Дніпровські митці обурилися виставою «Театру ветеранів» та назвали матюки російським ІПСО. Чим викликали нестримні глузування

Чи є місце пейоративній лексиці в українському театрі? Звісно ж, ні! Таку однозначну та рішучу відповідь на дражливе питання останніх літ дають у Дніпровському національному академічному українському музично-драматичному театрі імені батька нашого Т. Г. Шевченка. 

Висловити цю, здавалося б, цілком очевидну, патріотичну та свідому позицію дніпровських служителів Мельпомени спонукав скандал, який трапився місяць тому. А саме — фестиваль так званої сучасної драматургії «Дніпро.Театр:UA». Відкрився він виставою «Баланс» режисера Микити Полякова за п’єсою Аліни Сарнацької. Аліна — ветеранка, бойова медикиня і у своєму тексті описала власне бачення війни.

Аліна та кози

І воно виявилося щедро всипане пейоративами. Себто гібридним російським тюремним матюччям. 

Що стало несподіванкою для працівників Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. А також для частини глядачів, серед яких були й святі отці. Дехто не витримав такого плюндрування та паплюження і полишив залу. Люди подейкували, що театр отримав догану від міської адміністрації, яка теж закипіла гнівом від того, що матюкам дозволили просочитися на сцену. Ваша Антоніна вже уявляє собі міського голову Бориса Філатова, який, дізнавшись про витівки «Театру ветеранів», грюкнув по столу і рішуче сказав: «Їм, бл@ть, нема чим опікуватися під час війни, крім як усілякою х@йнею!”.

Борис, котик, песики

Утім, чи було все це насправді — достеменно невідомо. 

Хай там як, а в Дніпровському національному академічному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка ситуацію не забули і вирішили, нарешті, закрити цей гештальт. Для цього вони звернулися до колег з усієї України з відкритими листом. На думку нашої редакції, він настільки довершений стилістично та змістовно, що процитуємо його повністю.

«ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

ДО ТЕАТРАЛЬНОЇ ГРОМАДСЬКОСТІ УКРАЇНИ

Шановні колеги, діячі театрального мистецтва!

Сьогодні, у час великої визвольної війни проти російських окупантів, український театр прагне порушити питання національної ідентичності, пошуку смислів людського буття. Природно, що воєнна та інші загальнолюдські теми набувають актуального звучання, а театр стає трибуною для формування патріотичності, толерантності, емпатії в людській душі. Традиційні зображально-виражальні засоби мистецтва Мельпомени, новітні візуально-аудіальні прийоми та творчі практики дозволяють це робити професійно, по-громадянськи переконливо, чесно для різних вікових категорій глядачів.

Водночас сьогодні на мистецьких майданчиках присутня практика відтворення сценічної правди людського буття засобами пейоративної лексики. Це стало нібито "потребою часу і творчого самовираження" для деяких драматургів, режисерів, акторів. Вони виправдовують це тим, що "звичайні" слова так точно й експресивно не можуть відобразити події. Принагідно варто зауважити, що ця лексика має відверто російське походження. В українській мовній картині світу такі лексеми не присутні, а в багатющій скарбниці українського фольклору, зокрема в сороміцьких піснях, є досить влучні національні відповідники гумористичного змісту.

Наші захисники на передовій, використовуючи подібні вирази, повертають ворогові їхню лексику разом зі снарядами. Але на сценічних майданчиках, які транслюють історії воєнного життя, оперування цією лексикою є неприпустимим явищем. У цьому простежуються маніпулятивні прояви, підступні прийоми гібридної війни росії проти України, непрофесіоналізм та моральна незрілість деяких авторів вистав. 

Сумно усвідомлювати, що "брудне" ллється на українців відповідно до законів гібридної війни звідусіль. Тюремна російська лексика полонила підлітків, які вважають нормою так мислити й розмовляти. Обсценні вирази постали "на часі" в засобах масової інформації, на сторінках художніх творів, а зараз — і на театральних майданчиках. Це спостерігалось, наприклад, під час показів вистав учасників з Києва та Одеси на фестивалі сучасної української драматургії «Дніпро.Театр:UA». 

