Виробники серіалів вважають глядачів ідіотами. Але насправді невпинно деградують самі

Я, на відміну від більшості слабкодухих людей, українські серіали дивлюся. І визнаю, що вони потрібні. Бо є аудиторія і вона велика. Цим глядачам потрібно пропонувати наш контент, аби вони не дивилися російського. Інший вони дивитися не будуть. Тут Юрій Горбунов правий.

Скажу грубо, але правдиво. Аудиторія ця надзвичайно недалека та неосвічена. Нічого нового не сказала — усі це начебто розуміють. Проте в публічних обговореннях, на різних форумах такого, звісно, не почуєш — про домогосподарку Антоніну говорять у більш камерній обстановці. Особливо завжди тішили звіти аналітиків. Умовна глядачка серіалів — без вищої освіти, дохід менше середнього, аполітична, звикла звинувачувати у своїх проблемах інших (часто державу), схильна до пасивного існування і патерналізму. Зараз вона трохи більше цікавиться політикою, бо такі обставини, але на завуальовану роспропаганду ведеться залюбки. Тому її потрібно тримати в тонусі.

Часто після перегляду якогось серіалу йду читати коменти і жахаюся. І, повірте, це не снобізм. Я чудово розумію, що усі не мусять дивитися Лантімоса чи Раду Жуде. Збави боже. Але багато наших серіалів не просто *уйові, а вражаюче *уйові. Проте вони отримують сотні захопливих коментарів. Ок, якщо частина людей хоче дивитися лайно — треба їм пропонувати українське лайно. Але з важливою поправкою: воно не може коштувати таких грошей. Тим паче, йдеться лише про розробку сценарію і частковий технологічний цикл виробництва. «Мівіну» не продають за ціною хорошої пасти.

Проте з усього цього випливає й інша проблема. Автори настільки звикають до такої низької планки, що вона їм часто починає здаватися цілком пристойною. Це раніше я думала, що усі серіальщики свідомі якості свого продукту. Але згодом зʼясувалося, що ой як далеко не всі. І йдеться не лише про Оксану Байрак, «світоча світового кінематографу». Є реальні люди, які пишаються своїми проєктами і невпинно деградують до рівня своїх глядачів. Декому вдається цього уникнути, але одиницям. Зазвичай це дуже талановиті люди, здібності яких зіпсувати не так легко.

До речі, такий ефект я розумію навіть на своєму прикладі. Колись дуже давно впродовж року, а то і більше, озвучувала наші серіали. Так, я ще й, прости господи, акторка. Тоді якраз на тєліку зʼявилася норма про певну кількість українськомовного контенту і російськомовне мило треба було перекласти і озвучити. На початку ми з моїм партнером по цьому трешаку страшно ржали і часом сильно затягували роботу, бо не могли нормально це озвучувати. Хтось на якійсь репліці обовʼязково не витримував і ліз під стіл. Ми міркували, чи актори та акторки на майданчику реагують так само.

Але минув місяць, два, три, і усі ці сюжети почали здаватися цілком собі нормальними. А згодом — навіть цікавими. Я не мала часу дивитися достатньо хороших фільмів, аби зберігати звʼязок з реальністю. Тому на місяць пʼятий вже вважала, що і характери у героїв цікаві, діалоги недурні, а сюжет затягує і змушує чекати розвʼязки. Бо шо ж там Ольга? Чи побачиться вона знову з тим красивим, молодим і нахабним мільйонером, «крузак» якого збив її на парковці офісного центру? А Яна? Чи покарає доля це стерво за усі її негідні та підлі вчинки? Чи зрозуміє головний герой, що їй від нього треба лише бабки? Інтрига.

Я уявляю, як може поплавити, коли люди у цьому лайні — роками і не практикують роботу в театрі чи кіно. Повторюся, адекватність, як на мене, зберігають одиниці. Адекватність — це розуміння, що так, я обрав (ла) заробляти гроші, робити значно легшу роботу, ніж можна було, не займаюся професійним ростом. Тому тричі подумаю, чи подужаю щось складніше. Такі мені навіть траплялися і, скажу чесно, захоплююся ними, бо дуже важко розуміти реальну картинку.

Значно гірше, коли людина вважає себе таким супергероєм: вдень — автор мила про тяжку жіночу долю, а вночі — Квентін Тарантіно. Недавно дивилася один фільм, поки не скажу який. Знятий за однією з найвідоміших і найцікавіших сучасних пʼєс. Реж раніше знімав серіали, тому йому вдалося з успіхом спаскудити навіть такий крутий матеріал зі справді цікавими персонажами та неймовірними поворотами у сюжеті. У мене під час перегляду була лише одна думка: як можна було взагалі наважитися підійти до такої складної історії, маючи такий досвід?

А висновок у мене такий. Лайняні серіали потрібні, але вони не можуть мати таких великих бюджетів, як ми бачимо в описах проєктів на «Прозорро». В ідеалі вони взагалі мають фінансуватися каналами, а не державою. Держава ж повинна стимулювати виробництво чогось пристойнішого, альтернативи, якої у нас на тєліку вкрай мало. І знімати цю альтернативу повинні зовсім інші люди з іншим професійним бекграундом.

Ага. І ще одне питання мене турбує. Чи можуть люди, які роками працювали над проєктами з руснявою ідеологією (а таких — більшість), зняти щось без руснявої ідеології? Зараз вони плачуть крокодилячими сльозами, бо ж війна прийшла, виявляється. Та ще два роки тому це питання їх не особливо турбувало. Хай там як, а наш увесь цей триндьож, схоже, нічого не змінить. Тому готуюся писати огляди на 51 проєкт цього чудового конкурсу (здається, стільки, бо було 53, двоє відмовилися). Напевне, доведеться переходити на міцний алкоголь.