«Тиха Нава»: шлях до серця українських глядачів лежить через їхні низькі очікування
Не скажу, що це мене здивувало, але все ж цікава деталь. На умовному першому колі обговорення «Тихої Нави» від «Київстар ТБ» ваша авторка зауважила неймовірну розбіжність у реакції. У той час, як у тредсі глядачі пищали від захвату, переважно всі мої знайомі з кіно та серіальної індустрії морщили лоба і крутили носами. Мовляв, ну це ж повна фігня!
Не здивувалася ваша Антоніна тому, що це стандартна історія — часто виробники контенту неймовірно вимогливі до колег. Причому водночас лояльні до себе. Та все ж їхній професійний погляд значно прискіпливіший за погляд глядачів, далеких від синефільської рафінованості.
Не дивно було й те, що за першими гіперпозитивними враженнями лавиною пішли вкрай негативні. Все як завжди — перегріті очікуваннями люди подивилися і розчарувалися. У цьому матеріалі я спробую поміркувати, в чому саме головний секрет такої неймовірної популярності цього серіалу. Звісно, з моєї точки зору.
Раджу також почитати огляд Андрія Кокотюхи, який у серіальній індустрії задіяний безпосередньо і пояснює особливості виробництва. Утім, на сторіночках нашої з вами «Антоніни» ми також постійно наголошуємо на різниці між безкоштовним телевізійним контентом і тим, який виходить на платних платформах. Якщо спростити, то від першого не варто чекати експериментів — там є стандарт, за який ніхто особливо виходити не збирається. Що ж до онлайн-кінотеатрів, то від них очікуєш справді чогось кращого, більш якісного та несподіваного.
Ваша авторка довго чекала, поки платформи активно візьмуться за цю роботу, і ось із початку осені минулого року цей час настав. Сподіваюся, що процес триватиме. А для його успішного становлення потрібна, крім усього іншого, взаємна адекватність. Глядачів та виробників. Тому мені особисто геть не імпонують ось ці дві крайнощі — неадекватне захоплення та неадекватне засирання. Хоча, з іншого боку, аудиторія нікому нічого не винна, і якщо враження геть кепські, то що ж. Але, за моїми спостереженнями, зазвичай у таких випадках істина справді десь посередині.
Як на мене, «Тиха Нава» справді відрізняється він середньостатистичних телевізійних серіалів — піднятою темою, складнішими персонажами, виходом на більший рівень відвертості в лексиці та сексуальних сценах (на телебаченні за ці діла ви вихопите від відповідних органів) чи більш кіношною картинкою. Нагадаю, про що ця історія.
Молодий юрист Адам Юшкевич приїздить у маленьке містечко Тиха Нава розслідувати злочини сексуального маніяка. Для цього в нього є вагома особиста причина. На місці він зустрічається з корумпованістю та злодійкуватістю місцевих правоохоронців та мера, а також із моральною деградацією населення, яке поглинула байдужість. Мер обіцяв побудувати завод, але обіцянки-цяцянки. Тому роботи нема, сенсу життя нема, моралі нема.
Бюджет у «Тихої Нави» без розмаху — 23 тисячі доларів за епізод. Ваша авторка, яка роками оглядає наші серіали з тазиком у руках, переповнена щирою радістю від кожного проєкту, автори якого дійсно вийшли зі звичної зони та спробували зробити краще.
Вочевидь, ви бачили, що серіал активно порівнюють із книгою Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма». Дехто навіть наважився сказати, що автори поцупили сюжет у письменника. Така думка справді може виникнути, бо молодий чоловік зі складним і трагічним минулим приїздить у маленьке місто, де намагається допомогти людям, які докотилися до жалюгідного існування. А там, крім людського фактору, ще якась містика. І дівчина, яка ховає сліди на шиї під хусткою. Точно сперли!
Але є одна проблемка. Таких сюжетів — хоч греблю гати. Ані «Пітьма», ані «Тиха Нава» не є якимись особливими творами з новаторськими посилами та несподіваними розв’язками. А секрет їхнього шаленого успіху, як на мене, в тім, що у нас банально такого не було. І «трукрайм», і психологічні трилери з містичними елементами — дуже популярні жанри, яких на нашому ринку фактично не існувало в достатній кількості.
