Сергій Андрушко: «Новини - це те, що комусь не подобається. Все інше – піар»

Сюжети Сергія Андрушка, журналіста «Вікон» СТБ зазвичай вирізняються неприхованою іронією щодо їх героїв: чиновників, високопосадовців, представників державних установ. Він любить гострі теми і не соромиться часом удавати дурня, аби зробити незвичний цікавий сюжет із абсолютно безнадійної події. Іноді йому погрожують чиновники. А його морально-професійні якості навіть окремо розглядалися на засіданні Національної комісії з моралі та етики. Чим керується у своїй роботі, чи не боїться помсти від ображених чиновників, а також про що мріє Сергій Андрушко, я вирішила дізнатись саме у нього.

Зустріч із Сергієм стала для мене символічним святом - нарешті тепла погода дозволяє брати інтерв''ю не в приміщенні, а на вулиці. Тож є нагода роздивитися фірмову куртку та рюкзак цьогорічної Олімпіади у Ванкувері, з якими Сергій прийшов на зустріч.

- Нещодавно з Олімпіади? Теж виконував завдання каналу?

- Ні. У Ванкувер я їздив у відпустку. Разом із дружиною влаштувалися волонтерами на Олімпіаду - допомагали спортсменам і журналістам, у яких не дуже добрі знання мови, порозумітися з іншими. Не зважаючи на невтішні результати нашої збірної, отримав багато цікавих вражень.    

«Щоби працювати на Олімпіаді, я взяв відпустку на телебаченні»    

- Непоганий відпочинок. Але поговоримо про роботу. Чи не боїшся ти через свої сюжети пересваритися з усіма державними органами?

- На мою думку, завдання журналіста не в тому, щоби зберігати із владою хороші стосунки. Мета ‑ робити саме такі сюжети, коли глядач не захотів би перемкнути канал.

- Як виникають подібні історії? Наприклад, дивлячись твій сюжет про податківців, важко повірити в те, що цей абсурд відбувався насправді.

- Був якийсь районний рейд. Це була ініціатива податкової. Коли ми їхали туди, там нічого цікавого не передбачалося. Районна податкова хотіла пропіаритись, мовляв, ось у нас стартує великий проект, починаємо боротися з незаконною орендою житла. Але коли ми туди приїхали і почали знімати, я зрозумів, що все це велика підстава. Що все домовлено наперед. Це не ми довели до абсурду те, що відбувалося, це державна структура сама зробила. Ми просто показали так як є.

- Після того як сюжети виходять, бувають якісь неприємні наслідки, погрози?

- Я так розумію, що після сюжетів якщо й телефонують, то скоріш за все моєму керівництву. Але я про це найчастіше не знаю.

- Є якийсь відсоток глядачів, які дивляться новини, саме щоб побачити тебе?

- Ну, такого не відслідковував, але, буває, підходять люди, дякують за те, що роблю.

- Тобто на вулицях упізнають?

- Ну-у-у...Так.    

Сергій неохоче зізнається, що його впізнають на вулицях

- Національна комісія з моралі та етики розглядала твою діяльність і все ж визнала її «моральною». Дуже хвилювався через це?

- Коли моральна комісія звернула увагу на мій сюжет, я його ще раз переглянув і помітив, що моїх слів у цьому сюжеті була настільки мінімальна кількість, наскільки це можливо. Головні меседжі робили члени моральної комісії. Вони говорили, що роблять, що планують робити, а згодом сказали, що цей сюжет аморальний. Я думаю, що, можливо, перед тим як вони дають якісь синхрони, їх самих необхідно перевіряти на моральність висловлювань.

- Як узагалі ставишся до діяльності цього органу?

- Люди, які беруть на себе таку відповідальність, повинні починати з себе, з власної моральності, а це непросто. Головна ідея в чому? Вони ж не критикують діяльності влади. Вони не оцінюють моральності висловлювань народних депутатів, чиновників, можновладців. Вони лише піддають сумнівам певні матеріали журналістів та письменників. Мені здається це не дуже правильним.    

«Членів Комісії по моралі треба самих перевіряти на моральність»

- Чи не було проблем із новою владою після досить-таки смішного сюжету про чаювання з новообраним президентом?

