Продовжуємо тему ухилянтів. Deutsche Welle зашкварилися роликом про хлопця, який ховається від мобілізації
Cитуація така.
Журналісти викотили у твій Х-акаунт короткий ролик, де показують 29-річного Артема (ім'я змінене), який каже, що боїться воювати. Тому працює з дому (на іноземну компанію) і майже не виходить на вулицю. Артем говорить про свої почуття, і складається враження, що автори матеріалу йому співпереживають.
Але. Якщо когось і могла розчулити його сумна оповідь, то хіба до ось цього моменту.
На цей момент під твітом трохи більше 400 коментів, і практично всі вони десь приблизно такі, як на скринах. Або саркастичні, або офігівші. До того ж, балаклава персонажа аж надто нагадує те, що називають прапором окупованої Луганщини.
В принципі, можна було б закінчити тим, що Антоніна з коментаторами солідарна, і побажати Артемові щастя, здоров'я, сили та доставки їжі без затримки. Аж ось на очі натрапив коментар колишнього головреда «Бабеля», а зараз військовослужбовця Жені Спіріна.
От, чорт. Ну, довелося ще трішки передивитися сюжетів колег з DW про ухилянтів. У багатьох матеріалах про складнощі мобілізації нам розповідають про чоловіків, які в різний спосіб її уникають і пояснюють чому. Вони або в Україні та лише готуються дременути через кордон, або вже десь у європах, розповідають про пережиті пригоди і, здається, пишаються своєю винахідливістю. Також бачимо і військових, які висловлюють свою точку зору на таку поведінку. Ну і ще колеги зазвичай наголошують на випадках «пхання людей у бусики» і що відео з такими діями використовуються російською пропагандою.
Ось один із недавніх сюжетів. Починається він з працівників ТЦК, які перевіряють автівки на блокпосту і розповідають про свою роботу. Далі бачимо заблюреного ухилянта (а він і сам себе так називає). Каже, що наляканий і хоче тікать — вже все продав і має 10 тисяч баксів на хабар. Жаліється, що належить до простих смертних (які мають лише гроші, а не зв'язки), які мусять бігти або плисти. Бо інші, зі зв'язками, виїздять легально. Соціальна несправедливість як вона є. Чоловік каже, що просто обирає життя.
Далі бачимо колишнього військового Євгена Дикого, який каже, що розуміє таких, як попередній герой, але не виправдовує. Щоби покращити процес мобілізації, пропонує встановити граничні терміни служби та кримінальне покарання за ухилянтство. Знову показують явно задовбаних усім цим працівників ТЦК — вони розбираються з офіцером, який каже, що хоче бути волонтером і по такому бєспрєдєлу ні в яку армію не піде.
Але більше приколів ось у цьому матеріалі.
Це вже не сюжет, а півгодинний телефільм. У ютубі «DW Українською» пишуть, що «це відео надане DW німецько-французьким телеканалом ARTE». Починається оповідь з фестивалю «Шипіт» на Закарпатті, де панує атмосфера гіпі. Учасники скаржаться на облави прямо на намети, де люди насолоджуються природою і свободою.
Далі показують рекрутинговий центр і дають своїм глядачам зрозуміти, що мобілізація може мати людське обличчя. Ми бачимо актора Юрія Феліпенка, який нещодавно мобілізувався. Він розповідає, що відчув: прийшла і його черга захищати Батьківщину, та ділиться особливостями підготовки. Багато разів наголошує, що навчання відбувається так, щоб на бойові позиції люди прийшли максимально підготовленими та впевненими у собі. Про ухилянтів відгукується досить толерантно, каже, що розуміє їхній страх смерті.
Ну а далі — марожено. Антон. Колега Юрія, між іншим, теж митець. Художник. Я наполягаю, щоб ви подивилися історію про нього повністю, бо це справжня комедія. Починається з розповіді Антона про його втечу через кордон і що він не зміг взяти з собою іграшкового ведмедика, якого йому подарувала мама. Бо він був напарфумований і собаки його занюхали б. Зауважте, якою дичиною цей герой постає на тлі попереднього.
Після Антона і його напарфумованого ведмедика автори показують похорон 26-річної парамедикині Ірини Цибух. І одразу — монолог військової Вікторії Каталійчук. Її розповідь багатогранна. Це і пояснення, чому пішла воювати, чому не хоче, аби воював її син, і які проблеми є нині, зокрема з ветеранами, до яких ставлення як до «відпрацьованого матеріалу». Каже, що для ефективної мобілізації потрібно пробудити в людях перш за все мотивацію.
Ну і ще одненького вам покажу. З іншого сюжету, який вийшов 10 місяців тому. Максим б'є татухи і каже, що смерть або каліцтво — занадто велика для нього ціна. Може, і воював би, але лише за близьке оточення, за свою спільноту. Бо «це дуже дивна ідея — воювати за людей, яких я ніколи не бачив».
У цих сюжетах особисто я не бачу зашкварних тенденцій. Ухилянтів автори відкрито не чмирять останніми словами. Але саме такими, недолугими, показують. Особливо вони контрастують на тлі військових — спокійних, симпатичних, свідомих та розумних. І таких, знаєте, поблажливих. Мовляв, ну що ж із цими переляканими нам робити.
Інша справа — як цих героїв сприймає авдиторія за кордоном. Після частих спостережень, як іноземці виправдовують і жаліють російських військових, вже не дивуюся нічому. Люди з лівими поглядами цілком можуть проникнутися словами цих хлопців про «я не хочу помирати за країну, бо це для мене завелика ціна». Вже не кажу про «я не вбивця» або «я не прАвий». Це так нам повідомляє художник Антон.
А ось із найпершим нашим героєм — Артемом, який боїться воювати, бо мала зарплата, колеги з DW справді лажанули. Бо в цьому короткому відео йому нічого й нікого не протиставили, як у своїх інших матеріалах.
