«Я жахлива людина»: як подкаст «Бабеля» шукає істину серед інтернет-срачів

Спостерігати за розмовою розумних людей завжди приємно. Аж надто, якщо розмова стосується дражливих тем. Тим більше, якщо ці люди — медійники. 

Тримаючись за поручні шакалячого експресу, наші колеги з інтернет-видання «Бабель» запустили в ютубі щотижневий подкаст із клікбейтною назвою «Я жахлива людина». Його ведучі — головна редакторка «Бабеля» Катерина Коберник та її заступник Гліб Гусєв. Наразі вийшло три випуски: про українців, що виїхали за кордон під час війни, «хороших росіян» та перехід з російської на українську. 

З такої радості я прикрив вкладку з Netflix і на три години залипнув у «бабелівську балаканину», щоб розібратися, чи справді теми діалогів між Катериною та Глібом можна назвати табуйованими та чи вдалося співрозмовникам їх «розтабуювати».

Також треба оцінити тролінг наших колег українського сегменту соцмережі Х, у якому ще недавно возили «Бабель» на шакалячому експресі, а Ігор Лаченков назвав журналістів «моральними банкрутами». Нагадайте про це собі тут, тут чи тут. 

Шустеру й не снилося

Я не випадково називаю подкаст Коберник та Гусєва розмовою. Це не інтерв’ю, адже обоє спікерів мають рівне право ставити одне одному запитання й відповідати на них. 

Але й дискусією подкаст «Я жахлива людина» (принаймні, в тому значенні, до якого ми звикли) назвати важко. Якщо ведучі і сперечаються з тезами одне одного, то доволі лайтово. Наприклад, у першому випуску Гліб розповідає про свого знайомого, який виїхав за кордон, де зіткнувся з купою побутових проблем. А отже, наші «там» теж страждають, і засуджувати їх ми не маємо морального права. Катерина апелює: це все одно, що розповідати людині з інвалідністю, як погано тобі живеться в шлюбі з наркозалежним. Досвіди різні, важко всім, але комусь таки важче.

Не домовляються ведучі і про те, хто з них буде хорошим поліцейським, а хто — поганим. Роль кожного в розмові вимальовується лише в процесі. Гліб здебільшого окреслює больові точки і ставить проблемні запитання. Наприклад, як після закінчення війни українцям прийняти тих, хто захоче повернутися? Чи варто шукати спільну мову з російською опозицією, якщо ти не погоджуєшся з багатьма її стейтментами? Як популяризувати українську мову «не силовими» методами?

Катерина ж «розмотує» обговорення, розставляючи акценти і пригальмовуючи там, де розмова несеться надто швидко. Нагадує, що серед тих, хто виїхав за кордон, є не лише багатодітні матері з Маріуполя, а й чоловіки призовного віку. Погоджується з тим, що пересічні українці мають моральне право ненавидіти росіян скільки завгодно, однак «в кімнаті завжди має бути дорослий», хто не забуває про дипломатію. І зауважує: коли ми одним махом, без жодного критичного осмислення, переписуємо власне минуле, в якому вистачало радянського та російського впливу, то й самі мимоволі стаємо схожими на росіян.

«Ніщо так не затінює істину, як суперечка», — писав Рене Декарт. Коберник та Гусєв із ним би посперечалися. Але зробили б це тактовно.

Заходять якось у бар Толстой, Рязанов і Путін…

Навіть у найбурхливішому вирі обговорення ведучі подкасту залишаються журналістами, вірними професійним стандартам. Якщо й діляться гострими інсайдами, то без імен, і здебільшого — про себе. Так ми дізнаємося, що Катя любить фільми Рязанова та Міхалкова, а читацькі guilty pleasures Гліба — це Бунін і Толстой.

Лише у другому випуску Коберник та Гусєв дозволили собі понеймдропити. У подкасті Гліб ділиться власною трійкою «хороших росіян», причому — і мертвих, і живих, і ненароджених. Якщо без спойлерів, то в ньому ви знайдете як розхайпованих медіаперсон, так і ноунеймів, про яких добре відомо хіба що медіатусівці.

Про інсайди поговорили, а тепер про інсайти. Під час перегляду «Я жахлива людина» у мене їх назбиралося достатньо. Нижче я виписав кілька найцікавіших (на власну думку). Цитати, якщо що, не дослівні, але суть сказаного передають:

Гліб Гусєв: «Нас**ти на те, що про тебе говорять інші, може лише той [медійник], хто має багато грошей. Думав, що таким є Гордон, але переконався, що в Україні таких немає в принципі».

Катерина Коберник: «Cрачі — це здоровий і безпечний спосіб виплеснути внутрішній негатив».

Г. Г.: «Зараз я бачу в мовних срачах виключно емоції. А емоціями керуються лише діти».

К. К.: «Заперечуючи вплив радянського і російського минулого на себе, ми знімаємо з українського суспільства колективну відповідальність. Тоді хто всі ті люди, що голосували за Януковича?»

Г. Г.: «Зараз у моєму житті так багато п**дьожу, що мені вже не так важливо, чи звучить він українською».

К. К.: «Хейт — доказ того, що ти маєш рацію».

Г. Г.: «Думаю, Україна зараз не має союзників, від яких ми могли б відмовитися».

К. К.: «Самоцензура — це сіра зона, в якій ніхто насправді не знає, як можна і не можна».

Бути жахливим — нормально

А тепер розкрию вам секрет. У «заборонених» темах, які підіймають Коберник і Гусєв, насправді немає нічого забороненого. Ми з Антоніною щовечора балакаємо про таке на кухні. Тільки з вищим градусом емоцій та більшою кількістю матюків.

Натомість у публічному полі подібних «незручних» розмов у спокійному темпі, із виваженою аргументацією та справді цікавими висновками нам таки бракує. Тому не знаю, як ви, а я з нетерпінням чекаю нових випусків подкасту. 

Хочеться, щоб у майбутньому ведучі торкалися не лише злободенних, а й більш загальних, хоча й не менш важливих проблем — наприклад, ставлення до фемінізму, ЛГБТ-спільнот і далі за списком. Ну й запрошені медійні гості як незалежна «третя сторона» цим обговоренням не завадять.

Фото: скрини з фейсбук-сторінки «Бабеля»