- Чому взагалі виникає іронія в сюжеті? Тому що журналіст показує те, якими люди є насправді, а не те, як ці люди, можновладці, хочуть, щоб їх показували. Коли декларується одне, а камера помічає інше - без іронії тут ніяк. Головне, помітити деталі. Цих деталей не помітили люди, які проводили чаювання.

«Іронія з''являється тоді, коли камера помічає дрібниці, яких не враховують герої сюжетів»

- Але, все ж, чи бувають негативні наслідки, коли герої сюжетів хочуть із тобою «розібратися»?

- На початку моєї журналістської діяльності був один такий випадок. Я працював у програмі «Вікна. Столиця». Ми знімали один київський музей. Туди прийшов його директор і почав говорити все, що думає про нас і про наш канал. Після того як він висловив свої думки, виявилося, що камера була ввімкненою. І тоді директор почав нам погрожувати, потім ‑ благати повернути касету. Це речі... недопустимі для держслужбовця.

Ще один випадок був, коли наша група знімала мера Леоніда Черновецького. Його охоронці, як відомо, не полюбляють, коли Черновецького знімають із певного боку. А наш оператор чомусь постійно потрапляв саме на цю сторону. Тоді охорона забрала посвідчення в оператора і пішла геть. Я звернувся до мера: «Пане Черновецький, поверніть, будь ласка, посвідчення нашого оператора!» Той розвернувся, подивився на нас, на охоронця і сказав: «Верни им, это хорошие ребята». Я не знаю, що було б, і яку інструкцію дав би пан мер, якби угледів у нас «поганих хлопців».

Мер Черновецький угледів у Сергієві «хорошого хлопця»

- Як ти почав працювати в журналістиці?

- Я в дитинстві мав стати музикантом. Але так склалося, що зламав руку і через те став ветеринаром, закінчив ветеринарний технікум. Повністю пройшов курс реального життя ветеринара в колишніх колгоспах. Але, починаючи ще з технікуму, писав у місцеву пресу якісь замітки. Зрозумів, що це моє. Хоча батьки були проти того, щоб я став журналістом. Вони вважали, що ветеринар ‑ це така професія, що, коли прийдуть білі ‑ добре, прийдуть червоні ‑ теж добре. А журналістика до таких професій, зрозуміло, не відносилася.

Взагалі, починав із роботи на радіо. Коли вже вступив в університет Шевченка на факультет журналістики, проходив практику на Першому національному радіо, в спортивному відділі. Згодом працював на радіо «Континент», там, де працював до того Гонгадзе. З 2000 року перейшов на СТБ. Досі тут і працюю.

«До того як вступити в університет Шевченка, працював ветеринаром у колгоспі»

- Як плануєш своє майбутнє? Продовжиш працювати журналістом? Адже це не найприбутковіша професія, а тобі треба годувати сім''ю, яка нещодавно поповнилася.

- На Заході люди працюють усе життя журналістами, і думки ні в кого не виникає змінювати професію. Хоча у професії репортера є один недолік: сьогодні ти зняв сюжет, а завтра про нього забули. Тому в мене є думки спробувати себе, наприклад, у документальному кіно, можливо, в художньому. Але поки що ‑ журналістика.

Щодо не надто високої платні, то в мене трохи інша мотивація. Коли працюєш довго в журналістиці, то чого можна прагнути? Для мене це вдосконалення себе і навколишнього світу.    

«В майбутньому, можливо, буду знімати документальне кіно»

- Поговоримо про технологію твоєї роботи. В багатьох сюжетах, наскільки мені зрозуміло, неможливо обійтися без серйозної підтримки оператора.

- Хороший сюжет неможливий без того, щоб усі учасники процесу були зацікавлені. Журналіст, оператор, продюсер, навіть водій. Усі повинні хотіти зняти сюжет якнайкраще. Без цього не вийде добре.

Якщо оператор незацікавлений, я намагаюся переконати його в тому, що саме його заслуга буде в тому, щоби сюжет вийшов цікавий, щоби глядач не перемкнув. Адже на телебаченні саме робота оператора - те, що бачать глядачі.

«Якщо оператору не дуже цікаво знімати сюжет, намагаюся переконати у важливості його роботи»

- Що найскладніше для тебе в роботі журналіста?

