Олексій Гнатковський розповів про моду на театр, кінець епохи акторів та важливість сексу в індустрії
На початку розмови актор і ведучий обговорюють, чи театр у Франківську є найкращим в Україні й в чому його секрет. На це Олексій відповідає спершу: «За н*хуй». У той момент я подумала, що нудним це інтерв'ю точно не буде. А далі продовжив відповідати на питання про секрет успіху: «Бо ми чесні. Хотів сказати: бо ми не скурвались. Але воно одне й те саме». А на інших він не дивиться. Каже, що театр — це храм, місце служіння (і це для нас не новина).
Коментує і попит на театр та солдаути, які ми бачимо останнім часом. Тут мені пригадується, як у березні цього року кияни вишикувалися в чергу, щоб купити квитки на «Конотопську відьму» режисера Івана Уривського. А на сайтах солдаути на кілька місяців уперед (є навіть перепродувачі, які продають квитки на ОLХ за шалені ціни). Але так було не завжди. І про це розповідає Гнатковський.
Він каже, що був період занепаду, на який вплинула низка причинно-наслідкових зв'язків (зміна керівництва, наприклад). У часи, коли Олексій був артистом балету, а не артистом драми (уточнює, що не в пачці танцював, — а нам насправді було би цікаво подивитися), запропонував піар-хід. Він пригадує: «Я пам'ятаю, що в нас на сцені було більше людей, ніж глядачів у залі. І коли ця команда прийшла, я запропонував таку історію: зробити міф.
Власне, ми зробили міф, що в театр у Франківську ходити модно, коли це було не так. І що ми зробили — ми оцей міф почали дуже сильно проштовхувати тут, у Франківську, але паралельно почали підтягувати продукт. Щоб коли ти прийшов і подивився, [то сказав]: "Вау"». Гнатковський каже, що вони орендували фактично всі банери та сітілайти і всюди розклеїли афіші про театр. Він навіть придумав гасло, пов'язане з кризою, яка була у 2008 році: «Не пускай кризу в свою душу». За його словами, за рік-два це спрацювало і принесло перші результати.
Розповідає, що це підтвердила вистава «Солодка Даруся», а потім була касова вистава «Театр» за Майклом Фрейном, яка, як каже Гнатковський, привела перший фан-клуб, і попсова вистава «Таксист», яка «була потрібна для того, щоб зайшов масовий глядач». Згадує, як 600 людей стояли в черзі по квитки, вистава затрималась на годину і п'ятнадцять хвилин: «Тому що частина людей приходила на високе мистецтво, і вони потім дивилися вже і “Таксистів” і так далі, іншу попісторію. А інша частина людей приходила на “Таксиста”, а потім ішла дивитися інше. Тобто це так синергія, такий взаємоокругообіг». Після цього почався розголос, статті, дописи й рух.
Театрали й театралки, актори та акторки, беріть на замітку. Олексій Гнатковський поділився секретом успіху, як зацікавити глядачів — раптом на якусь виставу не так добре продаються квитки.
У Гнатковського цікаві думки щодо кіно (з якими я не погоджуюсь, але мене й не питали). До цього питання він підійшов з боку театру. Роздумує: «Всі казали, що театр помре, коли з'явився телевізор. Театр помирає, коли тепер з'явився інтернет. Чим більше таких викликів, тим більше театр живе. Тепер, коли є система deepface, коли актор в принципі вже не потрібен. У кіно актора вже не треба. Все. Епоха актора в кіно скінчилась».
Каже, що одна людина може зробити фільм на комп'ютері, в якому «зніматиметься» Джонні Депп, і ми вже не відрізнимо (де він, а де технології). Прогнозує, що це станеться за рік-два, п'ять чи десять: «Ну нехай це ще за життя Джонні Деппа станеться. Щоб Джонні такий: "С*ка"». А театр, на думку Олексія, буде завжди.
Під час війни відбувся розквіт театру, і Гнатковський спершу цього не розумів. Він ділиться думками: «У час коронавірусу я в театрі зрозумів, що моя професія не потрібна. Без неї мене нема, а світ рухається далі: люди купують їжу, купують ліки. І я побачив, як люди хочуть, щоби якийсь скрипаль вийшов на балкон і заграв на скрипці. Я побачив, як вони кричать, як вони співають одне одному».
Олексій каже, що коли настала війна, для нього був парадоксом такий попит на театр. Він розповідає, що зараз живе «в системі когнітивного дисонансу», бо в нього по 30 вистав на місяць, а деколи по 32 чи 35. І робить висновок, що повномасштабне вторгнення в цьому контексті додало ще більше зацікавленості українським театром.
Лиховида питає і про зарплати: чи може актор у театрі заробляти 1000 доларів. На що Гнатковський відповідає, що це «в дуже рідкісних театрах».
