«Карлос в Україні». Серіал у стилі мок’юментарі, на який ми заслужили
За сюжетом невеличка знімальна група американських медійників (журналіст Карлос та оператор Г’ю) приїздять до України знімати документальний фільм. Тут вони знаходять різних людей, які і стають героями. Тобто вже можна було сподіватися на щось нетипове для нашої індустрії, цікавіше і глибше.
Щонайменше тому, що саме в такому концепті можна чудово показати особливість української нації, екстраординарні умови нашого життя і неймовірні трансформації, які з нами відбуваються. Адже іноземець неодмінно буде постійно дивуватися — не лише новій для себе культурі, а й обставинам, які можна було побачити хіба в кіно. Такий тип сюжету в комедіях — один з найпопулярніших, бо він дає змогу, зокрема, вивернути щось звичне на новий лад.
Ну і другий момент. На нас чекав не набридлий ситком, а мок’юментарі — серіал у документальному стилі, який передбачає сатиричний погляд. Режисер Нікіта Торжевський в інтерв’ю «Детектору медіа» заявив, що під час підготовки команда орієнтувалася на такі хіти як «Офіс», «Парки та зони відпочинку» Ґреґа Деніелса і Майкла Шура та «Чим ми займаємося в тінях» Тайки Вайтіті.
Після таких референсів, ясна річ, публіка, спрагла до чогось нового в українському кіно та серіалах, зачаїлася в очікуваннях.
І справді, в цьому стилі у нас майже не знімали. Тим паче телесеріали. Можу згадати короткометражний фільм «Хто підставив Кіма Кузіна» Антоніо Лукіча. Йдеться про чотиримільярдного уродженця планети Земля — Кіма Кузіна, який народився в радянській Україні та став легендою і загадкою. Бо загадково кудись зник. Кінематографісти проводять розслідування. У них є лише фото Кузіна — ось він разом із Валерієм Лобановським.
Фільм справді дуже смішний, але ви його вже не подивитеся, бо Лукіч його не показує. Тут, гадаю, можна і про петицію задуматися.
Ну і ще один приклад вітчизняного фільму в стилі мок’юментарі — «2020: Безлюдна країна» Корнія Грицюка, його можна подивитися легально на ютубі. Цікаво зараз переосмислити сюжет. 2020 рік, після впровадження безвізу з України виїхали майже всі люди — лишилося п’ятеро. Канадець українського походження Метью Смаглюк приїздить робити про них репортаж. Один із тих, хто залишився, — президент Тарас Войтенко, його зіграв журналіст Андрій Куликов.
Так ось, «Карлос в Україні» мав би стати якщо не резонансним, то достатньо помітним. Але ні. На жаль, цей експеримент цілком об’єктивно можна назвати невдалим. Ми не бачимо його обговорень, навали позитивних (чи негативних) відгуків, а перегляди на ютубі катастрофічно впали вже після першого епізоду. Його наразі подивилося 72 тисячі користувачів, що для каналу «Суспільне Культура» доволі багато, і це свідчить про очікування. Проте вже друга серія отримала всього 13 тисяч, третя — 7,4, а четверта — 5,1. Ну і так далі.
Перш ніж вдатися до аналізу, а як так вийшло, напишу, що все ж «Карлос в Україні» — це позитивний, що називається, кейс. Тому що це — експеримент. Те, що українська серіальна індустрія практично не продукує нічого цікавого, — це наслідок страху перед цими самими експериментами: немає грошей, глядачі такого не дивитимуться, і навіщо взагалі напружуватися, якщо черговий штампований ситком і так «заходить».
А бояться саме тому, що може бути невдача. Та завдяки цьому і з’являється щось нове й цікаве. Це так само, як під час пошуку відповіді правильна народжується завдяки тому, що їй передували десятки неправильних. Телевізійники зазвичай не хочуть цих проблем, вони кажуть, що немає на це бюджетів, і відмовляють тим, хто на щось нестандартне тільки натякне. Тому люди, які взялися робити в нас серіальне мок’юментарі, справді заслуговують на повагу.
