Режисер «Бригади» зняв Безрукова в ролі Ярослава Мудрого у фільмі про Анну Київську. Чому нам варто порадіти?
Давайте тільки спочатку два слова про саму стрічку. Значить, оцей самий режисер «Бригади» Олексій Сидоров анонсував цей весь треш на початку 2024 року. Тоді в інформаційному полі це минуло майже непомічено. А дарма. Це якраз той випадок, коли ми мали знати, що відбувається в них на болотах. Але про це згодом.
Фільм обіцяли по-багатому — костюмована історична драма з розмахом. За виробництво взялися найбільші гравці: Нікіта Міхалков зі своєю «Студией ТРИТЭ», «Централ партнершип» (частина «Газпром-медіа»), пропагандистський федеральний канал «Россия», а до фінансування долучився «Фонд кино». Це типу їхнє Держкіно.
За сюжетом Анна Ярославна їде до свого майбутнього чоловіка Генріха I через усеньку Європу на лакшері-кортежі. Супроводжує її найманець Остромир, і між ними спалахує кохання. Те, що це буде російський погляд на українську історію та її привласнення, ми з вами, звісно, сумніватися не будемо.
Акторів назбирали наступних. Як ви вже прочитали в заголовку, київського князя Ярослава Мудрого зіграє Сергій Безруков.
Колись, коли він грав усіх кого доведеться (від Єсеніна та Пушкіна до Висоцького), інтернет заполоняли меми та насмішки про те, як він дістав.
Тому, звісно, співчуваємо нашому князю. Хоча, вочевидь, йому фіолетово. Анну зіграє ця жіночка, я її не знаю. Ось на постері.
А ще з цікавинок у касті — Володимир Яглич, чоловік Антоніни Паперної і зять Ольги Сумської та Євгена Паперного. Грає якогось Ульфа.
І ще Віктор Добронравов (на фото посередині), син недавнього улюбленця багатьох українців Федора Добронравова (Ванюхи зі «Сватів»).
З не дуже приємного — стрічка справді може виявитися хітовою. Щонайменше на фото ми бачимо гарні костюми, грим та загальний розмах. Ну й Олексій Сидоров, будемо чесні, талановитий режисер. Але з моментами. Крім «Бригади» він зафільмував, приміром, «Бій з тінню». Його масштабний екшн «Т-34» отримав як і премії, так і змішані відгуки російських критиків. Проте майже всі відзначали, що режисеру вдалося пройти між крапельками і не кинутися з головою в пропаганду про «вєлікую отєчествєнную».
Чого вже не скажеш про його стрічку «Чемпіон світу» 2021 року, яка розповідає про шаховий поєдинок за звання чемпіона світу між радянським гросмейстером Анатолієм Карповим та його колегою Віктором Корчним, який попросив політичного притулку у Швейцарії та позбувся звань у СРСР. Ось уже тут Сидоров отримав не лише вкрай негативні відгуки, але й звинувачення в махровій ідеологізації. Мовляв, Карпов мав вигляд зразкового патріота і дуже хорошої людини, а Корчной — карикатурний придурок, який «наче зійшов зі сторінок "Крокодила"».
А також деякі оглядачі зауважували, що Сидорову явно не подобалося це знімати. Нудно. А це, любі друзі, класична ситуація, яка багато в чому пояснює бездарність прямолінійної кінопропаганди. Не так багато авторів можуть через силу зробити хороший контент, якщо над ними стоїть чиновник із чіткими та ідіотськими завданнями. Хороший, залізобетонний вплив часто мають фільми, народжені від серця, як-от «Брат» чи «Брат 2» Олексія Балабанова. Тим паче, що багато з них потрапляють просто в «народний нерв». Це й нашим кіноробам має бути на замітку, бо маємо схожу проблему.
Тому будемо сподіватися, що з «Королевою Анною» Сидоров продовжить своє «тріумфальноє шествіє ногамі впірьод». Хоча нам із вами має бути байдуже на кіноперипетії росіян на їхньому ринку. Бо головне те, аби ця трешатіна не вийшла за його межі. А могла.
Ось допис кастинг-директорки Алли Самойленко, яка у 2024 році знайшла заявку російських продюсерів, котрі шукали іноземних акторів на ролі в цьому фільмі. Знімати теж хотіли зокрема за кордоном.
Але, очевидно, не так склалося як гадалося. Бо нині у промоматеріалах вказано, що зйомки відбулися на території Москви, Вороніжа, Виборгу та Башкортостану. Київ побудували у павільйонах «Москино». До речі, у релізах активно наголошується, що дії відбуватимуться зокрема в Києві. Там же, у павільйонах, намонтували й декорації інших європейських міст.
Росіяни особливо активно намагаються знайти іноземних партнерів після 2022 року. До цього вони, авжеж, це робили також, проте нині такий процес для них надважливий. Актори-іноземці — це гарний спосіб вплинути не лише на внутрішню аудиторію, але й на зовнішню. І ми бачимо, що, на жаль, це їм часто вдається. Особливо завуальовано. У росіян є гроші, а це багато вирішує. Ми бачимо активну їхню присутність (або їхньої повістки) на всіх можливих майданчиках, і боротися з цим вкрай важко.
Утім це не означає, що не треба робити спроб. Росіяни подекуди діють дуже тонко, виїздять не лише на грошах, корупції, але й на світовому сентименті до російської культури. А також є доволі обґрунтована теорія про дуже розгалужену мережу впливу, яка існує давно і є неймовірно дієвою. І кіно, ясна річ, не єдина галузь, у якій відбувається така чортівня. Нині ми вчергове переконалися в цьому на прикладі Олімпіади.
Що ж до випадку з «Королевою Анною», то можна припустити, що іноземці просто не захотіли зв’язуватися з відверто пропагандистським проєктом, навіть за гроші. Також представникам української кінотусовки легше переконати колег не братися за такий позор. Ну а що робити з більш складними випадками (штибу авторських стрічок на фестивалях чи «Оскара» з «російським душком», який вкрай складно довести), нам доведеться ще придумати.
Бо поки ті форми протесту чи обурення, які ми обираємо, працюють погано. Подекуди навіть із тими, хто Україні симпатизує. Тому маємо бути більш активними, аргументованими, хитрими та наполегливими. І мати стратегію в культурній сфері, яка поки лишає бажати кращого. Про гроші мовчу, бо сльози заважають поціляти по клавіатурі.