«Це залежить від театру. Бо є театри місцеві, тобто муніципальні, є театри академічні і є театри національні. Тобто в них усіх є градація. Це дуже погано насправді, це дуже низькі зарплати: 8 тисяч грн в місяць, десь 15 тисяч і в національних там десь 20–30 тисяч», — каже Гнатковський. Він додає, що на зарплату також впливає вислуга років, звання і, за його словами, можливо, з усіма виплатами умовно 1000 доларів набереться.
Ведучий уточнює: «Я правильно розумію, що неважливо, скільки ти вистав граєш — у тебе просто місячна ставка? А ти можеш і 10 фігачити, і 20». На це Олексій відповідає, що в акторів немає KPI, державна структура цього не передбачає: «В Україні повинна відбутися театральна реформа, є дуже багато схем, наприклад, як-от у Парижі».
Розповідає, що французька структура теж недосконала, бо там фриланс. Гнатковський пояснює: «Тобто є театр, у якому немає акторів, це тільки менеджери, і є актори компанії. Ось ми зараз зібралися, поставили виставу і запропонували цьому театру. Він прокатує нашу виставу, і ми на ній заробляємо гроші. І вона йде як кіно в кінотеатрі. Тобто [коли] вона вичерпала себе, [а] люди вже не ходять — зняли (...) Але в них теж є проблема, тому що всі актори стають фрилансерами і вони женуться за годинами. Там в рік є така штука: якщо вони напрацюють певну кількість годин, то наступного року держава їм доплачує зарплату сталу — щось там 1300 євро в місяць. І вони женуться за цими годинами і беруть участь у всьому».
Переказала вам найголовніше про театр і кіно, але як тут не згадати про фільм «Довбуш», у якому знявся Олексій Гнатковський у ролі Івана — брата опришка Олекси Довбуша. Лиховида не знав, як порахувати вік (чи в 37, чи в 38 років), і запитав, чого так пізно.
А Олексій каже, що ніколи не позиціонував себе як кіноактор, «ніколи не дрочив і не мав вологих фантазій стосовно фільмів, ходіння на кастинги». Йому запропонували працювати. А він погоджується в двох випадках: якщо це художньо якісний продукт або якщо пропонують хороші гроші. Про «Довбуша» каже, що в нього була одна з найменших зарплат.
Ну й насамкінець — про «Золотий ліфон». Лиховида каже, що коли погуглити «Олексій Гнатковський», то там просто засилля статей про цю премію і про те, що він є найсексуальнішим митцем України. «Дивись, я не хочу про це взагалі говорити, бо це дуже дивне якесь таке», — каже ведучий. Показав навіть скриншот зі статтями, ми побачили наш сайт «Антоніна» (бо ми теж писали про цю премію).
Лиховида каже: «Майже в той самий час ця премія тобі трішки перебила ефект від перформансу, який ти створював. Ось про це я більше хотів запитати, про "Розстріляне Відродження"».
Гнатковський йому відповідає: «Секс — це дуже класно. І мені насправді подобається, що ці дівчата це роблять (які роблять ці премії). Тому що це знову ж таки тема, яка об'єднує. Ми говоримо про якусь естетику, про якісь смаки (...) Моя професія [полягає] в тому, щоби дати можливість людям про це дискутувати. І це класно». Каже, що це смішна і добра історія.
А далі розповідає, що в той момент він справді привіз у Київ проєкт «Розстріляне відродження: голоси крізь час». Це літературно-мистецький перформанс, де під супровід струнного оркестру діти разом з військовими читали вірші вбитих радянською владою українських митців. Гнатковський розповідає про цей проєкт та зазначає, що відбувся він у колаборації з програмою #ВрятуйКінцівку (всі виручені кошти з квитків спрямували на підтримку цієї програми).
Виявилося, що Олексій Гнатковський не тільки чудовий актор, найсексуальніший митець за версією «Золотого ліфона», але й має прекрасне почуття гумору. А ще він любить міцне слівце (але ми це не осуджуємо, а всіляко підтримуємо), ділиться мудрими думками, після яких хочеться подумати над власним життям, і цитує філософа Григорія Сковороду. В інтерв'ю ми навіть побачили, як він наносить грим (дідівським способом) перед виставою — він впустив Лиховиду і нас у свою гримерку.
Чи то через харизматичного гостя, чи то через локацію (а записували в різних частинах театру) — інтерв'ю було цікаво дивитися. Зрештою, думаю, спрацювало все й одразу (студії в кожному інтерв'ю на ютубі трішки набридли). Цікава розмова, цікаві думки, є про що й самим подумати.
Фото: кадри з ютуб-каналу «Розмова»