Тому поява вже хоч чогось справді цікавого на цю тему передбачувано спричинила таку бурхливу реакцію. Жодної геніальності — просто, нарешті, вдалося зайти в цю нішу. І таких прикладів багато. Ну, ось та сама «Конотопська відьма» Івана Уривського — українці раптом побачили таку візуально цікаву виставу, з незвичним звуком і декораціями, яка ж смілива інтерпретація класики! Хоча справа тут не в сміливості чи новаторстві — просто нам такого раніше особливо не пропонували.
Між тим, я не вважаю адекватним виставляти до тієї ж «Тихої Нави» надвимоги й очікувати якогось вже «Фарго» чи «Карткового будинку». Еволюція, розвиток усе ж мають бути поступовими, бо неможливо за одну мить скочити від трешачка штибу «Позивний Тамада» чи «Я — Надія» (виробництво Sfera Film — продакшну, який також працював над «Тихою Навою») до хіта з високою мистецькою та інтелектуальною складовою.
З іншого боку, еволюція так само неможлива, коли вас заливають єлеєм і запевняють, що ви генії та створили шедевр. На жаль, цими словами дуже часто розкидаються в соцмережах без жодних підстав. Автори мають розуміти, де недопрацювали, що вийшло слабко, і поступово виправляти це в наступних проєктах. І за коментарями у тредсі сценариста Артема Кобзана стає зрозуміло, що принаймні в нього точно є і критичний погляд на свою роботу, і лояльне ставлення до негативних відгуків.
Варто відзначити, що автори «Тихої Нави» хоч і молодці, що зробили краще, ніж завжди, але саме тому, що це «як завжди» було на доволі низькому рівні, то і до справжніх пакращєнь дорога простягається далека. Усе ж, якщо роками виробляти стандартні, неамбітні проєкти, формується певних шаблон, манера роботи. Саме тому, приміром, є популярне твердження, що серіали псують акторів (ідеться саме про низької якості контент, а не десь на кабельних платних мовниках). Мовляв, якщо роками грати лише одношарових персонажів, які не потребують тонкого втілення, то потім дуже складно зображати когось складного. Звісно, це стосується не лише акторів.
І загалом не лише серіалів та кіно. У журналістиці є схожий вислів — «начитка, зіпсована новинами». Це означає, що журналіст, який довго озвучував свої сюжети з належними для формату інтонаціями (не завжди, до речі, органічними), важко осилюватиме озвучення публіцистичного матеріалу.
Тому особисто я побачила в «Тихій Наві», крім усього хорошого, ще і цю серіальну «тяжку спадщину», про яку широко заговорили і в соцмережах, коли спав ось цей перший вибух захвату. Це і відверті юридичні неточності, сценарні спрощення, відсутність справжньої напруги, передбачуваність, лінії персонажів, від яких чогось чекаєш, а вони просто закінчуються майже нічим і лишають глядачів розчарованими.
Але я хотіла б звернути увагу саме на акторське виконання, бо маю до цього найбільшу чутливість. Чесно кажучи, можу пробачити і якусь нелогічність, і ляпи, і ще щось, але не сумнівну акторську гру. Це перекреслює всю віру в історію і перетворює її на щось пластикове та несправжнє. Таких глядачів доволі багато, тому, напевне, висловлю наше спільне враження.
Роками до українського кіно і театру зберігається одне й те саме запитання: «Чому актори так безбожно переграють?». Відповідь наче й проста, але непроста водночас. Точніше комплексна. Це і освіта, і вміння режисерів працювати з акторами, і перебірливість у виборі проєктів. Але є ще одне — великій частині аудиторії це подобається і ніхто ніякого перегравання не зауважує. Власне, це і бачимо на прикладі «Тихої Нави» та глядачів, яким полюбився персонаж Михайла Жоніна — агресивний, неприємний, але нещасний і зламаний начальник поліції, який любить та ненавидить свого сина водночас. Частина глядачів була в захваті, писала, що відчуває огиду до героя крізь екран і що це просто вау.
Проте для інших враження були протилежні — полісмен Капінус мав вигляд надто вже карикатурної мразоти, наче автори боялися, що аудиторія не зрозуміє, що їй треба розжувати, що образ має бути максимально зрозумілим, явним — жодних напівтонів. Те саме з персонажем мера у виконанні Сергія Кисіля. Він теж паскуда, ну але, як казав колись персонаж Фредеріка Бегбеде: «Навіщо такий рот, Тамаро?». Це був режисер у книзі «99 фанків», який знімав рекламу і просив акторку не перегравати.
