Не гівнярі, а дослідники. Як Євгеній Стасіневич та Сергій Чирков змусять вас читати книжки
Мушу сказати, що ваша знедолена Антоніна за намаганнями вгледіти за всіма українськими серіалами та іншим треш-контентом все частіше пропускає повз увагу щось справді цікаве та корисне. Ось і подкаст «Запах слова» на «hromadske.зміст» явився мені лише нині, про що я неймовірно жалкую. Хоча, з іншого боку, отримала неймовірну можливість у відпустці кілька днів драїти хату під щось приємне у навушниках.
Одним словом — приготуйтеся до компліментарного огляду, бо додовбатися до ведучих мені так і не вдалося. Ведучі — літературний критик Євгеній Стасіневич та комік Сергій Чирков. Одразу мушу сказати, що я спочатку мала певні побоювання. Бо, знаєте, є купа таких форматів, коли сидить у студії якесь поважне експертне велике цабе, яке транслює світові свої важливі рефлексії. А поряд за столом — молода, приємна, але ще зелена людинонька, яка дивиться на експерта з повагою та посаджена в студію, щоби просто ставити питання. І кивати.
Але тут моє стереотипове мислення, на щастя, зазнало фіаско. Бо обидва наші герої — цілком рівноцінні автори, кожен зі своїм поглядом, образом і думками. І головне — із самоіронією. Стасіневич з його досвідом цілком може із себе стібанутися. Приміром, час від часу жартує про свої стосунки з алкоголем, про які він колись доволі відверто розповів ось тут.
Чирков теж постійно зізнається у своїй неідеальності як читача. Приміром, перелічує купу книг, які він взявся читати, але так і не осилив. Притому до кожного з подкастів він готується, знайомиться з текстами і загалом доволі непогано орієнтується в літературі та може пояснити різницю між «Цитатником» та «Месопотамією» Жадана.
На цей момент маємо вже 24 випуски «Запаху слова». Деякі з них присвячені конкретному автору чи авторці, деякі — якомусь явищу. Приміром, вони розбирають, які саме книжки можна називати бестселерами і чи є такі на українському ринку. Чи міркують про те, як працюють горори. Або з’ясовують, чому в сучасних людей виникають труднощі з читанням і як це бороти. Частково висновок не надто втішний — темп нашого життя став настільки активним, що просто водити очима по рядках уже здається чимось дуже неприродним і вкрай повільним. Тому ми погано концентруємося, відволікаємося і тягнемося до гаджетів щось поскролити.
Думаю, майже ніхто не буде проти тези, що українці мають трохи проблем із подачею та сприйняттям української літератури. У школі часто нам штовхали безкінечне звеличення авторів, ідеалізували їх, роблячи абсолютно стерильними та нецікавими. Нерідко робили з письменників та письменниць винятково стражденних осіб, які все життя боролися за Україну чи з туберкульозом кісток і нічого цікавого в їхньому житті не було. Ну а щодо аналізу, то нерідко він зводився до чогось штибу «ви лишень погляньте, яке у Пантелеймона Куліша високе чоло!». Даруйте, полізли мої шкільні психотравми.
Цілком природно, що після такого позиціювання багатьом хочеться впасти в інші крайнощі та бачити в житті наших літературних ікон винятково якісь скандали, кепські характери та безкінечні докази перебільшення їхнього таланту і заслуг. Стасіневич з Чирковим так не роблять, і тому це справді вже якийсь новий рівень у наших літературних обговореннях (є, слава богу, й інші схожі майданчики), коли немає ані возвеличення, ані підліткової категоричності чи нігілізму. Вони й самі кажуть: «Ми — не гівнярі». «Запах слова» — це справді аналіз, але аргументований, коли постаменти з-під народних кумирів якщо і трохи вибивають, то роблять це аргументовано.
