Майкл Щур рассказал, как проходил медкомиссию в военкомате

Ведущий программы «Утеодин» на телеканале «UA:Перший» Майкл Щур продолжает радовать инсайдами и рассказами об армейских буднях. На сей раз Майкл поведал, как проходил медкомиссию в военкомате. Как по мне, это тянет на абсурдистскую пьесу.

Замечательную историю Щур опубликовал в своем «Фейсбуке»:

«Військомат Шевченківського району.
Все почалось з квесту.
– Я вам дам оці папери на проходження лікарів. Але вам спочатку треба здати аналізи у поліклініці на Щербакова. Ось направлення. Кров і сеча. «Не так і складно», – подумав я і пішов у поліклініку.
Зайшов у обшарпану стару поліклініку на Щербакова. Спитав у реєстратурі номер кабінету, де можна здати аналізи. Мені сказали:
– Третий этаж 
...і показали напрям руху. Я перепитав:
– А номер кабінету?
– Молодой человек, что вам непонятно? Третий этаж – подымаетесь по лестнице.
Коли я піднявся на тертій поверх, то зрозумів – номерів кабінетів немає. Там табличка «аналізи».
Зайшов на аналіз крові. 
Обшарпаний старий кабінет. Я навіть подумав, що за санітарією і чистотою це більше схоже на якийсь підпільний кабінет тату. Замість здорового майстра тату з підсобки вийшла мила бабця в окулярах і одноразових гумових перчатках багаторазового використання. Вона одразу пропонує мені сісти і дати палець. Я їй одразу пропоную купити нові одноразові перчатки. Вона погоджується. Я встаю. Вона здивовано:
– А так, может, вы купите после того, как я сделаю работу?
– Я б хотів, щоб ви цю роботу зробили у нових перчатках.
– Ну хорошо.
Я в цей момент відчув себе надмірно гидливим снобом-перфекціоністом, який безпідставно замахує медичний колектив районної поліклініки. Спустивсі по перчатки. Купив. Приніс. Вона одягла.
Кольнула мене в палець. Надушила крові у пробірочку і поставила мою пробірочку у таку дерев'яну підсавку з круглими вирізаними дірочками за розміром пробірки. Там вже стояло повно інших пробірочок. 
– А як ви відрізняєте, де чия кров? – шокований питаю я. – Там же немає жодного підпису.
– Все просто, – каже вона. – Ви сеогодня третий, и ваша пробирка – третья справа. 
– Круто, – думаю я. 
Якщо вам коли-небуть у київській районній поліклініці на Щербакова поставлять діагноз СНІД, знайте – існує досить висока ймовірніть того, що це не ваш діагноз. 
Сечу здаю швидше. Мені просто показують пальцем на один із пластикових стаканів з кришечками, які стоять у коридорі. Я беру один і йду в туалет. Звідти виходжу зі стаканчиком з матеріалом для аналізів. Ставлю його на той самий столик. 
– Тільки поставте стакан на ваше направлення! – строго наказує медсестра, яка стоїть до мене спиною і займається своїми справами.
В цей момент у мене в голові вже визрів план диверсії – переставити стаканчики місцями, поки медсестра не бачить. Шкода, що план так і залишився нездійсненним. Крім мого стаканчика на столику всі інші були порожніми.
Зате квест я виконав. І у військоматі мені вручили складені А4 з назвами лікарів у табличці. Їх усіх треба пройти. В цей момент це вже почало нагадувати комп'ютерну гру. Я навіть подумав: а хто у них тут Бос?
ПСИХІАТР
Шукаю кабінет там, де найменша черга. Психіатр. Там стоять двоє хлопців. Спитав, хто крайній. Став. Чекаємо. Ніхто не заходить і не виходить. Двері в кабінет відчинені назовні. Заглядаю. Два стола. За одним – лікар, за іншим – медсестра. Питаю:
– А лікар буде приймати?