Чи варто говорити про закони художнього моделювання життя в мистецьких творах, які передбачають інші форми освоєння дійсності, навіть у непростий воєнний час? Для гармонізації людської особистості, для нашого майбутнього, для підтвердження сили та слави українського духу. І якщо після Української Перемоги у спадок "дістануться" зразки російської тюремної культури, які звучатимуть замість нашої, постане питання про справжнього переможця.

Закликаємо колег-театралів, працівників культури заглибитись у витоки проблеми, коли радянська репресивна машина через тюремні заклади свідомо розповсюджувала цей "словесний жах", стираючи національну ідентичність народів.

Звертаємося з цими роздумами до вас у знаменний день 170-річного ювілею академіка Дмитра Яворницького, унікального дослідника українського козацтва, який також описував лексику славетних нащадків нашої слави. То чи не варто взяти до уваги спостереження професора?

Слава Україні! Шануймося, бо ми того варті!

З повагою —

колектив Дніпровського національного

академічного українського музично-драматичного

театру імені Т.Г.Шевченка»

Утім, театральна громадськість відреагувала не так, як, вочевидь, цього прагнули автори листа. Перш за все – сама Аліна.

Замість розуміння та єднання у боротьбі проти пейоративів, гібридної війни та моральної незрілості деяких ветеранів та ветеранок, працівники Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка отримали хвилю кпинів та нерозуміння. 

Серед цих любителів брудного матюччя та гібридного російського наступу бачимо: акторів Дмитра Усова, Роба Фельдмана (військовий), Анну Бахмут, Анастасію Сегеду, театрального критика та військового Олексія Паляничку (Nemo Nemo), режисерів Андрія Мая та Євгена Лавренчука, головного режисера театру Заньковецької Ігоря Білиця, колишню головну редакторку «УП Культура» Тетяну Пушнову, художника, ветерана та співавтора фільму «Порцелянова війна» Славу Леонтьєва. 

Утім, є люди, які підтримують звернення. 

Самі бачите — ситуація склалася гостра. Тому ваша Антоніна пішла по коментар до представників Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. На мої запитання люб’язно згодилася відповісти режисерка Ольга Волошина. 

Антоніна: Скажіть, чому ви вирішили ще раз нагадати про ваше незадоволення цими виставами через місяць? 

Ольга Волошина: Тому що протягом місяця в театрі відбувалися обговорення нецензурної лексики — взагалі у побуті і в публічному просторі, що є порушенням 53-ї статті Кримінального Кодексу України про використання нецензурної лексики у громадських місцях та в публічному просторі. Ми обговорювали й потім до Дня української мови і писемності в нас був захід, на який ми запрошували не тільки працівників нашого театру, акторів, але й науковців, ветеранів Збройних сил України, журналістів, яких теж обурило те, що вони почули на фестивалі.

У нас було обговорення, після чого від імені колективу нашим завідувачем літературною частиною, кандидатом філологічних наук було складено лист, який ми вирішили опублікувати і розіслати театральним діячам України.

А.: Наскільки я бачила реакцію в коментарях і в дописах, то дуже багато представників театральної спільноти поставилися до вашого листа або з обуренням, або із сарказмом, називаючи стилістику цього звернення дуже радянською. Думаю, що ви читали ці коментарі. Як ви оцінюєте цю реакцію, яка переважно є негативною або глузливою?

О. В.: Це їхнє право так висловлюватись. Наше право є іншим, і ми тримаємось цього права висловлювати свою думку про використання нецензурної лексики на театральних майданчиках. 

А.: Але ж це було звернення до театральної спільноти, правильно? Тобто, я так собі припускаю, що ви сподівалися на якийсь діалог, коли промаркували це не просто дописом, не просто своєю позицією, а саме зверненням. 

О. В.: Але театральних діячів там було дуже небагато. Чесно скажу, зараз іде робота з розсилання цього звернення по професійних театральних колективах.

