Сергій Смальчук: «Стати «говорящєй головой» – точно не межа моїх мрій»
Я вже давненько і прискіпливо спостерігаю за Сергієм Смальчуком, який працює журналістом «Фактів тижня» на ICTV і редактором «Козирного життя». Але спостерігати - то одна справа, а поспілкуватися віч-на-віч - інша. Тому я зателефонувала Смальчуку і запросила його на чашечку кави.
Сергій видався
мені сором''язливим, але цікавим співбесідником. Ми почали зі звичного інтерв''ю, а вимкнувши диктофон, обговорювали спільні
захоплення. Що з усього цього вийшло, читайте самі.
- Знаю, що ти вчився на актора. Це була дитяча
мрія?
- На Волині була така газета, здається, Super Star називалася, де писали про зірок. Я там кросворди
розгадував і навіть одного разу книжку виграв. То от я вважав, що якщо
вступатиму до театрального, то це точно перший крок до Голлівуда. Найближчий
інститут культури був у Рівному. Мій Голлівуд там і почався. І закінчився там.
- Де працював у театрі?
- Із третього
курсу ‑ у Рівному, на півставки. У Львові рік у театрі Прикарпатського
військового округу, а потім у ТЮЗі.
- Які ролі запам''яталися найбільше?
- Не скажу, щоб я
десь особливо грав як актор. У Рівному, оскільки там обласний театр, я бігав у
масовках, у Львові теж невеликі ролі мав. От у ТЮЗі нарешті довелося багато
грати, великі ролі були, принців різних. Потім, коли переїхав до Києва, то
намагався й тут влаштуватися до театру, але не склалося. Ходив до Ступки, він
пропонував мені дочекатись нового сезону і туди йти на проби. В Києві я навіть
у кіно знімався. Найяскравіша моя роль тривала хвилини три, я грав скінхеда.
Грошей на перукарню не було, то мене друг побрив, шматками, на лишай схоже
було. Ну й кілька разів у масовці знімався.
"Великі ролі були, принців різних..."
- Чому вирішив переїхати до Києва?
- Не я вирішив,
за мене вирішили. Жити у Львові в принципі було ніде, я мешкав у гримерці, мав
навіть свою плиточку, щось там готував. У ТЮЗі нам повідомили, що час іти у
відпустку, а коли ми повернулися, там зробили ремонт і сказали: йдіть шукайте
собі общагу. А зарплата тоді у мене була 140 гривень, це був 2001 рік. Тобто
платити за житло я не мав фізичної можливості.
Тоді я поїхав додому,
був керівником театрального гуртка. А потім набридло. Вирішив пошукати щастя в столиці. Спочатку, приїхавши,
роздавав якісь листівки на Майдані. Був згоден на будь-яку роботу: і
заправщиком, і барменом, але не брали. Працював у двох BTL-агенціях.
"От візьми того ж Парфьонова, зламай йому ніс, зроби пластику, відірви руки ‑ він усе одно залишиться неперевершеним журналістом"
- Як ти потрапив на телебачення?
- У мене був
товариш, який працював на Першому національному. Коли моя зарплата була 140
гривень, то у нього ‑ 500 доларів! От я і зрозумів, що не працюю, а фігньою
страдаю.
В той час Оксана Соколова
відкривала канал КРТ. Я прийшов і попросився до неї журналістом, нічого не
знаючи, просто мріючи побачити телебачення зсередини. Свій перший текст я писав
годин вісім. Він нікуди навіть не пішов, але з часом у мене стало виходити
краще. Я вчився, виїжджав на зйомки, навіть не заїкався на роботі про гроші.
Але через місяць заплатили мені гроші і запропонували практику чи роботу.
Через якийсь час
я пішов парламентським журналістом, думаю, то було круто. Потім почалася
Помаранчева революція, я кілька ночей ночував на Майдані в наметі. Вночі
пікетували під Верховною Радою, а зранку поверталися в намети, приводили себе
до тями і йшли у парламент уже працювати.
" Свій перший текст я писав годин вісім"
- А потім ти пішов на ICTV...
