Антисемітизм чи приклад здорових стосунків? Серіал «Ніхто цього не хоче» про рабина та неєврейку набув шаленої популярності та звинувачень
Серіал «Ніхто цього не хоче» майже не промотували. Це проєкт, який справді «вистрелив». За годину-дві після розміщення на стримінговій платформі він органічно опинився на найвищих щаблях за переглядами.
Ромком з десяти 25-хвилинних епізодів свій перший тиждень на платформі закінчив на другому місці за кількістю переглядів. Але далі пішов потужний «сарафан», і от він уже обігнав у топі «Монстрів», яким раніше поступався місцем.
Три тижні хвиля переглядів лишається стабільною. Так зазвичай буває із серіалами, перед виходом яких влаштовують велику промокампанію. Про «Ніхто цього не хоче» переважна більшість глядачів дізналась уже за фактом прем'єри.
Це напівбіографічна історія авторки ідеї Ерін Фостер.
Якщо коротко, то головна героїня Джоанна разом із сестрою ведуть доволі відвертий подкаст про секс і стосунки. Підшукуючи собі наступного партнера і потенційного героя оповідей для подкастів, вона знайомиться з рабином Ноа. Звісно, вони закохуються. Врешті-решт, це ромком. Але рабин має бути прикладом, тому стосунки з неєврейкою — це проблема. А в Джоанни і своїх тарганів вистачає, як у кожної людини в районі 40 років, вони неминуче накопичуються.
У головних ролях — Крістен Белл та Адам Броуді. Ікони підліткових серіалів, на яких виросли міленіали. Белл грала Вероніку Марс в однойменному серіалі, була голосом «Пліткарки» (і оригінальної, і нових сезонів теж).
Адам Броуді чотири сезони був крашем юних і не дуже юних дівчаток, граючи головну роль у серіалі «Чужа сім'я» («The O.C.»).
Також він з'являвся ще в одному серіальному хіті початку 2000-х — «Дівчата Гілмор». Ну і просто до відома (але якщо ви — міленіалка і всі ці назви серіалів для вас не пустий звук, то ви це і так знаєте): дружина Броуді — Лейтон Містер (Блер із «Пліткарки»). Уже 10 років це один з найміцніших на сьогодні голлівудських шлюбів.
Повернімося ж до авторки ідеї. Ерін Фостер серед іншого ще й акторка, яка так само, як і Белл з Броуді, пройшла через купу культових серіалів початку 2000-х. Хіба що ролі в неї там були значно меншими, ніж у зіркових колег.
Вона знімалася у «Пліткарці», «Чужій сім'ї» та «Дівчатах Гілмор». Тобто з Броуді вже працювала. І саме тому від самого початку планувала, що головну роль в її історії зіграє саме він. Але Netflix бажав передивитися всіх акторів потрібного віку єврейського походження. Головну жіночу роль керівники платформи визначили самі ще в момент підписання угоди. Як згадує в інтерв'ю Ерін: «Це було приблизно так: ок, ми це зніматимем. Головну роль гратиме Крістен Белл».
Та хоч би скільки акторів дивилися продюсери Netflix разом з Ерін Фостер, жоден їй не подобався. Тож вони погодилися запропонувати роль Адаму Броуді. Це був ризик, тому що зірковий статус Броуді виключав можливість проб. Тому з ним підписали контракт, не тестуючи парну хімію з Крістен Белл.
Але все спрацювало.
Ерін Фостер взяла за основу сюжету історію свого шлюбу. 5 років тому вона одружилася з євреєм, прийнявши для цього юдаїзм.
Щоправда, в її особистій історії перепон було значно менше, тому сценаристи драми додали щедро.
Головною відмінністю «Ніхто цього не хоче» є на диво здорові стосунки головних героїв. І реакції Ноа, які вражають щоразу, коли справа підходить до якоїсь драми. Я, як глядачка, чесно кажучи, спочатку навіть не могла повірити. Це як дивитись фігурне катання і спостерігати, як спортсмени стрибають свої тулупи, лутци й акселі, та затамувавши подих на мить, чекати, коли вони приземляться (впадуть чи не впадуть). От у цьому серіалі Ноа щораз «приземляється» філігранно.
Від цього виникає такий безтурботний стан під час перегляду, що 10 серій можна проковтнути за раз. А епізоди його розрулювання ситуацій і близьких скандалів можна брати в рамочку і показувати юним хлопцям, щоб навчати їх адекватно будувати стосунки.
І ще одне. Ви ж, напевно, теж іноді закочуєте очі під час перегляду серіалів, коли герої провалюються у все глибшу і складнішу халепу просто через непорозуміння. Тому що варто було хоча б одному з них розтулити рота і проговорити ним проблему, драма би зникла. Але зник би і сценарій. Але ви не повірите, друзі досвідчені сценаристи! Життя без драми теж існує! Герої («а я тєбє говоріл, Люда, шо етот дєнь настанєт, а ти нє вєріла!») проговорюють будь-які непорозуміння. І — сюпрайз-сюпрайз! — історія не розсипається.
Тож, якщо коротко, то серіал — чудовий фон для спокою, комфорту, пледу, відра какао (тільки не від Ганни Фесун, якщо що!) і всебічного хюґе.
