Здоровий глузд проти рожевого поні. Як військовий «Хартії» Рузавін розніс російську блогерку Гордєєву
Найперше хочеться висловити неймовірне захоплення витримкою, силою волі, вмінням тримати себе в руках і уникати фізичного насильства не лише Петра Рузавіна (громадянина Росії та українського військового), а і його дружини та журналістки Наталі Гуменюк. Немає жодних сумнівів, що ваша нервова авторка вже на десятій хвилині цієї розмови бігала б за цією інтерв’юеркою з віником. І ніхто з вас мене не засудив би. Якщо ви цю розмову не дивилися, то ось коротенько. З таким виразом обличчя Гордєєва запитувала в Петра, що він відчуває, коли вбиває.
Запитувала багато разів, наполегливо. «А якщо дрон прилетить твоїй мамі в квартиру?», «А якщо в посадці сидітимуть цивільні?», «А людина, яка бачить смерть та вбиває, змінюється? Як ти змінився?», «А шо це в тебе такий подкаст веселий, він же про вбивства?», «Що ти робив би, якби у приціл побачив знайомого, який тепер працює на RT?», «Що ти думаєш про людей, яких убиваєш?» і (увага!) «Чи вбиваєш ти людей руками?».
Це, я так розумію, задумувалося як високогуманістичні запитання, покликані розібратися, що ж твориться в душі гостя, який обрав гріховну стежку та порушує головну Божу заповідь. Саме ж інтерв’ю перебивали кадрами з якогось спального району, панельок і канави. Все мало вкрай депресивний вайб, який підсилював музичний супровід. Далі в кадр зловили собаку, який бігав цими безрадісними краєвидами.
Ваша авторка в якийсь момент була впевнена, що інтерв’юерка скочить на ноги і закричить, тицяючи пальцем у Петра: «Убийца! Убийца!». І зомліє в нападі падучої, як носій добра князь Мишкін, не витримавши людської жорстокості та душевних потрясінь. Взагалі це все дійство можна назвати суцільною достоєвщиною, яку постійно транслювала ведуча.
А гість майстерно перетворював її на карикатуру. І це дуже нагадало вашій авторці епічні дебати Віталія Портникова та Юлії Латиніної, після яких остання остаточно набула комічного та маргінального образу, вмить перевтілившись для масового глядача з інтелектуалки та неабиякої знавчині на когось на кшталт Іллі Киви.
Гордєєва: Я не вважаю, що вбивство одне одного покращує ситуацію.
Рузавін: Чекай, питання не в тому, що це вбивство одне одного. Коли тебе приходять убивати, ти можеш, звісно, задокументувати, як тебе вбивають.
Гордєєва: Можеш.
Рузавін: Але тоді ти все одно будеш мертвий.
Гордєєва: Буває.
Рузавін: І в цьому випадку...
Гордєєва: У цьому випадку ти теж можеш бути мертвим.
Рузавін (задумався і трохи офігів): Безумовно, звісно. Дивися, твоя документація тебе не врятує...
Гордєєва: Нікому з нас не вдасться вижити, я б навіть так сказала.
Рузавін: Рано чи пізно ми всі помремо, це точно. Тоді теза, що абсолютно не важливо, що відбувається, вона віддає ініціативу людям з меншими моральними основами. Які здатні на те, аби піти, захоплювати, вбивати і так далі. Ось, вони проявили ініціативу. Якщо ти нічого з цим не робиш, тоді й майбутнє буде в руках таких людей.
Гордєєва: Безумовно, але якщо ти робиш з ними те саме, що роблять з тобою, то ти повертаєшся на старозавітні принципи «око за око, зуб за зуб».
Рузавін: В даному випадку ми розглядаємо конкретну війну. Війна на війну не схожа. У випадку з війною Росії проти України, як на мене, вона чорно-біла. І стала такою не тому, що я почав брати участь на боці України, а тому, що очевидно, хто нападає, а хто захищається. Оборонна війна більш ніж виправдана. Я навіть не розумію, навіщо це потрібно пояснювати. В тому сенсі, що в тебе теза така: вбивати погано і, напевне, вбивати не потрібно. Проблема просто в тому, що для того, щоб прийти до «вбивати не потрібно», треба, аби обидві сторони не вбивали. А коли одна вбиває, а інша каже: «Ну, напевне, ні», — тоді одну зі сторін уб’ють.
Ось така казкова фея. Як можна було це все витримати шість годин поспіль — загадка. Загадка, шановні друзі, але і майстерклас. Бо я переконана, що саме така риторика, яку обрав Петро, є ідеальною, щоб говорити з вестернами, які прилітають до нас періодично на казковій кареті, запряженій єдинорогами, і запитують про війну. Рузавін був дуже спокійний та аргументований, не втомлювався повторювати одне й те саме (ну, як, втомлювався, звісно, але тримався), не був зверхнім, але його перевага була очевидна.