І тут наголошу, що це претензії в жодному разі не до акторів, бо вони виконують завдання, поставлене режисером чи продюсером. Загалом же, каст у серіалі дуже хороший, хоча з Олександром Рудинським справді трохи промахнулися і цей діамант не зміг розкритися в запропонованих обставинах. Мої співрозмовники в кіноіндустрії в один голос твердять, що це міскаст (помилка добору акторів), тобто Олександру просто не підходила ця роль.
Але ось цей кадр усе одно розійшовся на меми:
Та повернімося до мразот. Не раз бачила такі фрази: «Жонін так точно зіграв — я багато разів у житті бачила схожих покидьків». Одну з таких дописувачок я попросила навести якийсь загальновідомий приклад. Вона згадала ось цього чоловіка:
Проте, якщо подивитися розмову Михайла Ткача з Тимуром Міндічем, ми не побачимо аж такого градусу гіпертрофованої падлючості та огидності, яку демонструє Михайло Жонін у «Тихій Наві». Нам не подобається Міндіч саме в контексті його можливих корупційних дій, але уявіть, що ви бачите його вперше. Проникливі люди, вочевидь, запідозрять, що відбувається щось не те, чувак поводиться підозріло, крутиться мов вуж на пательні. Але це не відбувається аж так «в лоб», що й дитина зрозуміє.
Та для експерименту згадаймо когось ще більш карикатурного. Ну от щоб точно був якийсь майже казковий персонаж. Ловіть.
Огида, здається, вже максимальна. Як і гротескність. Але за тіпа на президентських виборах голосували мільйони людей, бо бачили в ньому солідного мужчину й міцного господарника. І далеко не всі ці люди були принаймні без однієї півкулі мозку. То як же можна було мати хоч якісь симпатії до Януковича й не розуміти, що він собою являє? Він же ходячий мем!
Хочете ще яскравіший приклад? Бо я завелася. Ну ось же:
Смієтеся? Але якщо перенестися в період, коли Надія Савченко лише повернулася з полону, то зауважити її дивну поведінку та засумніватися в адекватності означало вигребти купу лайна. Бо Надія купалася в народній любові, і лиш поступово до широкої аудиторії (та й до вузької теж, що там приховувати цей невдобний факт) доходило, що щось тут не так.
Тому фраза «ми в житті таких бачили», як на мене, не працює. Бо навіть той гротекст, який ми спостерігали наживо, у фільмах, серіалах (а надто в театрі) викручують до вже якихось зовсім космічних масштабів. Ну, щоб глядачам же було понятно. Та, як бачите, по-справжньому в житті навіть із явною дичиною не так усе виходить зрозуміло. Це неймовірне спрощення, яке волієш лишити саме в телевізійних серіалах, а від онлайн-платформ хочеться зовсім іншого рівня.
Така примітивізація зла ні до чого хорошого, зрештою, не приводить. Люди звикають до думки, що небезпека є очевидною, завжди можна з першого погляду побачити лихі наміри, паскудний характер, підставу, обман, шахрайство. Ну з перших же кадрів видно, що цей Капінус — мудило. А коли насправді доводиться мати з мудилами справу, то виявляється, що все перераховане може ховатися за милою посмішкою. Понад те, навіть явні дзвіночки почути вдається далеко не завжди.
Якщо що, то в мене в топі серіальних покидьків — ось цей:
Справедливості заради напишу, що єдиною достойною мразотою в «Тихій Наві», як на мене, був Богдан Буйлук. Точніше, його персонаж — слідчий Антон. Богдану взагалі часто пропонують такі ролі, і він їх чудово втілює — не бачила поки, щоб він сильно передавав куті меду. Хоча, шановні кастинг-директори, можна людині вже і розширити амплуа. У його персонажі якраз проглядалася якась гниль, але яку не одразу можна було ідентифікувати. От бува таке, що не подобається тобі людина, але не можеш зрозуміти чому. Шкода, що в цього героя було мало екранного часу. А може, йому й пощастило і на другорядного персонажа не вистачило сил, аби змусити грати сильно більш потужніше.
А якщо говоримо про ролі, то така оперетковість сильно спрощує персонажів. Та й гротескно зіграти також значно простіше, ніж більш завуальовано. А тут таки було що грати — більшість героїв сценаристи «Тихої Нави» прописали дуже непогано: це справді цікаві, складні люди, з непростим життям, не такі однозначні, як в умовній «Судьбі і долі».