Бо відгуки були не від театральних діячів, не від професіоналів, а більша частина — від блогерів, які хайпують на цій темі, які навіть не мають власного бачення. Оскільки ми заходили на сторінки цих людей, які негативно відгукувалися, там, власне, або закриті сторінки, або взагалі немає нічого. Тому в нас підозра, що це спеціально організована акція.

Але, як то кажуть, у нас доказів немає. Так що ми робимо свою роботу. А ті, хто захищає матюччя в громадському і публічному просторі, вони порушують законодавство і продовжують це робити.

Ольга Волошина

А.: Я бачила серед людей, які коментували і лайкали, наприклад, режисерів Стаса Жиркова, Андрія Мая, Ігоря Білиця, акторів Роба Фельдмана та Дмитра Усова, драматургиню Наталку Ворожбит, головну режисерку Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамару Трунову. Чому ви називаєте їх ботами або кажете, що в них порожні акаунти?

О. В.: Я ще раз повторю, що кожна людина в українському суспільстві має право на власну думку. Якщо ці люди висловили свою власну думку, то я не думаю, що це думка всього колективу або керівництва, яке забезпечує виконання законодавства України в театральній сфері.

А.: Зрозуміло. Поясніть тоді, яка у вас кінцева мета.

О. В.: Кінцева мета наша — всім оголосити, що у Дніпровському національному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Григоровича Шевченка ніколи не було і не буде матюків на сцені. Якщо в інших театрах це буде, то це їхнє право, але ми оголошуємо, що ми проти того, що, власне, описано в нашому листі. Ми не будемо терпіти невігластво, матюччя і те, що процвітає в нашому суспільстві, навіть в театрах для юного глядача.

У нас в школах освітяни ридають, коли діти десятирічні розмовляють матюками, і не знають, що з цим робити. А ми, виявляється, театральні деякі діячі, які, власне, живуть навіть за кордоном, бо їх, я так розумію, вже не приймає театральна спільнота… Я не буду називати прізвища, бо там теж є якісь не дуже чесні дії керівників та окремих акторів. Так що ми не будемо занурюватись в те. Це їхнє право.

А.: Цілком зрозуміло. Мені здається, справедливо, щоб люди наперед знали, які фестивалі у вас не можна проводити.

О. В.: Цей фестиваль є авторським, саме моїм. Оскільки ми говоримо про «Театр ветеранів», я розумію, бо читала відгуки тих режисерів чи учасників цього театру, що начебто у нас був скандал. Ніякого скандалу не було. Я виходила на сцену, подякувала цьому колективу і пояснила нашим глядачам, частина з яких покинула виставу з обуренням. А ті, що залишилися, я вибачилася перед ними за те, що, власне, ця постановка була умовою, що тут має прозвучати та лексика, яку ветерани чи військові Збройних сил України використовують, щоб висловити свою лють проти тих ворогів, які нас вбивають.

Це їхнє право і це їхній адреналін, який вони використовують. Це інше. А сцена — це, вибачайте, щось інше. І те, що ми маємо говорити зі сцени, можливо, треба якось замінювати. В ефірах радіо і телебачення хоч запікують. А так — смакувати матюччя на сцені українського театру ми не дозволимо. Дякую.

А.: Скажіть, у вас в дописі ви пишете, що матюки мають російське тюремне походження. І ви вважаєте, що це є ІПСО російське, яке діє певним чином на наше суспільство. Можете пояснити, як саме ви бачите цей вплив? Як це ІПСО діє?

О. В.: Я, власне, хотіла б, щоб ви якесь інтерв'ю взяли у науковців, які досліджують походження нецензурної лексики. Наскільки я читала такі матеріали, то є різниця між матюком російського походження і українською лайкою. Я заходила навіть в інтернет, є якісь публікації. Я не спеціаліст у цьому, в цій справі. Але людина, яка писала цей текст, займається цим науково. Вона філолог. 

До речі, здається, на каналі D1 є велике інтерв’ю з ним. Це Микола Долгов, наш співвітчизник, який саме вивчав українську лайку. І вона не була такою брутальною і огидною, а більше пов’язаною, ну, скажімо, з п’ятою точкою людини. Вона жартівлива і не настільки образлива, як звучить  на Х, на П, на Б і таке інше. 