- Оксані
Соколовій запропонували повернутися на ICTV вести новини. От вона і взяла мене із собою. Я працював у «Фактах»,
спочатку було страшно, бо то здавалося вже дуже серйозно. Кілька років тому я й
не мріяв про таке, сидячи вдома перед телевізором. Але Оксана сказала мені : «Перестань. Не святі горщики ліплять...»,
і я поборов свій страх. Потім Оксані запропонували робити «Тижневик», ми почали
робити з нею. Відзняли два пілоти, які забракували, а через рік уже мали перший
«Телетріумф». Потім ми і «Максимум в Україні» запустили, їздили на НТВ
стажувались. Хотілось далі й далі розвиватися, починати щось нове. Так
з''явилося «Козирне життя».
- Які у тебе плани на майбутнє, у творчому і професійному
плані?
- Все одно кожна
людина повертається до того, з чого починала. Так що тему з театром я не
закриваю. Але у мене вже сформувалась думка, що я не надто хороший актор. Те,
чим я зараз займаюся, вдається мені краще, ніж те, що було в театрі. Але театр
однозначно приваблює. Так, можна йти далі і на телебаченні. Але стати «говорящєй головой» - точно не межа моїх мрій. Іноді я зайвий раз від стендапів відмовляюсь,
якщо вони не виправдані. Кажуть, що якщо кожен день по телевізору кінську дупу
показувати, то й вона стане впізнаваною. Це й стосується деяких наших
телеведучих. Я такою фігньою бути не хочу. От візьми того ж Парфьонова, зламай
йому ніс, зроби пластику, відірви руки ‑ він усе одно залишиться неперевершеним
журналістом.
"Я такою фігньою бути не хочу"
Якщо думати у цьому
напрямку, то хотілося б свою авторську програму, щось пов''язане з тим, чим я й
зараз займаюся. Робив би програму про знаменитостей. Але не про труси, а про
тих людей, які викликають у мене повагу. Це Юрський, Гафт, Віктюк, Хабенський.
От нещодавно знімав інтерв''ю з Арбеніною, яку слухаю з 98 року. То приємно,
коли ти відчуваєш, що і їй зі мною спілкуватися цікаво. Це відчуття не передати
‑ бути поруч із такими великими людьми. Я розумію, що людям дивитись мою
філософію може бути й нецікаво, але іноді такі люди трапляються, що 20 хвилин
із ними не вистачає.
Записував я
нещодавно В''ячеслава Бутусова з Nautilus Pompilius, людям
свідомим і нормальним це цікаво. Хочеться створити авторську передачу про таких
особистостей.
- Тобто твій проект відрізнятиметься від інших
подібних саме гостями, тими, кого запросиш?
- Іноді для
глядача цікавими і затребуваними бувають не лише Влад Яма й Наталя Могилевська.
А й ті, від кого часом не очікуєш якоїсь щирості і глибокої душі.
Я, наприклад, був
у позитивному шоці від Борі Моїсеєва. Ми два дні його знімали. Їздили по
ресторанах, гуляли. Він геніальний для кожного журналіста, бо завжди знає, що
тобі сказати. Він може показати і сум, і зіграти треш. Але Моїсеєв дуже глибока
людина. Мені такі подобаються. Для мене статусні люди - то Гармаш, Маковецький,
Безруков. Так, вони можуть сто разів казати, що піар їм не цікавий, але якщо за
тобою стоїть назва якоїсь програми, газети чи журналу, то вмовити легше. Іноді
мені закидають, що «Козирне життя» ‑ то жовтуха, але коли чують навіть не
рейтинги, а імена людей, яких ми знімали, то погоджуються.
"Був у позитивному шоці від Борі Моісєєва"
- Хто тобі імпонує серед колег, журналістів з
інших каналів?
- Без пафосу можу
сказати, що мені дуже подобається Соколова ‑ як організатор, як менеджер, як людина.
Вже не кажучи, про неї, як про ведучу. Про що можна казати, якщо саме вона мене
й навчила усьому. Мені подобається, як працює Лілія Ребрик із СТБ. Спочатку я уяви
не мав, хто вона така, не бачив жодної програми. А потім ми познайомились, і я
зрозумів, що вона реально класна: Ліля дуже щира. Вона не грає, не мавпує
нікого.
Якщо брати щось з
більш розважального, то, в принципі, як на мене, непогано працюють Фреймут,
Педан і Притула. Я дивився «Підйом» ще з того часу, як із ними був Гена
Попенко. Прокидався рано і дивися під каву їх ефіри.
З самого
дитинства подобалася Алла Мазур. Парфьонов і для мене, і для Соколової - верх
професіоналізму. Подобається, як працюють люди на НТВ. А так ‑ якщо когось
забув, ‑ то вибачайте.