На тлі цих абсолютно тверезих, осмислених і позбавлених найменшого пафосу слів Гордєєва мала вкрай інфантильний та невпевнений вигляд. І саме такий тип розмови став для неї самовикривальним. Ба важливіше — не лише для неї, але й для її світогляду. Це інтерв’ю каменя на камені не лишає від усіх цих «пацифістських» тез, на які страждають, на жаль, не лише «ліберальні» росіяни, а й люди по всьому світу. Українці, до слова, теж.
До речі, про Петра Рузавіна. Він російський журналіст, який довгий час живе в Україні, у 2017 році одружився з керівницею «Громадського телебачення» Наталею Гуменюк, на початку вторгнення працював воєнкором, а у 2024-му долучився до бригади «Хартія». Не скажу, що він був дуже відомим чи публічним у нас до цього в’ю Гордєєвій, але після — це вже не відомість, а успіх і тріумф. Схоже, тепер Петру треба готуватися до діючого фанклубу. Пристойне інтерв’ю з ним почитайте на Суспільному.
Катерина Гордєєва — яскрава представниця виду «рожеве поні з іклами». На своєму каналі вона проводить інтерв’ю, просякнуті фальшивим гуманізмом та абсолютною відірваністю від реальності. Її розмови з гостями зводяться до патетичних рефлексій про мораль, совість, честь, людяність, благородство. Після 2022 року це переважно бідкання про те, а що ж ми можемо зробити, якщо ми нічого не можемо зробити. Вираз обличчя в Катерини зазвичай такий:
Але це якщо вона розмовляє з такою високоморальною та величною людиною як Алла Пугачова. Цю бесіду, до речі, подивилася величезна кількість українців і була від цього в неймовірному захваті. А ось для Петра Рузавіна такої привітності та щемливості бембі вже не знайшлося. Натомість ось вам:
А все тому, що Петро замість совісних, чистих мов сльоза розмов про духовність та праведність бере і вбиває ЖИВИХ ЛЮДЕЙ. Тут одразу стається ерор і наша героїня перемикається в режим полум’яного осуду. Що є черговим яскравим і дуже показовим зліпком імпотентності російських лібералів у своїй більшості. Вони не просто не здатні щось зробити, вони осуджують саму здатність щось робити. Рузавін мусить безліч разів і так, і сяк пояснювати, що пішов на війну, бо зрозумів, що інша діяльність просто не має належного ефекту, всі інструменти він вичерпав.
Навіть документуючи війну як воєнкор, каже він, ти перебуваєш у позиції спостерігача, але не впливаєш на процес безпосередньо. А як військовий — впливаєш. Коротко кажучи, замість нескінченно відповідати на запитання «Хто винен?», він дав відповідь на запитання «Що робити?». Говорив він це дуже чітко, дуже спокійно, але Гордєєва не вспокоювалася. Їй не давало спокою те, що люди вбивають людей. Бо це неправильно. І ради на це немає.
В якийсь момент ведуча покликала Наталю Гуменюк, яка була за кадром, і ну її теж пресувати цими ж запитаннями. Наша з вами колега спільноту не спозорила і щоразу давала адекватну відповідь. Не знаю, може, вони з Петром якихось таблєток випили перед цим, бо я не можу ось так легко пояснити цю неймовірну поблажливість. Знаєте, є такі батьки, в яких дитина може верещати на підлозі в супермаркеті, а вони перебувають у внутрішньому спокої, як великий майстер Угвей з «Кунг-фу Панди».
Ось так Наталя з Петром сиділи навпроти цієї блаженної Катерини та намагалися пояснити їй, що Земля кругла, а дощ мокрий. Наталка навіть не вмазала їй після запитання: «Що ти зробиш, коли втратиш чоловіка?».
Ось як Гуменюк пояснює, чому території — це не просто території:
«Для мене взагалі питання, чи можна лишити міста окупованими, воно великою мірою аморальне. Це наче рішення: давайте я в Києві буду цілою людиною, а якоюсь частиною твоїх родичів та друзів можна пожертвувати, бо вони живуть трохи далі, південніше».
Але Гордєєва на це відповіла, що там же сепаратисти! Тому довелося пояснювати, що на окупованих територіях сепаратисти далеко не всі. Втім, усе це було до лампочки, бо інтерв’юерка явно не мала на меті щось дізнатися чи вивчити світогляд когось з іншим досвідом. Нє, люди не можуть вбивати інших людей — і все тут.
Ясна річ, Петро триста разів пояснював, як воно все робе, що її логіка доречна, якщо говорити про Першу світову, де солдати рубалися неясно за що. А ось російсько-українська війна більше схожа на Другу світову, де чітко зрозуміло, що є агресор, від якого потрібно захищатися. А як не будеш захищатися, то помреш. І що тут не працює заклик «Братва, не стрєляйтє друг друга!», бо це не перестрілка банд у бандитському Пєтєрбургє.