- Взагалі в Україні страшенна проблема з тим, щоби дістати інформацію. Колись ми були у Швейцарії та знімали сюжет про компанію «РосУкрЕнерго». Щоби дізнатися про цю компанію, достатньо було звернутися до муніципалітету та представитись, і нам без проблем роздрукували усі дані про те, що це за компанія, хто її керівництво, які фінансові ресурси.

Також цікавий досвід роботи в США - я знімав сюжет про роботу їхніх суддів - це теж не порівняти з нашою системою. Там журналіст може піти до суду, взяти всі матеріали, що говорили обвинувачені і ті, хто їх обвинувачує, прочитати і на основі цього зробити цікавий матеріал. У нас же, коли якась посадова особа на автомобілі збиває людину, журналісти не те що не можуть дістати матеріали справи, вони навіть не в змозі дізнатися, коли розпочнеться судове засідання по цій справі.

Або коли щось відбулося, і треба отримати коментар у той же день. Але прес-служба якогось, наприклад, міністерства знаходить усі можливі причини, щоб цей коментар не надати. До того ж, вимагають писати їм офіційні листи. Був випадок, коли я чекав відповіді від державної установи упродовж року. Це був лист із питанням, що сталося з машиною Кірпи, яку вони обіцяли продати.

«Найскладніше для українського журналіста - отримати офіційну інформацію від чиновників»

- Як боротися з цією проблемою?

- Будь-яка відповідь можновладця ‑ так, ні, відмова від коментаря ‑ це те, що можна використовувати. Але коли ти хочеш дізнатися глибше, виникають проблеми. Наприклад, коли ми готували матеріал про чиновників, що в 2008 році отримали матеріальну допомогу від держави. То віце-прем''єр-міністр Віктор Слаута так і не пояснив, на якій підставі надано цю підтримку, та чи писав він спеціальну заяву на покращення побутових умов. Натомість він запропонував журналістам самим знайти цю інформацію.

А міністр Толстоухов замість відповіді на запитання про допомогу від держави запитав мене, чи нормально те, що я ставлю запитання йому просто на вулиці. Я вважаю, що це нормально, бо він високопосадовець і має відповідати.

«Коли високопосадовець звинувачує мене в непрофесійності, це значить, він щось намагається приховати»

- Що ти можеш узагалі сказати про принципи і моральні засади журналістської діяльності? Адже для пана Толстоухова, наприклад, є аморальним задавати питання на вулиці. У багатьох існують свої погляди на це. А яка твоя думка?

- Можу сказати власне про новини, визначення яких дав один американський видавець: «Новини - це коли те, що вийде в етер чи буде опубліковане, може комусь не сподобатися. Все інше - це піар». Журналістика не є частиною прес-служби президента чи Кабінету Міністрів. Журналісти мають дізнаватися і розповідати про незручні речі.

- Як із цим в Україні?

- Є достатньо журналістів, чиї матеріали можна переглядати з цікавістю. Але гострих тем, на жаль, з''являється досить мало.    

«Новини повинні бути незручними для влади і цікавими для глядачів»

- Чи є якісь теми, які особливо хочеться зробити?

- Для мене пріоритетними є теми, які матимуть якийсь вплив. Звичайно, такі теми не з''являються в стрічках інформагенцій, їх треба шукати самому, проводити розслідування, а потім показувати результат своєї роботи.

Ще журналісту треба повертатися до тих тем, які вже зроблено. Повернутися, показати, а що ж там змінилося, що зроблено. З таких тем тема про коцюбинський ліс. Він належить Києву, але місцева рада Коцюбинського вирішила, що ліс їхній, поділила його на вулиці, і навіть перед виборами там з''явилися будинки з номерами. Але це все - на папері. Ліс, як був лісом, так лісом і залишився. Після того як вийшов сюжет, ці номери будинків скасували, тих вулиць там уже нема.

На жаль, така реакція буває нечасто. Найчастіше - сюжет вийшов, і про нього забули. Але продовжувати розповідати правду все одно необхідно.

«Після мого сюжету дерева коцюбинського лісу не зможуть голосувати на виборах»

Добре, що на українському телебаченні не перевелися справжні репортери. А ще краще, коли вони не втрачають оптимізму і цікавості до роботи. Я бажаю Сергієві, щоби його матеріали завжди мали реальні наслідки, а у нього самого ніколи не вгамовувалося натхнення.

Весняного вам настрою!

Дуся

Фото Павла Старостенка