«Позор и приговор украинской власти»: украинские медийщики вспоминают Георгия Гонгадзе

У цей день я найбільше не люблю пафос. Мабуть, буде він і завтра. За 15 років багато змінилось. Вже є і пам'ятник Гонгадзе, і вулиця названа його іменем. Пукач засуджений, Кравченко мертвий, Литвин пихатий – у Раді, Кучма – переговорник у Мінську. Ющенко, який клявся розслідувати вбивство, – на політичній пенсії. Мама Георгія – Леся, – яка до кінця вірила, що її син живий, пішла із життя. Сім'я Гонгадзе живе у США. Вихованці «Української правди» – Найєм і Лещенко – у нинішній владі.

А от питання: за що вбили Гонгадзе і хто замовив це вбивство, залишаються відкритими.

P. S. Георгій Гонгадзе дотепер так і не похований.

Александр Акименко, руководитель онлайн-медиа Platfor.ma:

В этот день 15 лет назад пропал украинский журналист Георгий Гонгадзе. По злой воле людей, которые поставили политические игры выше жизни. Ни одной из политических команд, приходивших к власти с тех пор, не хватило смелости назвать вслух заказчиков преступления и отправить их туда, где им положено быть все это время.

Сегодня, 16 сентября, в Киеве, на Майдане соберутся сотни людей, чтобы почтить память Георгия и всех погибших журналистов за время независимости.

Я, к сожалению, не смогу быть в Киеве, но мы организовали акцию здесь, в Стенфорде. Вся программа John S. Knight Journalism Fellowships практически в полном составе собралась на главной площади университета, чтобы присоединиться и проявить солидарность со всеми, для кого правда имеет значение. Для всех, кто не забыл и уверен, что виновные должны по-прежнему быть наказаны без срока давности.

Алексей Подольский, журналист, правозащитник:

З ранку не можу вирішити: чи йти сьогодні увечері на Майдан?
Чи йти до тих, хто збиратиметься з нагоди 15 роковин загибелі Георгія Гонгадзе?
Не розумію: навіщо?
Якщо пом’янути, я це роблю не на Майдані, а поки немає могили – у церкві. Там, де ми – християни – зазвичай молимося і згадуємо тих, кого любим і не забуваємо.
Якщо протестувати і виборювати справедливість – я це роблю у суді, де йде запекла війна із суддями, Шокіним та Порошенко. Які безсоромно і брутально по «беспределу» намагаються залишити замовників вбивства Георгія безкарними, насамперед – Кучму. Тим більше я не розумію, у чому полягатиме протест, якщо з повідомлень організаторів жодного імені замовників, фальсифікаторів розслідування, президентів, що гарантують українцям правосуддя, вони навіть згадувати не збираються.
Якщо пропіаритися на камери, зробити для картинки сумну фізіономію, то, по-перше, я не зірка-товар і не збираюсь на вибори, а по-друге, переважна більшість українських каналів, що належить Пінчуку та друзям Кучми, мене все одно або ігнорують і не дають слова, або вишукують неприємний ракурс. А ті поодинокі, що цікавляться моєю позицією, можуть взяти мій коментар де завгодно. Адже я від першого дня цієї справи використовую найменшу можливість донести українцям правду.
Єдине, що варте уваги – це подивитися у очі організаторам цього блюзнірства, яке за принципом: «Якщо явище не можна здолати, його треба осідлати», патронується Пінчуком і владою. Може дійсно варто подивитися у очі Українській Правді та взагалі всім тим журналістам, що демонструватимуть солідарність не у суді, не під ГПУ, не під адміністрацією Порошенка, де я їх не бачу принаймні останніх років 10. Демонструватимуть солідарність не під час реальних боїв за Правосуддя, а прогулянкою Майданом без жодного гострого слова і навіть жесту. Але знаю, коли дивлюсь у такі очі – мене нудить.
Отже рішення прийму у останній момент, можливо, під впливом друзів, які наполягатимуть: «Ти там маєш бути».
А у цей вже 15-й день страти Георгія я хочу не пообіцяти, а повідомити. Поки живий і залишаються сили, я битимусь без компромісів. Адже окрім Гонгадзе є інші, для Вас невідомі, а для мене – святі імена і душі. Яких немає у плівках, але у замовниках ті ж самі негідники. Адже справжні українці не здають і не кидають своїх побратимів, навіть тоді, коли їх немає на світі.