«Це не була журналістика». Що Юрій Макаров думає про «плюсівські» новини і чому оплакує Олександра Роднянського
Аліна вирішила до Дня Незалежності влаштувати серйозну розмову про нашу з вами стражденну медіаспільноту і що з нею коїлося впродовж цих 30 з лишком років. А тому запросила на цю відповідальну бесіду Юрія Макарова, який в ділі вже давно і спостерігав усі журналістські перипетії. Розмова вийшла без сенсацій, проте цікава.
Треба сказати (але ви й без Антоніни це чудово знаєте), що пан Юрій — людина інтелігентна і зазвичай уникає надто емоційних та категоричних суджень. Тому з інтересом можна спостерігати майстерклас із добору слів, аби не називати паскудство паскудством, а просто ганебною ситуацією.
Ось, приміром, наш улюблений персонаж — Олександр Роднянський. Про його скандальні вислови ми вже писали ось тут. Макаров каже, що свого часу вони були добрими приятелями і медіаменеджер «вирішальним чином вплинув» на його кар'єру. Тому з почуття вдячності пан Юрій не хоче зараз обливати його помиями, бо «невдячність — це одна з найбільших, найгірших людських вад». До того ж ми з вами теж не можемо сперечатися, що Роднянський — людина талановита, освічена і свого часу дуже багато зробив для нашого ТБ та українізації. Але потім щось пішло не так.
Проте на одному моменті наш із вами герой усе ж трохи дав волю емоціям. Коли Аліна розповіла, що Олександр Роднянський настільки далеко зайшов у пошуках власного «я», що дійшов до інтерв'ю в Наташі Влащенко. Макаров відповів на це мініфейспалмом і лиш одним словом: «Господи».
Макаров вважає, що нинішні заяви Роднянського — це захисна реакція. Бо «він — людина, яка звикла себе поважати, він не може не розуміти, що на якомусь етапі його занесло не туди». Хоча Антоніна ж пам'ятає, що СРСР пан Олександр оплакував ще у своїй книзі «Виходить продюсер». А його критика наших кіно- чи літературних процесів — це зокрема від абсолютного незнання контексту.
Це так, знаєте, буває з людьми, які з українських стрічок дивилися тільки «Штольню» і досі розповідають, що вітчизняне кіно нікуди не годиться, ба навіть його взагалі не існує.
Тепер Роднянського самого оплакують. Саме таке слово Макаров дібрав, щоби пояснити ставлення до колеги. Дуже дипломатично. Ми теж будемо за нагоди так казати — усе ж податися в журналістику вашу Антоніну надихнули ті самі старі добрі «Плюси». Їх теж, напевне, варто оплакувати.
Хоча Макаров у цьому питанні, схоже, не бачить великої трагедії. Він каже так:
«Те, що намагалися робити “Плюси” далекого 1995 року, вони на себе перебирали функції, які в тодішньому українському суспільстві мало хто виконував. Я маю на увазі: просвіта, гуртування українських чи україноцентричних сил. Те, що мій тодішній шеф називав “вітамінозне телебачення”».
Тепер же, каже пан Юрій, тєлік просто виконує своє пряме призначення — розважати та інформувати. Та й справді, на наших каналах інколи така розвага трапляється, що вже не знаєш, яким заспокійливим закинутися після перегляду.
Але згодом Макаров і сам висловився трішки гостріше. Зацитував Черчилля (якого ми всі так любимо цитувати): «Телебачення — це дешева і вульгарна розвага».
А як хочете чогось кращого — йдіть дивитися Суспільне, радить наш колега. І не лише українське.
Про цензуру на тодішніх «Плюсах» Макаров каже, що особисто до нього не лізли і вказівок не давали. Бо «знали, що на мені де сядеш, там і злізеш». А я від себе додам (бо завжди працювала на тєліку з темою культури), що лізли з вказівками переважно до новинарів та авторів політичних токшоу. Тих, хто робив програмки про кіно, музику або «бантікі» в кінці новинного випуску, цензура зазвичай оминала. Бо ми — не такі вже й серйозні журналісти зі своєю культур-мультур.
Так ось, власне, про новини Макаров каже інше: «Новини “плюсівські” в певний період були абсолютно ганебні. І в нас сиділи представники Офісу, тоді ще Адміністрації президента, у нас були темники. Але частина співробітників “1+1” намагалася цей контроль саботувати».
Цікаво, як Макаров говорить про телемарафон: «В якийсь момент Суспільне просто викинули з телемарафону. Ну, як “викинулий”. Виключили. І це нам на користь». Ха! Точно так думає багато працівників «Еспресо», 5 каналу та Прямого, яких таки викинули на самому початку повномасштабки. Побачили, що по тому телемарафону показують, і перехрестилися.
Про сам телемарафон і контроль над ним з боку влади пан Юрій говорить без різких випадів, але що він хоче сказати — цілком зрозуміло. «Не до кінця наш [Суспільного] внесок і наш підхід сприймається як лояльний або абсолютно відданий [до влади]. Там теж різні люди, звісно, є, але в цілому... Леонід Кучма колись казав: "Точка сидения определяет точку зрения". Люди, які опиняються в цій владній конфігурації, починають просто інакше сприймати дійсність. Якби вони не були на цій позиції, можливо, вони до неї ставилися б іншим чином.
