою на посаді міністерки, проте частина спільноти каже, що цього не буде, адже пані Галина не є політичною фігурою. Проте існують і протилежні настрої, які останніми днями посилилися. Мовляв, Точицького таки зніматимуть з посади і відправлятимуть послом до Відня, а на його місце ставитимуть Григоренко.
Усе це, звісно, чутки та кулуарні розмови, які постійно супроводжують діяльність Мінкульту. Нерідко вони справджуються. Приміром, відставка попереднього міністра Олександра Ткаченка анонсувалася кілька разів упродовж довгого часу. Поки, нарешті, сталася.
Крісло міністра культури взагалі було і лишається одним із найбільш проблемних в уряді. Туди постійно не знають кого призначити, і майже всі рішення виявляються провальними.
Хоча гідні кандидатури, звісно, є. Але так стається, що вони просто не доходять до цієї посади. Як на мене, це пов’язано насамперед із тим, що культурна галузь у нас досі сприймається як маргінальна та якась несерйозна. Культур-мультур якийсь. Ну, типу, там якісь митці щось сидять, мутять, ходять у концертних костюмах з паєтками, п’ють віскі, курять сигари і строчать законопроєкти на друкарських машинках. Щоб атмосферно було.
Тому на посаду міністрів культури найчастіше призначали саме митців. Як не співачок, так акторів. Які, звісно, були там абсолютно не на своєму місці, бо міністерством повинні керувати менеджери. І в культурній галузі також є менеджери, які добре її знають, ходять на роботу без різнокольорових боа і паєток, розуміються на складанні бюджетів, законах, бухгалтерії, вміють стратегічно мислити, комунікувати з колегами, партнерами і пресою. Нормальні, серйозні люди, одним словом. У костюмах.
Але очільниками Мінкульту їх усіх не призначають. Приміром, велика частина представників спільноти воліли б бачити на чолі міністерства Юлію Федів. У 2023 році навіть ходили чутки про її можливе призначення.
Вона свого часу керувала УКФ і доволі швидко зробила його однією з найефективніших інституцій з хорошою репутацією. Але, на жаль, на другу каденцію їй піти не вдалося, а УКФ фактично розвалився через якісь незрозумілі перипетії навколо нього.
Нині Федів міністеркою культури точно не стане, кажуть мені співбесідники. Зокрема тому, що вона, мовляв, не подобається Андрієві Єрмаку. Як і решта кандидатів та кандидаток, яким симпатизують у спільноті. Ось така сумна історія.
Сумна вона й тому, що музика, кіно, театр, література, візуальне мистецтво — це те, що повинно становити цінність для будь-якої цивілізованої країни. Та має ретельно зберігатися й активно розвиватися. А для нас нині — поготів. Адже оце все наше улюблене «розповісти про Україну світові» робиться перш за все через історії, якими і є культура.
На жаль, ці історії в нашому виконанні були і лишаються доволі блідими. Адже державна політика практично відсутня. Переважно все тримається на голосах пасіонарних людей, які вирішили робити все власними силами. За допомогою іноземних друзів, які хоч і шоковані нашими інституціями, але зберігають прихильність до окремих людей, котрі знімають кіно, створюють вистави чи пишуть музику. І в них справді виходить класна співпраця й гарні результати.
Та хоч би як ми захоплювалися пасіонаріями і хоч би якими важливими вони були для країни, справжні зрушення в галузі вони можуть здійснити лише пліч-о-пліч з державою. Яка поки переважно стає найбільш ненадійним і непередбачуваним партнером.