- Який у тебе графік?
- Можна почати з
того, що вихідних у мене нема. Не знаю, що там у робочому договорі написано,
але так виходить, що всі програми ми видаємо у неділю, тож вихідні сидимо на
роботі. Офіційний вихідний - понеділок. Але я часто роблю сюжети на «Тижневик»,
а це займає багато часу.
Зазвичай я
прокидаюсь о п''ятій, пів на шосту. Спочатку важко, а потім звикаєш. На роботу
на десяту, але я приїжджаю набагато раніше. В суботу ми часто засиджуємось до
дванадцятої, до першої-другої ночі. А так о восьмій-дев''ятій можу вже поїхати
додому.
- Де ти мешкаєш? Є власне авто?
- Квартиру
знімаю, щойно купив машину. Захотів, назбирав трохи грошей, купив Мitsubishi
lancer. Удома я практично тільки ночую, тому квартиру орендую. У мене така
позиція, що поки ти сам, то це не так і важливо. А коли з''явиться якась
конкретика щодо сімейного майбутнього, то стану думати й про житло.
"Удома я практично тільки ночую"
- Що ти читаєш?
- Зараз на це часу дуже мало, але обожнюю Ремарка, Цвейга, Сенкевича.
Збираюсь колись перечитати шкільну програму класиків, бо тоді або «забивав»,
або ще не розумів. Іноді в поїзді можу прочитати навіть якусь фігню, типу «Я
вор в законе» або «Невеста страсти». Слухаю старенький добрий російський рок.
- Тебе впізнають на вулиці? Слава
прийшла?
- Ні, абсолютно нічого такого. Хоча, мабуть, був би не надто проти фанаток
під вікнами. Кохання хочеться. А якщо серйозно, то Ви питаєте, чи мене впізнають,
а є справді люди, які того варті, а їх у натовпі часто навіть не помічають.
"Хоча, мабуть, був би не надто проти фанаток
під вікнами"
Я тільки що повернувся з Москви, з кінофестивалю. І от там посеред вулиці
ми з колегою зустріли Гафта. Він просто так собі йшов, із сумочкою якоюсь, а
люди навколо проходили повз. Ми були такі здивовані. Побігли за ним, десь із
годину чекали під будинком. Хотілося просто поспілкуватися. Дочекалися, поки
Гафт вийде, а він так дивувався нашій увазі. Сказав, що ми його єдині фанати.
Тому сішно думати про себе як про якусь знаменитість.
Але нещодавно трапилася така ситуація. Підійшов хлопчик і каже : «А я вас знаю». Я мало не ошаленів від
щастя. А він питає далі: «Ви ведучий на «1+1?». Тут я й подумав ‑ ні, не воно. А хлопчик довго думав і далі: «Ну то шо, є у нас свобода слова?». Що йому відповісти?!
Ще у нас тут поруч, біля ICTV, є кафе, то там
одного разу я нарешті відчув себе справжньою зіркою. Прийшов, а мене питають: «Ну що, їжатинки?!».
"Мене питають: «Ну що, їжатинки?!»"
- Їжатинки?..
- Ага, була така історія. На Волині є село, де люди їдять їжаків. Я вирішив
зняти про це сюжет у «Максимум». Приїжджаємо туди, а там усі шифруються, бо
їжачок занесений у Червону книгу, їсти його не можна. Але ми втерлися в довіру,
напросились на полювання на їжачків, уламали одного місцевого діда. Тих їжаків
уже в селі нема, бо закінчились. То ходять по навколишніх селах. З собаками -
все, як треба.
- Ти їв?
- Так! Щоправда, перед тим мені потрібно було випити немало алкоголю, щоби
примусити себе. Каюсь. Якщо вам цікаво, то схоже на качку, таке щось... От після
того сюжету й прийшла до мене слава - багато людей і досі згадують. Більше
запам''ятовуєшся не собою, а саме тими сюжетами, що знімав ‑ якщо вони цікаві,
певна річ.
Допивши каву, ми домовилися, що Сергій обов''язково запросить нас із Мусею
на зйомки «Козирного життя». Смальчук, я все пам''ятаю і чекаю на телефонний
дзвінок! Подякувавши Сергієві, я пішла додому, а наш герой ‑ назад на ICTV, працювати в поті чола.
Цілую. Дуся
Фото Анни Агафонової