Так думали ми і ще 26 мільйонів глядачів, які проковтнули приблизно 250 хвилин «психологічного санаторію».
Аж раптом у наш затишний світ увірвалось усвідомлення того, що «не все так однозначно». Серед практично одностайних захоплених відгуків критиків та оглядачів у західній пресі почали з'являтися протилежні. Що само по собі не диво, адже смаки бувають різні.
Але тут нюанс у тому, що роздратовані негативні огляди пишуть критики (якщо точніше — переважно критикині) саме єврейського походження. І звинувачують вони серіал не в абичому, а в антисемітизмі.
Естер Цукерман, оглядачка Time, пише, що всі єврейські жінки тут зображені противнючими:
«Серіал пропонує фантазію про ідеального єврея в образі Ноя, але при цьому, здається, ненавидить єврейських жінок, яких зобразили як гарпій і головних лиходійок цієї історії. Я хотіла, щоб мене захопив ромком. Натомість я зіткнулася з тим, що, можливо, це шоу насправді мене ненавидить».
Джессіка Редлофф у виданні Glamour написала:
«Ми виглядаємо як контролерки, спраглі лише до шлюбу жінки, які хочуть планувати світські вечері та не приймають нікого, хто не поділяє таких самих мрій».
Загалом усі звинувачення на адресу творців серіалу можна зібрати в одне головне — закріплення стереотипів про єврейських жінок.
Особисто мені під час перегляду було дуже смішно, і навіть стереотипні герої (а їх там 90% саме євреїв) викликають усмішку й теплі відчуття.
Але скажімо відверто: в редакції «Антоніни» з дайверсіті ситуація не дуже. У нас лише тільки дві вічно всім недовольні (як, напевно, вам здається) українки. Тому ми зараз намагаємось тишком-нишком серед своїх знайомих євреїв провести плебісцит. Чи ображає їх «Ніхто цього не хоче»? А поки наші знайомі тепер вимушено підвищують кількість переглядів серіалу, проведем аналогію.
У 2020 році американці випускають перший сезон «Емілі в Парижі». Французькі критики висміяли його кліше про Париж і французів («злих і лінивих»). Критик Le Monde закінчив перегляд першого сезону, «відчуваючи нудоту, наче я сам з’їв усі макарони в коробці». Французи образилися. В Америці ж «Емілі в Парижі» була номінована на премії «Еммі» і «Золотий глобус».
Що ми маємо тепер? А тепер президент Франції Емманюель Макрон дає інтерв'ю Variety й каже, що вони будуть відчайдушно боротися за те, щоб Емілі не переїжджала в 5 сезоні до Риму. Він навіть називає це питання політичним. Тому що завдяки тому самому «заклішованому» серіалу Париж значно збільшив кількість туристів. І запитів на купівлю нерухомості в Парижі побільшало. Не я сказала, Макрон сказав. А ще сказав, що особисто говоритиме з творцями серіалу.
А ми ж пам'ятаємо, що його родина з ними знайома, адже в його дружини Бріжит Макрон у четвертому сезоні «Емілі в Парижі» було невеличке камео. Щоправда, на питання, чи готовий він сам з'явитися в серіалі, відповів: «Я не такий красивий, як Бріжит!»
Та повернімось до нового нетфліксівського хіта. Ерін Фостер, головна авторка сценарію, вже відповіла на закиди в закріпленні стереотипів:
«Я думаю, що зараз нам потрібні позитивні єврейські історії. Цікаво, люди які кажуть: “О, це стереотип про єврейський народ”, не помітили, що в нас головний герой рабин? Сексуальний, крутий, молодий рабин, який курить траву. Це взагалі-то протилежність тому, яким зазвичай люди бачать єврейського рабина, чи не так? Якби я зробила батьків-євреїв двома хіпі на фермі, тоді хтось написав би: “Я ніколи раніше не зустрічав такого єврея. Ви явно не знаєте, як писати про євреїв, ви не знаєте, що робите, і це погано представляє наш народ».
Родина Ноа в серіалі — емігранти з Радянського Союзу. Цей нюанс для Ерін теж автобіографічний. Батьки її чоловіка — теж емігранти з СРСР. Такий статус, за словами Ерін, додає підґрунтя для того, щоб батьки головного героя були трохи більш консервативними, ніж єврейські родини, які живуть у США значно довше, ніж у першому поколінні:
«Я не вважаю батьків настільки стереотипними. Культура емігрантів може бути дуже замкнутою та боятися чужинців, і на це є вагома причина. Я хотіла зіграти ще й на цьому, тому що це додатковий рівень культурних відмінностей між головними героями».
До того ж, у сценарній групі Ерін збирала переважно саме авторів-євреїв, бо не довіряла глибині своїх новонавернених знань про традиції. Тому, якщо що, то відповідати перед роздратованими єврейськими жінками в тому числі і їм.
Шалені темпи зростання переглядів серіалу «Ніхто цього не хоче» привели до того, що вже за три тижні після прем'єри першого сезону Netflix оголосив, що другому — бути.
А до того моменту бажано було би визначитись: якщо єврейські жінки образились (і чи всі образились, до речі? Чекаємо відгуків з перших рук від особистих знайомих), то це вже антисемітизм чи ще ні?