Наприклад, як у випуску про Оксану Забужко. Пані Оксана, як на мене, одна з найцікавіших особистостей у нашому літпроцесі. Саме завдяки її неоднозначності та яскравості в неї є як армія відданих фанатів, які ловлять кожне її слово і з усім погоджуються, так і тих, хто доволі скептично налаштований щодо її експертизи. Ведучі обговорюють переважно «Польові дослідження з українського сексу» і те, якою вдалою була маркетингова складова цієї книги. Від тригерної назви до перебігу скандалу навколо її виходу, який, на думку Стасіневича, багато в чому режисувала сама авторка. Як на мене, цей хист пані Оксани до промоції є її винятково позитивною рисою і всім би варто повчитися.
Разом з тим ведучі приходять до висновку, що саме «Польові дослідження» є чи не найсміливішим текстом Забужко, в якому є справді глибокий і часто болісний аналіз українського суспільства. Утім далі письменниця (надто після Помаранчевої революції) цю сміливість втратила й почала йти більш кон’юнктурною стежкою, місцями навіть пропагандистською. І навіть конспірологічною, що зазвичай інтелектуалам не притаманно. Хотілося б від неї чесного, а отже не завжди приємного аналізу сучасного українського соціуму. А не частих роздумів про росіян, які усе ж є значно більш незнайомою матерією для нас. Як і ми для них.
У випуску про шістдесятників нам теж пропонують трішки розвіяти міфологію навколо цього періоду і нагадують, що далеко не усі письменники були дисидентами, а навіть ті, які начебто були (у заведеному дискурсі), себе з цим словом не асоціюють. Власне, про це постійно говорив Іван Дзюба. Або його дружина пані Марта.
Для цього ви можете подивитися фільм Сергія Буковського «Іван і Марта», в якому вона розповідає, що просто хотіла, аби її чоловік вийшов із в’язниці і вони жили нормальним життям, без геройства, на яке не підписувалися і не хотіли його. Те, що ми бажаємо наділити людей якимись якостями і зробити з них безкомпромісних борців – зовсім не значить, що вони самі цього хочуть. Наше бажання у кожному письменнику бачити характер Василя Стуса – це винятково наші проблеми, зрештою.
Ябо якщо це просто не відповідає дійсності. Як у міфі про Ліну Костенко, яку теж часто зображають як борчиню з режимом, хоча її яскравою формою поведінки було мовчання. До того ж, Стасіневич розбирає її тексти і вказує, на його думку, на доволі радянську стилістику багатьох з них, притаманну категоричність, полум’яність та численні афоризми. З цим я, певне, погоджуся. У мене біля будинку є підземний перехід, в якому колись давно намалювали картинку (не зважуся назвати це муралом чи графіті) з її цитатою: «Як боляче, що ніжність вже не в моді». Проходячи, мені постійно хотілося відповісти щось штибу «Яку країну просрали».
І усе це говориться без жодного засудження, а саме з метою аналізу. Це важливо не тільки тому, що банально цікаво – ми, нарешті, бачимо об’ємних, складних людей. А й тому, що нам не подають літераторів ось так просто, а обов’язково в контексті: їхнього життя, епохи та всього іншого. Якщо ж цього не робити і вдаватися до постійного пієтету, то у нас вийде просто викривлена картина. А не патріотичне ставлення і повага до свого.
Приміром, ведучі погоджуються одне з одним, що освідчуватися у коханні віршами Симоненка (є і таке кліше) – це вже трохи крінж. Колись – так. Але зараз доречніше обрати щось із Жадана. Про нього теж цікавий випуск, в якому обговорюється характер лівизни його текстів, чому це не «лівацтво», як його тексти еволюціонували впродовж років і чому взагалі він такий страшенно популярний.
Словом, кожен випуск вам, шановні глядачі, дасть не лише щось пізнавальне і розважальне, але і гарну основу, аби подумати. Ну і підготує вас до уважнішого читання, чого нас теж не те щоб добре вчили робити.
Ну а ваша Антоніна на цьому каналі побачила ще одну свою прогалину – подкаст вже з Альбертом Цукренком «СучЦукрМуз». Там про музику. Як шанувальниця естетики «ХЗВ» я вже налаштована на приємні хвилини.
Фото: hromadske.зміст