А.: І все ж, як діє це мовне ІПСО?

О. В.: Ви мене зараз екзаменуєте на те, що було написано від імені колективу. Давайте я буду відповідати на питання, чому я не погоджуюсь, щоб оці брутальні слова, лайка і мат були використані на сцені нашого театру і до чого ми взиваємо інших театральних діячів. Зараз ви мене вводите в процедуру наукову, і я не зможу вам чітко і зрозуміло пояснити, чому це так, оскільки складанням тексту займалася не я. 

А.: Добре, давайте тоді до репертуару. Є кілька вистав у вашому театрі не з оригінальними назвами п’єс, а саме з російськими адаптаціями. Наприклад, постановка п’єси «Тітка Чарлі» Брендона Томаса у вас називається «Привіт, я ваша тітонька», майже як російський варіант.

Або п’єсу Карела Чапека «Засіб Макропулоса» ви поставили з майже аналогічною з росіянами назвою — «Секрет її молодості». Поясніть, чому? 

П'єсу, за якою зробили цю постановку, Карел Чапек написав у 1922 році. В театрі вона знаходиться у розділі «Сучасна драматургія»

О. В.: Я на це питання вам не можу відповісти. Перша назва — це постановка нашого головного режисера. Думаю, вам краще поспілкуватися з ним. А друга, яка ви сказали? 

А.: «Секрет її молодості», так само називається російський фільм.

О. В.: Думаю, що всі ці запитання можна віднести не до мене, бо я тут черговим режисером працюю. І в мене мала сцена. Ті вистави, які я ставлю, вони узгоджені з нашими українськими драматургами. 

А.: А як ви взагалі ставитесь до того, що у вашому театрі відбуваються такі по суті російські впливи? 

О. В.: Ми обговорюємо це питання і намагаємось виправити ситуацію. Але деякі наші творчі працівники відстоюють право на своє рішення і свою назву. Ми з ними працюємо. 

А.: Також у вас є вистава «Скрипаль на даху» — це адаптація «Тев’є Тевеля» Шолом-Алейхема російським драматургом Григорієм Горіним, поставлена в Ленкомі наприкінці 80-х. У мене виникло запитання: якщо ви критикуєте вживання лайки і називаєте це російським ІПСО, тоді чому не ставите Шолом-Алейхема в оригіналі, а використовуєте російську адаптацію? Чому так відбувається? Це ж дивно, як на мене. 

О. В.: Ця вистава була поставлена, коли мене не було в театрі, тому я не можу відповісти на це питання.

А.: Драматургиня та ветеранка Аліна Сарнацька, вистава за п’єсою якої відкривала ваш фестиваль, сказала мені в коментарі, що хтось із вашого театру описав її як таку, що недостатньо патріотично зображає війну. Чи чули ви таке критичне зауваження щодо цієї вистави і чи погоджуєтесь із ним?

О. В.: Ні, я з цим не погоджуюсь. Бо те, що було показано на сцені, це творчий вияв і драматургині, і режисерів, і акторів. Як вони це побачили. Я сприймаю цю постановку. Тільки, можливо, треба було якось поспілкуватися з приводу того, що звучить нецензурна лексика. З тією людиною, хто запрошував на фестиваль, бо це було без мого відома.

А проєкт «Театру ветеранів» дуже важливий і цікавий, тому що це адаптація наших військовослужбовців, які повертаються з війни.  Але ті люди, які беруться за постановку, несуть відповідальність за те, як вони втілюють це. І, власне, використання нецензурної лексики, про яку я не знала і яка прозвучала, мене, як автора фестивалю, обурило. 

А.: І ще, пані Ольго, останнє. Я підписана на вашого міського голову Бориса Філатова і знаю, що він достатньо багато теж вживає нецензурної лексики. Як ви ставитесь до цього? 

О. В.: Я до цього ставлюся дуже погано, бо я вважаю, що людина, яка займає таку посаду, має бути стриманою, має розуміти, з ким вона спілкується. Я це сприймаю негативно. 

