Культурна оглядачка The Guardian Шарлотта Гі́ґґінс вирішила вивчити українську. І до чого тут труси
Ми звикли, що з початком великої війни увага іноземних журналістів прикута до України. Ось і Шарлотта Гіґґінс, головна культурна оглядачка The Guardian, не виняток. Журналістка уже настільки міцно поєдналася з нашою культурою, що навіть почала вчити українську.
У своїх матеріалах для The Guardian Гіґґінс пише про митців, які працюють у прифронтових містах, музейників, що рятують культурну спадщину, письменників, які воюють, а також про те, як мистецтво допомагає говорити про травму, втрати, провину і страх. І все це на величезну авдиторію. Тільки у Британії The Guardian щомісяця читають понад 30 мільйонів людей. А цього року вона ще й написала книгу «Уроки української» про мистецтво, життя та опір в Україні під час війни.
І про все це вона розповіла в епізоді подкасту Today in Focus під назвою «War of words: my language lessons in Ukraine», який вийшов 1 вересня. Разом з ведучою Гелен Підд і власною викладачкою української Олею Макар вона понад пів години говорить про мову, війну і мистецтво. І прослухав я його на одному диханні: легко і з гумором. Особливо був приємний моєму вуху британський акцент.
І перше, про що розповідає Шарлота Гіґґінс, — це вивчення української. Вона порівнює себе з малою дитиною, яка все розуміє, а сказати не може.
«Я уявляю, що може відчувати дворічна дитина, знаєте, коли вона маленька, коли її розуміння явно перевищує її лінгвістичні можливості, і вона дуже дратується та влаштовує істерику. Ось що я відчуваю», — каже вона.
Та коли співрозмовник тебе розуміє, каже Шарлотта, це та сама «дивна магія»: вимовляєш непевну граматичну конструкцію, а людина просто відповідає, ніби нічого особливого не сталося. Але я поділяю дивування пані Гіґґінс, у мене так сталося з англійською за кордоном, я теж, як мала дитина: хеллоу, гудбай. Однак, коли люди розуміли мене, відповідали, а я розумів у відповідь — це ніби маленька радість. А українці, як каже Шарлота Гіґґінс, здебільшого підтримують спроби говорити українською, а не висміюють їх.
«Це ніби якийсь дивний шарм, коли ти нерішуче заходиш у кафе чи магазин і дістаєш з глибини своєї душі цю складну головоломку з її абсурдно заплутаною граматикою, щоб попросити те, що тобі потрібно. А людина просто киває головою, ніби нічого важливого не відбувається».
Але найщемливіший момент, на мою скромну думку, це коли Гіґґінс розповіла, що носить браслет з «Ї» — літерою, яка унікальна для української абетки. Саме на цьому і наголошує Гіґґінс, що літера навіть може стати символом протесту.
«У перші місяці облоги Маріуполя — зараз це було б надто небезпечно — люди малювали її графіті на стінах, її можна було побачити на футболках. І, знаєте, це дуже тонкий знак того, що мова, про яку ми тут говоримо, — це українська. Тобто протилежність літери “Z”, яку ми бачили на російських танках».
Переглянути цей допис в Instagram
За опис наступного епізоду ви мене вже одразу пробачте. Але Гіґґінс розповіла історію, як в Україні їхала в авто з двома колежанками, намагаючись знайти їм «хлопців» — жартома. Показавши колегам фото симпатичного молодика з вусами, вона почула фразу, яку негайно попросила пояснити. І от як ви думаєте, чого навчили культурну оглядачку The Guardian? Правильно: виразу «вусики — пропуск у трусики». Дякую, у мене все.
Добре, добре, я сам використовую фразеологізми, і це ж все-таки притаманно нашій розмовній мові. Але я, аби не здаватися старим, завжди додаю: «як каже моя мама» і якийсь крилатий вираз. Тому звертайтеся, даю вам першу фразу: «Хто в*рався? Невістка. Біжить, а вона лежить». Пані Шарлотто, записуйте, вираз універсальний.
Добре, повертаємося до серйозного. Гіґґінс багато говорить про українську літературу — і пояснює, чому на початку повномасштабної війни поезія стала для авторів природнішою формою, ніж проза. Роман вимагає стабільності: часу вибудувати сюжет, персонажів, послідовність подій. А на початку великої війни цієї стабільності просто не було.
«А на початку великої війни часу не було. А також здавалося, що будь-яка наративна структура розвалилася. Я маю на увазі, уявіть, що завтра наші будинки та робочі місця розбомблять. Це б ніби викорінило ідею про те, що у вас є майбутнє, і, можливо, ідею про те, що у вас є минуле. Це зробило б ваш світ повністю безглуздим. І певним чином поезія — це форма, яка найкраще здатна зібрати ці втрачені фрагменти сенсу та перетворити їх на щось, що виражає певне почуття щодо тут і зараз», — зазначає Гіґґінс.
Але давайте так, Шарлотта Гіґґінс розповідає про нашу культуру із захватом. Вона приїхала, побачила, написала. Аби краще розуміти — почала вчити мову. Я не почув у її розповіді проблемних моментів, хоча за роки повномасштабної війни їх було чимало. Сподіваюся, пані Гіґґінс читатиме «Антоніну», завдяки нам вона дізнається і про шакалячі експреси, і про скандали та інтриги, і звичайно ж, про любов Антоніни до леопьорда.