Ну а ми зараз спробуємо розібратися, що в них пішло не так. Мок’юментарі — жанр доволі складний, тому після роботи над звичайним телевізійним контентом його можна й не подужати. У ньому доволі легко не дотриматися балансу і зробити все абсолютно не смішним. У таких комедіях ми дуже часто бачимо, як герої туплять, виголошують ідіотські жарти, потрапляють у незручні ситуації, але глядачам це якраз має подобатися. Смішно з несмішного жарту персонажа.
А смішно нам робиться тоді, коли з’являється елемент несподіванки, коли щось відбувається не за планом, непередбачувано. Наприклад, зараз на Netflix набуває популярності новий польський сатиричний серіал «1670» — там теж псевдодокументальна зйомка, а сценарій дарує своїм глядачам незліченну кількість сюрпризів. Усе тому, що сміливість потрібна не лише щоб наважитися на роботу, а вже й під час виробництва.
У «Карлосі в Україні» все рівно навпаки — сценарій неймовірно передбачуваний та прісний. Саме в діалогах і жартах, бо сюжетні ходи трапляються доволі цікаві. Ну, наприклад. Одні з героїв — бариста й адміністраторка київської кав’ярні. Бариста дав рекламу закладу, але натупив і зробив це в житомирській групі в соцмережах. Він не хоче викликати гнів адміністраторки, тому дзвонить їй і «змінивши голос» заявляє, що в кав’ярні знайшли однояйцеву сицилійську міль, від якої шкіра вкривається хутром. Зрештою, вони таки отримують клієнта — він і справді з Житомира, військовий, який заїхав у справах до столиці, але рекламу побачив у тій самій групі.
Ну або. Одні з героїв — мама і її син-підліток. Хлопчик розмовляє з учителькою і в розмову вклинюється Карлос. Малий каже, вказуючи на журналіста: «Мій тато — соліст гурту Tvorchi!». А вчителька відповідає: «А я думаю, де я вас бачила».
До речі, хай би якими особисто мені несмішними здавалися жарти, але з ними все ок з погляду расизму, сексизму, гомофобії та інших явищ, які так люблять немало виробників наших серіалів. Тобто в «Карлосі в Україні» немає ані расизму, ані сексизму, ані гомофобії. Ба більше — немає і тупого висміювання українців у стилі росіян. Саме висміювання, звісно, є, це ж комедія, проте воно не будується на радянських стереотипах.
Ну і ще трохи про жарти. Діалог:
«— Та й взагалі, в цій кімнаті два унітази — один з них без бачка.
— Це біде.
— Да, я ж кажу, біда-біда.»
Або таке:
«— Мам, на людей алергії у тебе немає?
— З тобою ж якось живу, ти наче на людину схожий. Хоча інколи мені здається, що ти — з царства рослин. Бо чіпляєшся як реп’ях».
Щось схоже я чула в «Дизель-шоу». Але там у них переглядів по кілька сотень тисяч, отже, свою аудиторію це знаходить, ще й яку. Але не впевнена, що автори «Карлоса в Україні» орієнтувалися на цю саму цільову. Тому, як на мене, вони просто не потрапили в жодну.
Їдемо далі. Персонажі. Практично ніхто з них мені не здався цікавим, ну хіба героїня Ірми Вітовської. Бо, знаєте, є актори, які можуть на собі витягти просто будь-якої якості матеріал. Це жінка, яка живе в гуртожитку зі своїм недолугим чоловіком, який ні на що не здатен. Але він — хороша людина і любить її. І це доволі поширена форма тяжкої долі української жінки, яку Ірма дуже вдало втілює. Її чоловіка, якого грає Арам Арзуманян, звати Юра, і жодних стереотипних жартів навколо теми кавказьких чоловіків ми не побачимо. Ну, крім ревнощів і стоку, забитого волоссям.