Лікар підіймається з-за столу йде в напрямку виходу і, порівнявшись зі мною, говорить:
– Доктор вышел.
І виходить.
Пауза. Я трохи розгубився. Думаю: ну, напевно, він не лікар, а просто зайшов. Питаю у медсестри:
– А лікар буде?
А вона:
– Так. Він щойно вийшо.
– Ого! – подумав я. – Оце так психіатр!
Через кілька хвилин цей психіатр повернувся. Сів за стіл. Витягнув телефон і почав розмовляти з кимось у стилі «привет... как дела... чо там... как там...»
Я кажу:
– Лікарю, я перепрошую, але тут вас чекає троє людей. Може, ви відкладете телефон і почнете робити свою роботу?
Він перервав розмову з телефоном подивився на мене і так в телефон:
– ...подожди секунду...
І тут він сказав те, що зробило цю медкомісію особливою. Він сказав те, що переросло у більше, ніж просто медогляд. 
– Дверь закрой!
«Дверь закрой!!!» Розумієте? Він отак зкомандував. Так, ніби я його раб, і я замість плантації цукрової тростини наважився зайти в його покої (дивно, як він мене не висік). 
– Я не ваш підлеглий. Хочете закрити двері – йдіть і самі зачиніть.
Він підіймаєсі з-за столу. Мовчки йде до дверей і тягне двері на себе. Вони впирають в мою ногу.
– Отойди.
– А чому ви ставитесь до нас, як до бидла? Ви чимось кращі за мене? Ми ж з вами однакові.
Тягне на себе двері і намагається мене відштовхнути. 
– Ага. Ви ще мене тут поштовхайте... – кажу я. 
Лікар забирає руку і так сердито:
– Я не буду вас принимать!
– Чудово! – кажу я і відходжу. Він зачиняє двері.
Я бачу в коридорі солдата. Підходжу до нього. Питаю, хто головний у цього лікаря і кому він підпорядковується. Солдат каже, що не знає і що краще йти до комісара поверхом нижче. (До речі, солдати у воєнкоматі дуже професійні і чітко роблять свою роботу.) Я йду до комісара. Розповідаю ситуацію. Він телефонує до головного у медкомісії. Після кількох слів каже мені:
– Йдіть до головного лікаря
Я знову підіймаюсь на третій поверх і заходжу до головного лікаря. Вона вже говорить по телефону з комісаром. Ставить трубку і домене:
– Це у вас – з психіатром?
– Так.
– Що там у вас сталось?
Розповідаю все по-порядку.
– Йдем зі мною, – каже вона, і ми йдемо крізь кілька черг призовників до кабінету психіатра.
Головний лікар відчиняє його двері і каже:
– Ви приймете цього призовника?
– Так, – каже психіатр. 
– Завіса, – подумав я. 
– Ще рано, – подумала завіса. 
Психіатр, схоже, хотів, щоб хтось його вислухав. І тому, коли я сів перед ним, дочекавшись своєї черги, він зарядив:
– Ты доброволец? Патриот? Или тебя принудительно притянули?
При чому він чомусь сказав не «доброволец-патриот?», а «Доброволец? Патриот?»
Я кажу:
– Яка різниця, як я сюди потрапив. Кінець один і той самий – я йду в армію.
– Просто вы (інколи він переходив на «ви») так провокативно себя ведете, как будто вас сюда насильно приволокли.
– За вашою логікою, вас також сюди відправили насильно.
– Да. У нас в стране ничего так и не поменялось после прихода новой власти! В медицине ничего не поменялось! Руководят все те же.
– Стоп. Як вас сюди могли насильно відправити. Ви ж могли відмовитись.
– Не мог. Меня бы уволили. В стране ничего не поменялось после революции. Все та же коррупция. 
– Ну я також так можу сказати після відвідування вашого кабінету – «нічого не змінилось, лікарі поводять себе, як бидло».
Він якось перевів тему розмови і продовжив:
– Суицидальные мысли были?
– Так.
Дивиться на мене ошелешено:
– Я вас должен отправить на принудительное лечение.
– Чому?
– Потому что это отклонение и т. д.
