Дослідниця гастрокультури Олена Брайченко розкритикувала шоу Міші Кацуріна та Антона Птушкіна про їжу Полтавщини
Олена Брайченко написала в пості, що спершу свій текст опублікувала в телеграм-каналі, але оскільки назбиралося чимало коментарів, то це її підштовхнуло принести його у фейсбук.
«Хто в нас наближений до зірок, скажіть мені, що у випусках Міши Кацуріна й Антона Птушкіна є хитрий план. Бо коли двоє дорослих й недурних українських парубків їздять обласними містами України й роблять вигляд першовідкривачів культури майя, я не можу в це повірити. Тому я обираю варіант, що це все такий творчий задум», — пише дослідниця.
Імовірно, таку реакцію викликала фраза Міші Кацуріна, яку він каже наприкінці програми в Опішні, спробувавши шпундру, качану кашу та запивши все це варенухою (перший раз неправильно назвавши «вареницею», що теж обурило дослідницю). Кацурін сидить із наїдками й промовляє: «Все це абсолютно нове для мене. Я зараз себе відчуваю частиною великої епохи гастрономічних відкриттів і нібито я такий український Васко да Гама, який зараз покаже вам всю цю автентичну красу». Може, йому варенуха вдарила в голову, а може, він взагалі мав на увазі лише глядачів свого каналу.
Будьмо чесними: багато хто з нас тільки починає відкривати для себе світ традиційної української кухні, який є складним та багатогранним. Ба більше, кожен регіон має свої унікальні страви, про які можна було ніколи не чути, і це, на жаль, було нормою. Якщо про борщ знає кожен, то (не буду говорити за всіх), про верещаку, наприклад, я дізналася від Євгена Клопотенка, який став популяризатором української кухні.
І який часто піддається критиці рестораторів та гастроентузіастів. До речі, в одному інтерв'ю Євген говорив про те, що «якби не Олена Брайченко, я б нічого не почав», маючи на увазі вивчення української кухні та популяризацію її. Забігаючи наперед скажу, що, можливо, Кацуріна та Птушкіна можна було би теж спрямувати в цей бік.
Олена продовжила свою думку: «Бо як інакше сприймати порівняння галушок з булочками бао? Серйозно? Тобто не з пухкими варениками, пирогами чи оладками, а бао? Уявляю, як приїздить англієць у якесь місто в Англії, куштує скони й каже: "хм, такі вони.... прям на українські коржики схожі, ті що на кефірі. Це ж треба, дивовижно!" Важко повірити, що хлопці не пробували галушок, тим більше, що Антон наприкінці програми говорить, що неодноразово приїздив у “Верхоли” (крутий готель біля Полтави), і що приїздив та не скуштував галушок? Вони там незмінно є в меню багато років )))))».
Маю зауважити, Міша каже, що немає українців, які не чули би про галушки, але є ті, хто їх не пробував — як він. А вже куштуючи їх говорить: «Це парова булочка, дуже схожа на в'єтнамські бань бао або китайські баоцзи, але з начинкою не всередині, а зовні. Цікаво, що я українець, але я раніше у своєму житті спробував бань бао і баоцзи, ніж полтавські галушки».
Комплекс меншовартості тут був би, якби Кацурін сказав, що галушки — це українські булочки бао. За аналогією з тим, як інколи говорять про наші міста: «Чернівці — український Париж». Проте тут Міша просто намагався описати страву, яку їсть вперше — тобто на що вона схожа.
А те, що Птушкін не їв галушок, хоча багато разів бував у крутому готелі в Полтаві, то з його ж слів можна зробити висновок чому. Він розповідає, що травмований борщем, а галушки сприймав як шароварщину (тут він кілька разів вибачається), проте спробувавши, визнає, що помилявся і це — гастрономічний скарб. Ведучі також говорять, що у Києві не вистачає закладів, де можна поїсти галушок, та пригадують хіба бістро «Полтава» Євгена Клопотенка та Інни Поперешнюк. Проте це не так. Можна за кілька секунд нагуглити заклади в Києві, що пропонують галушки.
У дописі Олена Брайченко також згадує про ще одну традиційну страву — шулики, які готують у міському кафе. Дослідниця говорить, що вона «за те, що обрядові страви змінюються відповідно до часу». І наводить приклад зі штоленом (традиційною німецькою випічкою), який 400 років тому був без родзинок та інших добавок.