В цьому сенсі я не можу сказати, що там зібралися одні монстри. Але тим не менше. Вони люблять, щоб їм корилися. Вони люблять, якщо у них є якісь побажання, щоб ці побажання виконувалися. Але в більшості випадків у тебе є вибір: ти можеш коритися і ти можеш пручатися».
До того ж, продовжує тему вибору наш колега, зараз цілком можна звалити з усіх цих телеканалів чи з інших медіа, які вам не подобаються, і робити свій проєкт. Приміром, свій останній фільм «Будапешт. Бомба під Незалежність» він робив за грант Євросоюзу.
Сама Аліна Доротюк каже, що колись пішла з новин на тєліку через цензуру, почала робити канал на ютубі. Звісно, це більш напряжно, але і свободи теж більше. Ось тільки Макаров стверджує, що на ютубі (чи інших майданчиках) можна нормально заробляти. І мені стало цікаво, скільки саме можна заробити, займаючись саме журналістикою. З грантами чи з рекламою. Але цього не обговорювали.
В якийсь момент в'ю перейшло до теми інституту репутації, і пан Юрій взявся описувати наші світлі перспективи. Він каже, що є такі колеги, які не розуміють своєї відповідальності, і що «завтра, якщо він чи вона утне щось небездоганне, завтра її або його будуть менше дивитися, і це позначиться на переглядах і грошових надходженнях. Оцього причинно-наслідкового зв'язку ще немає. Він напрацюється. Просто зараз такий перехідний період».
Перехідний період у нас такий, що цей інститут репутації практично не робе і різні зашквари людям зазвичай сходять з рук. Є, звісно, винятки, штибу епічного падіння Спартака Субботи, але це рахується на пальцях однієї руки. Такий самий «психолог» Дмитро Карпачов досі зірка телебачення.
Аліна питає, а скільки ж часу треба для того, аби це все діло почало працювати. На що гість відповідає: «А біс його знає».
Але додає: «Я думаю, що потрібна повна ротація поколінь. Грубо кажучи, коли на місце мого покоління прийде ваше покоління. Для якого рядок в CV та репутація — важливіша. Тому що це не просто потішити своє самолюбство. Це умова виживання на цьому ринку. Без репутації ти на цьому ринку — ніхто. Ну, якщо ти не торгуєш скандалами, але це зовсім окремий сегмент». І нагадує про гранти. Їх, каже, можна отримати, якщо маєш чисте ім'я, бо «ми заходимо в час, коли чесним бути вигідно».
Напевне, йдеться про іноземні, бо з нашими далеко не завжди так (привіт, Держкіно).
Загалом Юрій Макаров каже, що намагається у своїх судженням бути гострим, але без хамства. Хоча його, наприклад, аналіз впливу ОП на свободу слова мені видався занадто вже поблажливим до влади. У той час, коли частина колег уже просто б'є на сполох і твердить, що в Офісі вкінець офігіли, Макаров каже, що ситуація, звісно, така собі. Ну але ж при Кучмі було ще гірше. І там більше важив навіть не сам президент, а його оточення.
Аліна тут нагадує, що про Зеленського кажуть точно те саме. І каміння зараз летить не на оточення Кучми, а на нього самого. То, вочевидь, і на нинішнього президента чекає те саме. На що гість лаконічно відповідає: «Це його відповідальність». І тут додати нічого.
Щодо колишніх колег, які пішли в політику, Юрій Макаров вважає, що від таких рішень поки політика нічого хорошого не здобула, а журналістика — втратила. Що тут скажеш, Антоніні й самій давно не вистачає матеріалів Сергія Рахманіна, який зараз, нагадаю, член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Оце тільки його коментарями іншим колегам і перебиваюся.
І наостанок — крапелиночка про Аллу Пугачову. Аліна питає, чому так багато українців досі мають до неї пієтет. Пан Юрій відповідає, що це, мабуть, по старій пам’яті, бо досі живий образ радянської легендарної співачки, яку хоч мінімально можна було б назвати антирадянською. А на той час це вже робило людину ого-го ким і прирівнювалося автоматично до таланту. А ще вона, мовляв, ніколи не підтримувала владу.
Але це не так. Пугачова свого часу засуджувала мітинги на Болотній площі (які, втім, ні на що не вплинули) і не лише хвалила Путіна, але й агітувала за його партію.
А ще вона підтримувала кандидата в президенти Михаіла Прохорова. Макаров каже, що він був опозиційним, але ніт. Прохоров був псевдоопозиційним кандидатом і проєктом Кремля, про що свідчить безліч фактів. Зокрема його активна розкрутка в той період на федеральному телебаченні.
Також Макаров розповів Доротюк про моменти з особистого життя, вплив культури на війну і розділення журналістів та блогерів, але вам я раджу послухати про це самостійно.
Фото: скриншоти з ютуб-каналу «Аліна Доротюк»