– А хіба думати про те, що таке суіцид, для чого його роблять, хто його робить, що змушує людей це робити – це відхилення?
– Это ненормально.
Потім ми довго з'ясовуємо, що таке «суіцидальні думки», який зміст у це вкладав кожен з нас, і він таки передумує мене госпіталізовувати.
– Вы кто по професии? – раптом питає лікар. 
– Журналіст.
– А где работаете?
– Ну моя програма виходит на «Першім національнім», на «Громадськім» і на «24-м» каналах.
– Как хорошо, что я эти каналы не смотрю. Про меня программу снимете?
– Ну програму – ні, але пост у «Фейсбуці» ви заслуговуєте.
– А что такое «пост у фейсбуцы»?
Витратив зусилля на те, щоб змусити свої щоки не відвиснути нижче, ніж вони є, щоб мій погляд не став надто втомленим.
– Це таке, як програма. Тільки маленьке.
– А, понятно.
– А як вас звати?
– А зачем вам?
– Для моєї програми «Пост у фейсбуці».
– Не скажу.
– Так я ж все рівно дізнаюсь.
– Не скажу.
Пише щось у моїх документах. Пересуває папери до мене. Там у таблиці навпроти комірки з назвою «психіатр» написано абзац тексту (див фото.). Текст приблизно такий:
«Вел себя провокаторски, заблокировал дверь ногой, представился журналистом».
Виходжу в коридор. Дивлюсь на прізвище психіатра, написане його рукою у моїх документах і бачу – Стахівський Я. А.
Починаю гуглити. Знаходжу його резюме на сайті роботи. «Стахівський Ярослав Анатолійович. Досвід роботи у Павлівській лікарні на Фрунзе у Києві. Брав участь у семінарах і практиках... відповідальний, сумлінний, старанний...»
Гуглю далі. Знаходжу сюжет програми «Гроші». В цьому сюжеті лікар Стахівський Я. А. на приховану камеру каже, що готовий за гроші закрити на примусове лікування абсолютно здорову людину.
Я підіймаю голову від телефону, і у мене на обличчі з'являється хитра посмішка. Я хитро посміхаюся. Я дивлюся на поле в табличці над підписом психіатра. У комірці, де має писати «придатний/непридатний» нічого немає. Я хитро посміхаюся.
Всіх інших лікарів проходжу без проблем. І дуже швидко. Я стояв повністю голий у кабінеті з трьома лікарями, куди треба заходити босим і куди періодично заходить четвертий лікар. Мені то у спину, то у рот, то у вухо, то у око, то у ногу, то у стопу говорять «придатний», і я йду далі. І хитро посміхаюся. Всі кажуть «нічого не бачу» і пишуть «придатний». Крім окуліста (він ще сказав «міопія» і далі написав «придатний») і хірурга-травматолога (він сказав «плоскостопість ІІ-го ступеню» і написав «придатний»). Я все ще хитро посміхаюся.
Я заходжу в кабінет до головного лікаря здавати йому картки. У дверях чомусь стоїть міліціонер. А всередині кабінету – психіатр. Я кажу до психіатра:
– Ярославе Анатолійовичу, то ви – телезірка!
– Что вы от меня хотите?! Вам мало?! Вы провокатор! Что вам еще нужно!? – мало не кричить він мені. 
– Нічого. Мені дуже приємно, що саме ви мене оглядали. Ви ж зірка.
– Я вас оглянул! Что вам от меня нужно?
– Ви не написали, придатний я чи ні.
– Я еще не определился.
Головний лікар бере у мене мої документи. Я прощаюся з усіма і з Ярославом Анатолійовичем і йду додому. Я хитро посміхаюся. Бо я ж знаю, що я зніму про це все програму «Пост у фейсбуці». І ось вона – прем'єра. 
– Завіса, – сказала завіса.

Продовження цієї епопеї буде завтра. Бо вже пальці болять стукати. 
Добраніч.

Прочитано офіцером по роботі з особовим складом (прізвище приховано) Деснянського гарнізону. До друку дозволено».

Майкл, пиши еще!

Муся

Фото: facebook.com