Та це як говориш з людиною, бува, і вже думаєш, що наче вона поняла щось, і видихаєш — вона ж навіть щось киває та угукає. Але чорта лисого. Петро їй каже, що піти в українську армію — це гарний вибір для росіян, які сидять, мучаться, бо не в силах зрозуміти, куда нєсьот іх рок собитій. Ой, тобто, хочуть бути корисними, робити щось справді важливе, але не можуть втямити, а що ж саме. А Гордєєва одразу така: «Тобто якщо вам нема чого робити — приходьте вбивати росіян».
Також вона страшенно обурюється, коли з подкасту Петра дізнається, як хтось із командирів формулює завдання для оператора дронів: «Прилетів, в*бав, полетів». А все тому, що «там взагалі-то люди були!». А знаєте, як Катерина пропонує братві не стріляти друг друга? А дуже просто. Навіть простіше, ніж «просто перестати стріляти». Треба підходити до солдатів і (приготуйтеся!) казати їм: «А мама знає, що ти робиш?». Як вам таке дипломатичне рішення, шановні? Думаю, на цьому можна опускати завісу з портретом Гордєєвої і підбити підсумок.
Під час перегляду я для себе зрозуміла, що тут не йдеться про якусь хитру російську пропаганду і всяке таке. Йдеться, даруйте, про елементарно недалеку людину, яка схильна до драми та екзальтації, не зовсім розуміє, точніше, зовсім не розуміє предмету розмови, може, вона читала Гемінґвея чи Ремарка — ото хіба звідти якісь у неї є уявлення про війну.
З іншого боку, особисто мій досвід чітко довів, що ось ці рожеві поні у блискітках є такими лише доти, доки не йдеться про їхні інтереси чи переконання. Прикладів настільки багато, що дозволю собі це узагальнення. Тоді вони забувають і про честь, і про гуманність. У своєму дописі Наталя Гуменюк нагадує інше інтерв’ю Катерини Гордєєвої, яке вона взяла в журналіста Михайла Зигаря:
«Михайло починав кар’єру як арабіст, спеціаліст з Близького Сходу, тому не підтримує Ізраїль у війні проти Гази. Михайло від російської аудиторії за це відгріб, бо в пострадянській традиції “Ізраїль — цивілізований, араби — ні”. (Перепрошую, що узагальнюю цей расистський посил.)
Але у тому інтерв’ю є великий пасаж, де Зигар емоційно пояснює Катерині, що “ну не можна вбивати людей ніяких, ну не можна вбивати цивільних, не можна вбивати палестинських цивільних”. У нього не виходить. Катерина на цей заклик до гуманізму не реагує. Зауважує, що цифри загибелі палестинців перебільшені, використовує формулювання “палестинська істерія”. Уточню, що у випадку Ізраїлю її позиція все ж не є підтримкою ЦАХАЛу, такого тут немає, але говориться про "норми міжнародного права".
Тоді ще один парадокс. Якщо не “абстрактний пацифізм / гуманізм”, а норми міжнародного гуманітарного права регулюють відносини під час війни, зокрема серед армій, то армії оцінюються за тим, чи дотримуються вони правил чи ні. Але в нашій розмові цього фільтра міжнародного права щодо дій легітимної армії, як інституції, створеної на захист цивільних від зовнішньої агресії, не було».
І це ж не виняток. Ваша Антоніна колись писала про такий самий парадокс у роздумах російського продюсера українського походження Олександра Роднянського в інтерв’ю Юрію Дудю. Роднянський дуже критично сприймає «істерики» українців з приводу російського шовінізму. Але не терпітиме тих, хто коментує конфлікт Ізраїлю та Палестини з позицій антисемітизму! Бо, «давайте в нашому гуманістичному запалі не забувати про те, що існують дуже складні конфлікти, які не варто порівнювати». Тобто людина, яка ще годину тому говорила про важливість гуманізму, раптом закликає не переходити його межі.
Бог його знає, чи треба нам у чомусь переконувати росіян, але думки Гордєєвої розділяють люди по всьому світу, які також далекі від війни, роздумують винятково в ключі теорії, уривків інформації, прочитаної літератури та переглянутого кіно. І тут ми, як завжди, на сторіночках цього видання доходимо до фактору культури, такого важливого і, на жаль, тривалий час нами ж недооціненого. Тому ваша Антоніна трішки не погодиться з Петром Рузавіним, бо розповіді про війну все ж мають колосальну цінність та значення.
Це яскраво проявилося, коли у 2022-му іноземці почали шукати нашу країну на мапі, бо уявлення не мали, де вона є. Щоправда, виходить так, що розповідати про війну доводиться тим самим людям, хто в ній бере безпосередню участь. Подвійне навантаження — не лише воювати, але й потім пояснювати, що «Гемінґвей нічого не знає».
Фото: ютуб-канал «Скажи Гордеевой»
