Росіяни не успадковують зло з молоком матері: На Lviv BookForum трапилася чергова заруба навколо «хороших русскіх»
Нині триває Lviv BookForum. Здавалося б, спокійна та інтелектуальна подія, з розмовами, презентаціями, читаннями та купівлею книжок. Але літературні срачі стають трендами, і це не зупинити. Отже, приходжу я на панель із назвою «Війна як крах цивілізації: чи буде щастя після війни». Начебто тема зовсім не передбачає конфліктів. Але.
Ситуація, в принципі, звична до болю в серці. Українські спікери, а це філософ Вахтанг Кебуладзе та політолог-міжнародник Максим Яковлєв, говорять зокрема і про те, що Росія — країна із сталою традицією насильства. І навпаки — без традиції демократії. Отже, люди там цінують силу та зневажливо ставляться до таких цінностей як свобода чи гідність, бо тамтешня ієрархія не передбачає такої дивовижі. Як висновок: сидіти і чекати на те, що ця країна трансформується, «не представляется возможным». Зі смертю Путіна нічого не зміниться, бо він є просто втіленням запиту росіян на ось такого лідера. Міркування ці не нові і розділяються багатьма українцями.
Іноземні спікерки наче ж і погоджувалися з українськими, бо добре знають ситуацію і є нашими безперечними та авторитетними адвокатками уже тривалий час. Це американська історикиня Енн Епплбом та хорватська письменниця Славенка Дракулич. Єдине, чому пані опонують, це занадто радикальній оцінці українськими колегами стану російського суспільства. Адже є там і опозиціонери, і дисиденти, і просто порядні люди. І не можна ось так цілу націю звинувачувати в дикунстві та безперспективності. Бо це неправильно. Хоч ми і розуміємо, що ви у травмі, занадто емоційні та решта типового бла-бла-бла, яке можна часто почути від іноземців.
На тлі цієї розмови люди в залі час від часу заглядають у телефони, аби почитати оновлену інформацію про кількість убитих у селі Гроза, що на Харківщині. «Іскандер» прилетів у місце, в якому відбувалися поминки, і вбив кожного шостого мешканця. Ось, до речі, твіт на цю тему від російської дисидентки та опозиціонерки.
Розмова відбувалася доволі спокійно — аж до того моменту, коли можна було поставити запитання із залу. На це лишилося всього хвилин 10, і дуже шкода, бо саме з цієї миті почалася справжня дискусія. Перше запитання поставила журналістка і блогерка Яна Брензей:
«Пані Славенко, я страшенно любила ваші книжки. І починаючи з “Вони б і мухи не образили” прочитала всі. Але остання — “Війна усюди однакова” — стала для мене холодним душем. Коли ви говорите про те, що мати-українка, яка втратила сина на війні, і росіянка, яка втратила сина на війні, вони, в принципі, переживають схожий досвід. Але мати-українка, яка втратила сина на війні, вона, по суті, не мала іншого вибору. Її син вчинив гідно, він пішов захищати свою країну, у нього морально не було іншого вибору.
А мати-росіянка і син-росіянин мали вибір. Вони могли не допустити цієї війни. Тобто, в крайній точці і та, і та стає матір’ю, яка загубила сина, втратила сина. Але ж росіянка і росіяни могли не приходити, могли не вбивати. То чи спільний досвід вони мають? То чи коли ми говоримо про те, що цей досвід спільний, чи не розмиваємо ми межу добра і зла?»
Відповідь Славенки Дракулич була такою:
«Дуже дякую за ваше запитання. І думаю, можливо, ви трішки не так зрозуміли те, що я написала. Бо я не намагалася урівняти їхній досвід. Я говорю про те, як вони втратили синів. Це просто результат — обидві жінки втратили синів. І це ключове в цій історії.
Також я не згідна з вами, що мати росіянина, якого звинуватили у воєнних злочинах, могла вплинути на його ставлення, на його вчинки чи на його рішення піти до війська. Я би не покладала вину на матір. В цій історії акцент на матір, син якої помирає. І це те, що ставить їх у однакові умови».
Дивини в цій відповіді теж немає. Її дуже часто можна почути від іноземців, навіть з країн, які мали досвід спілкування з Росією. Постійні пошуки росіян, яких треба негайно пожаліти і прирівняти до українців, і не думають припинятися. Буває, що співчувають навіть військовим, бо вони такі ж жертви режиму. Над вагнерівцями теж часом побиваються. Ну, бо життя бентежне і кожен може потрапити в скрутне становище. Росіяни, ясна річ, біжать попереду цієї моди і знімають, приміром, матеріали, у яких поєднані розповіді вдів українських та російських військових. І ті, й ті втратили коханих — нещасні жінки.