Скажу також, що в репертуарі Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка є вистава за радянською пропагандистською оперетою «Весілля у Малинівці». Її поставили у 2024 році. Сюрпрайз-сюрпрайз. Подивіться сюжет про цю постановку, бо теж був резонанс. 

Ще у нашому з вами театрі Шевченка буквально щойно показували отаке. 

В анонсах мовиться наступне: «Новий шедевр від режисера світового рівня Дмитра Рачковського, вистави якого віддані фанати прагнуть бачити знову і знову». Припускаю, що ви ніц не чули про таку світову зірку, тому нагадаю. Пан Рачковський – засновник зокрема Російського незалежного театру у Полтаві. У 2023 році він втрапив у скандал через свої постановки за Булгаковим. А через цих «Тьолок» його були обговорювали ще минулого місяця у Кропивницькому. 

Що ще вам сказати? Цікавою людиною є художня керівниця та директорка театру Шевченка Оксана Петровська. Я хотіла поговорити саме з нею, але як уже получилося. Ось, пані Оксана зовсім недавно вручала нагороду режисеру стрічки «Будинок "Слово".  Нескінчений роман» Тарасу Томенку на церемонії нагородження премією «Золота дзиґа». 

Пані Оксана — мати дніпровського бізнесмена та президента міжнародного благодійного фонду «Солідарність» (який, зокрема, фінансував фільм Томенка) Олександра Петровського із, так би мовити, непростою репутацією. У 2011 році тодішній генпрокурор Юрій Луценко заявив, що Петровський, відомий як «Нарік», проходив за матеріалами МВС як лідер організованого злочинного угрупування, діяльність якого досягла піку у 2000–2004 роках.

Однак Петровський виграв у суді проти Луценка та головреда «Цензор.НЕТ» Юрія Бутусова, які використовували це прізвисько, заборонивши їм так його називати. Напевне, найгучніше поки про Олександра Петровського говорили, коли він «засвітився» на фото під час отримання Томоса. Почитайте матеріал про це Тетяни Ніколаєнко із назвою «Від рекету до томосу: хто такий Нарік поряд з президентом» на «Українській правді».

А ось тут почитайте доволі розлогий матеріал Крістіни Бердинських «Хто такий пан Петровський. Історія сходження найбільш закритого бізнесмена Дніпра» на NV. Ось кілька цитат:

«Місцеві експерти переконані: саме цей бізнесмен реально контролює легендарний ринок “Озерка”, за володіння яким в 2000-х йшли справжні бандитські війни. Втім, за документами у ринку інші господарі. Аналогічна історія і з місцевим кабельним каналом Д1, який пов'язують з Петровським.

Зате бізнесмен, його мати і дружина офіційно заснували або володіють частками в декількох десятках компаній — від торговців нерухомістю до спортклубу. У друзів Петровського та їхніх дітей також є численні фірми. Все це робить його одним з найбагатших людей Дніпра.

Але підтвердити це звання можна лише за непрямими ознаками. Так, у 2018-му був зареєстрований інвестфонд “Капілано”, яким володіє Петровський, зі статутним капіталом у 135 млн грн.

За даними сайту youcontrol, у той же час народилася компанія “Армаріус” зі статутним капіталом того ж розміру. Співвласник — Петровський, серед інших власників — В’ячеслав Капустін, голова м’ясопереробної фабрики “Алан”».

Що ж. Жарти про тюремну лексику залишу при собі. Також не буду переказувати всі ці дурнуваті чутки, що Оксана Петровська замислюється над якимись високими посадами в кіногалузі. Брехня є брехня. 

Краще купуйте квитки на виставу «Баланс» у «Театрі драматургів» і слухайте брудне матюччя не в переказах, а безпосередньо.

І наостанок гаряче раджу подивитися ось цей ефір програми «Зі своїми по суті», в якому перекладач та військовий Остап Українець розповідає про нецензурну лексику і чому вона, з його точки зору, ніяка не російська. Повірте, там феєрична дискусія. 

 Фото: Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театрі імені Т. Г. Шевченка, Золота дзиґа