Інші ж герої не виписані настільки ретельно, розумно й дотепно, щоб бути цікавими і чіпляти глядачів. Зокрема і головний герой Карлос, якого грає Карлос Соареш. Його явно створювали дуже добрим, м’яким та дружнім, але, вочевидь, передали куті меду і він вийшов занадто правильним та нехаризматичним. А це, як-не-як, персонаж, навколо якого все і крутиться.
Дуже багато акторів відверто погано грають, особливо на епізодах. І ні, не виглядає, що це так і задумано. Причому всі роблять це в різному форматі: хтось занадто театральний, хтось беземоційний, а хтось схожий на дитину, яку поставили на стілець читати віршик.
Ну і, зрештою, питання в тому, а яке ж саме суспільство побачили американські журналісти, що приїхали до України? В чому його особливість та неординарність? Що таке українське суспільство в стані повномасштабної війни? Особисто я очікувала, що автори по-доброму, але водночас гостро покажуть найбільш типові, часом абсурдні ситуації з нашого життя. Проаналізують те, що нині відбувається, та намагатимуться вивести все на тему примирення.
А хоч би й легендарні українські срачі, які здіймаються одразу, коли зникає гостра небезпека. Тут би можна було дуже цікаво погратися, показуючи персонажів, які забувають про всі чвари під час прямої загрози, гуртуються і поспішають на допомогу. Але після пережитого оклигують і починають гавкатися через якісь дрібниці. А потім знову гуртуються. Непогано було б довести це до абсурду.
Цікавою є і тема радикальної зміни поглядів багатьох наших громадян. Ті, хто ще за кілька місяців до повномасштабного вторгнення відстоював своє право говорити російською, нині не просто перейшли на українську, але і змушують це робити інших, бо «лагідна українізація» — це маячня і треба діяти радикальніше. Можна було б їх якось порівняти із, приміром, прихильниками здорового харчування, які ще вчора снідали та обідали у «МакДональдсі», а сьогодні засуджують інших за неправильну кількість вуглеводів на сніданок. Але показати це, звісно, треба з доброю іронією, підкресливши, що ці процеси — позитивні, просто справді мають кумедний вигляд. Хоча й цілком могли б бути лицемірні персонажі, які просто мімікрували під нові умови.
Міг бути й сюжет, як у волонтерів падають збори і вони вдаються до все більшого креативу, щоб люди донатили. Дослідити причину, чому ці збори падають, і трішки висміяти позицію «а я плачу податки, чому мушу ще й донатити?». Натомість у серіалі волонтери показані такими собі дурниками, які вирішують особисті проблеми і взагалі не справляють враження пасіонарних людей з хорошими організаторськими здібностями.
Багато кумедного відбувається й у світі нашого шоубізу, як музиканти взялися допомагати Силам оборони, хтось щиро, хтось — із моментами. Чому б не обіграти ситуацію зі Світланою Лободою та Ані Лорак?
Тобто особисто мені хотілося значно сміливіших, глибших, більш сатиричних сюжетів. Натомість автори доволі боязкі у своїх рішеннях, а війну перетворили всього лиш на тло. По суті, багато сюжетів цілком могли відбуватися і без цієї обставини. Війна у «Карлосі в Україні» є радше декоративним елементом, який не надто визначає життя героїв. І, як на мене, усе це є прямим наслідком ось цього страху, який культивує наше телебачення. Коли виробники, навіть отримавши можливість зробити щось більш відчайдушне, не наважуються піти далі й бути безстрашними до кінця.
Отже, такий підхід поки не дає нам можливості побачити хоч невелику кількість, але справді резонансних вітчизняних серіалів. Проте якщо нашим авторам і далі не зв’язуватимуть руки й даватимуть свободу, цілком можливо, вони на різних помилках і невдачах таки навчаться нас дивувати. Тому принцип «celebrate mistakes», тобто «святкування помилок», дуже навіть потрібно брати на озброєння. Сподіваюся, це лише початок експериментів.
Фото: Максим Поліщук, кадри з серіалу «Карлос в Україні»