Але це ще не все. Друге питання від іншої відвідувачки форуму було адресоване Енн Епплбом. І заруба там сталася ще більша. І це зрозуміло, бо стосувалося воно «хороших росіян» безпосередньо.
«Анно, чи ви могли б назвати тих дисидентів, яких ми повинні підтримувати? Знаєте, я жила за кордоном, я мала російських друзів. Але, коли почалася війна, ні один з них навіть не запитав, чи я ще жива. А вони ж усі — ліберали. Вони не намагаються створити політичну націю, не хочуть щось змінити. Їхні перші коментарі були про те, як прийняти те, що ми не винуваті в тому, що робить уся нація, і як підготуватися до репресій. Не як боротися, а як підготуватися до того, щоби здатися.
І, знаєте, особисто я не думаю, що існують російські дисиденти. І, по-друге, користуючись нагодою, я би хотіла сказати, що мені здається, що ви не розумієте, що таке “русский” і “россиянин”. Російську етнічність можуть признавати багато українців в Україні. У нас були прадіди, батьки, дідусі, бабусі, які були росіянами етнічно. Але особи, які заявляють, що вона є росіянами в ці дні — вони дещо пришелепкуваті. Бо вони асоціюють себе із сьогоднішньою Росією. Не з російським етносом.
І останній коментар. Пані Анна сказала, що росіяни можуть змінитися. Звісно, усі можуть змінитися. Але ми забуваємо, що після Другої світової війни Німеччина змінилася не тому, що вона так хотіла. А тому, що її змусили це зробити. Ми не плануємо окуповувати Росію, ми не плануємо змушувати їх змінюватися. Нині мені здається, і, думаю, багато людей мене тут підтримає, я не бачу жодних порухів, щоб вони планували змінити щось у своїй голові. І ті дисиденти, яких ви згадували, великий відсоток з них не є етнічними росіянами. Це казахи, українці, представники інших національностей колишньої Радянської імперії, які хотіли вирватися на свободу».
Варто зазначити, що весь цей час пані Епплбом дуже суворо дивиться на нас із великого екрану. Тому її відповідь зовсім не здивувала. М’яко кажучи, вона сильно не погодилася ані з дівчиною, яка ставила їй запитання, ані зі своїми українськими колегами по панелі.
«Найперше скажу, що я витратила понад десять років для того, аби пояснити західній аудиторії, що російськомовні українці також є українцями. Тому не варто мене вчити. Я дуже добре розумію, що російська може бути вашою першою мовою, що у вас можуть бути дідусі чи бабусі, які народилися в Росії. І ви можете вибрати бути українцями, бо народилися в Україні. Ви є громадянами України. І я вірю, що Україна є нацією, яка будується ідеями, а не етнічністю. Я це чудово розумію. Я пишу і говорю про те впродовж довгого часу.
Друге. Можливо, ваші російські друзі відрізняються від моїх. Я не пропоную мірятися друзями, але дехто із моїх працює від імені України. І зацікавлені в закінченні війни якомога швидше. І хочуть завершення російського імперіалізму також. Якщо ви хочете імена цих дисидентів, то я б виділила тих, хто не має імен. Тих, які організували підземну залізницю в Росії для того, щоб допомогти українцям втекти. Українцям, яких вивезли з Маріуполя чи з інших окупованих територій в Росію.
На Далекому Сході, в Якутії, є секретна організація, яка допомагає їм виїхати з Росії і повернутися в Україну. Я знаю їхні імена, але не можу вам їх назвати. Бо те, що вони роблять, є настільки небезпечним, що це загрожуватиме їм арештом, а я цього не хочу. Бо я хочу, щоб вони продовжили допомагати цим процесам. І, ви знаєте, я надаю перевагу тому, щоб ми залишилися у площині ідей. Може бути ідея іншої Росії. Нації, яка базується на цінностях, які ви прийняли в Україні. І я відмовляюся прийняти, що хтось успадковує зло із молоком матері. Чи будь-яку схожу формулу. Я думаю, що для українців дуже важливо це пам’ятати. Ви можете бути з Росії, але мати інші ідеї щодо вашої країни».
Напевне, якби така доволі гостра дискусія почалася не наприкінці панелі і відбулася між спікерами, то була б значно цікавішою. Принаймні, можна було б трішки далі заглибитися у твердження, які з нами відмовляються поділяти навіть, здавалося б, однодумці. Прикметно, що люди в залі активно підтримали оплесками обидва запитання. І були дещо спантеличені відповідями. У мене ж висновок наступний і не сказати б, що новий та оригінальний: безліч іноземців, які навіть вивчають Росію, не здатні до кінця зрозуміти загрозу від неї. Дивуватися цьому, напевне, не варто, адже серед українців таких були мільйони, і їхня думка змінилася лише після повномасштабної війни. У багатьох симпатії до росіян і пошуки серед них хороших тривають і донині.
Фото: телеканал «Еспресо»