Але маємо замкнене коло. З одного боку, актори і режисери, звиклі до серіальної гри, просто продовжують відтворювати звичні схеми. Нагадаю, що в телеконтенті справді треба перегравати, бо його часто знімають як фон, для глядачки, яка стоїть спиною до екрана і готує борщ, тому до неї треба «докричатися». Або режисери, навіть якщо отримують можливість попрацювати з хорошими акторами, не можуть їх правильно скерувати.
З іншого боку, велетенська частина аудиторії, яку все це більш ніж влаштовує. А навіщо тоді прагнути більшого, коли люди і так у захваті? У цій схемі не пощастило лиш глядачам, яким запропонована якість не подобається.
Наведу ще два приклади. Колись я була на акторському інтенсиві, який передбачав такий формат: кілька груп акторів грають певну невелику сцену, а режисер їм ставить різні завдання, корегуючи певні моменти. Інші колеги в аудиторії за цим спостерігають. І ось, бачимо одне з виконань. Судячи з акторської гри, це комедія. Ну, точно комедія — вся зала сміється ж. Щоправда, смішного нічого немає — ані жартів, ані дотепних ситуацій. Але актори всією мімікою, рухами, інтонацією демонструють, що це якась гумореска. І тут в якийсь момент режисер і оператор нам кажуть, що це уривок взагалі ні з якої не з комедії, а з детективу.
Як на мене, це був надзвичайно показовий момент. Багато наших акторів справді додають комічності у свою гру, самі того не усвідомлюючи. Або, частіше, з подачі режисерів, які постійно вимагають «давати побільше емоцій», бо їм чомусь постійно здається мало і мало.
І другий приклад. Якщо у драмах чи детективах акторське виконання заходить на такі високі ноти, то що ж тоді має бути в комедіях? А має бути вже повне кривляння. Ну, щоб точно було смішно. І тут нерідко відбувається хоч і тимчасове, але яскраве акторське самогубство. Таке сталося, як на мене, у фільмі «Батьківські збори», де також дібрали чудових акторів, але змусили їх настільки «давати емоцію», що в результаті гра талановитої Анастасії Цимбалару мало чим відрізнялася від потуг Олі Полякової.
Проте стрічка так само отримала багато схвальних відгуків і свої 19 мільйонів у прокаті. Небагато, але й не мало. Попередня частина — «Збори ОСББ» — нині на другому місці у списку найпопулярніших українських стрічок на Megogo.
Зрештою, після всієї цієї писанини буду робити висновок. І він у тому, що секрет популярності як «Тихої Нави», як і багатьох інших творів тримається не лише на тому, що глядачі довго чекали на такі історії. Але й великою мірою на надзвичайній лояльності аудиторії до українського контенту. Ця тенденція по-справжньому розквітла після повномасштабного вторгнення, хоч до цього також були прецеденти вслід за знаковими подіями — в 90-ті, у 2004-му та 2014-му.
На кожному з цих етапів спостерігалося збільшення інтересу українців до своєї культури, але у 2022-му явище перетворилося на справді масштабне. Ознаки ті самі: люди, які, нарешті, пізнали патріотичні почуття, кинулися досліджувати нову для себе територію з великим захватом та нерідко ура-патріотизмом.
Дехто з цих неофітів взявся й собі творити культуру, викликаючи неймовірно полярні реакції: «новачки» захоплюються, що відкрили для себе Хвильового і Тичину, а «старожили» згорають від сорому та казяться. Якщо відштовхуватися від попередніх етапів, то це не триватиме вічно. Нагадаю, що у 2015–2016 роках стрічки про війну викликали велику цікавість. А вже у 2019-му кіношники масово розводили руками: «аудиторія не хоче бачити війну в кінотеатрах».
Цілком можливо, що й ця неймовірна прихильність до свого поступово минатиме. Але це не є погано, навпаки. Напишу оптимістичніше: вона з часом трансформуватиметься в більшу вимогливість. Наші неофіти трішки заспокояться і перейдуть від етапу «давайте підтримувати своє, бо воно своє» до «давайте ставитися до свого як до чогось повноцінного». Ну а виробники, маю надію, зможуть цей запит задовільнити.
А ще, можливо, продюсери, нарешті, задумаються над тим, аби запрошувати до створення «нових українських серіалів» саме кіношників. Власне, зокрема з цього рішення почалася історія «нових світових серіалів», якими всі так захопилися.
Фото: кадри з серіалів «Тиха Нава», «Картковий будинок»