«Та якщо вже говорити про шулики, то дрібка пояснення, думаю не завадила б. Особливо гірко було чути, що шулики "які вже не їдять", ну нє.... звідки ці гучні заяви, шулики, коржі з маком, досі готують як обрядову страву у дуууууже багатьох регіонах. І якщо у вашій багемній тусовці не пробували коржів з маком, галушок та куті, то це не зріз всього суспільства», — обурюється Брайченко.
Але насправді ніхто з ведучих не говорив про «шулики, які вже не їдять». Міша Кацурін захоплюється ними й каже: «Дуже яскравий приклад того, як автентичні національні страви, які може вже десь відшуміли і їх не їдять постійно на ряду з круасанами, відроджуються. І відроджуються в такій неймовірно потужній формі».
А це вже фраза, яка має зовсім інше значення, і вона не викликає обурення.
Важко посперечатися з думкою Міші, адже чи багато ви бачили шуликів у кав'ярнях? От і я ні. А круасани — на кожному кроці. Отож Олена процитувала не повністю вислів Кацуріна, від чого той змінив сенс.
Що впало в очі, то це те, що Кацурін і Птушкін вирішили не показувати Диканьку. Ведучі сидять на стільцях і під сумну музику пояснюють, чому ж цього селища не буде у випуску: «Бо там просто нема чого показувати. Як з'ясувалось, це абсолютно звичайне село, в якому немає там якогось туристичного центру. Є один невеличкий музей і все». Вони були впевнені, що Диканька — «абсолютно суперкрутий розкручений туристичний бренд», який українці якось використовують.
Брайченко відповіла на це: «Дивно чути зітхання від Міші й Антона, що Диканька не стала туристичним центром. Не буду зараз про те, чому саме Диканька має стати супертуристичним центром, як і про те, що культурна спадщина Полтавщини значно більша й глибша за селище, що лягло в основу одного з творів Гоголя. Але може, хлопці, тому вона й не стала туристичним центром, бо такі як ви не приїжджали ні сюди, ні в Полтаву, поки півень не клюнув?». Моя перша думка була приблизно така, як і в пані Олени.
Не знаю, що шукали Міша та Антон, але в Диканьку їздять тури, там проводяться екскурсії. Мабуть, 800-річні дуби, Диканська тріумфальна арка та церкви не дуже цікаві цільовій аудиторії.
У гастрошоу «Їжа Полтавщини. ДНК української кухні» ведучі часто порівнюють їжу, яку вони скуштували вперше, з іншими стравами. Тобто що їм нагадує за смаком, текстурою та зовнішнім виглядом. Наприклад, «шпундра, пробачайте, — щось середнє між борщем, але без рідини, оселедцем під шубою, але без оселедця, зі свининою, тут купа буряка»; сало в чорному перці — це як «блекпепер стейки або блекпепер краби, яких готують в Азії»; а «чебурек з вишнею схожий на вишневий пиріг з МакДаку».
Під дописом Олени Брайченко багато коментарів, один із яких: «Мені здається, вони [ведучі] реально їх [галушки] не їли ніколи, і так, це буває, і це нормально. Подавати їх як першовідкривачів — так, це дивно, але, може, на їхню ЦА це якраз і працює (...) місцями буквально колоніально і упорото, а місцями так наївно, що дивуєшся. Але все ж я вважаю, що якщо підтягнути їм цю частину подачі, то зрештою плюсів від того значно більше, ніж мінусів».
Плюси цього шоу й справді в тому, що Кацурін і Птушкін показали, як готуються традиційні страви, познайомили глядачів з місцями у Полтаві, де можна купити чи то різного сала у місцевої легенди пані Галини, чи то з'їсти смачних галушок та спробувати галушкобоул. Як ведучі самі зазначали, то вони створили галушкогайд. А Брайченко не тільки критикує, але хвалить їх за «описи смаку шпундри, у якій є "дзвінкий буряк"», і тішиться, що «сочники» декомунізували й вони стали «мандриками».
Цей випуск і дискусія, що здійнялася в соцмережах, показує, наскільки тема важлива та як вона нас чіпляє. Це чудова можливість виявити «слабкі місця» та об'єднати блогерів і дослідників гастрономічної культури, щоб вони разом популяризували українську культуру.