Вчителька російської літератури написала рецензію на книгу Артема Чеха, і тепер її полощуть у соцмережах
Нагадаю вам, що цю книжкову премію роздали минулого тижня, і начебто якогось великого незадоволення результати не викликали. Та лиш до того часу, як дехто у фейсбуці не обурився рецензії, що перемогла в категорії «Читач року». У ній журі відзначає найкращий відгук на книгу одного з номінантів премії. Йдеться не про професійні рецензії, а саме про читацькі. Тому певне аматорство тут цілком допускається.
Але. Навіть зважаючи на цей фактор, багатьом людям, і вашій Антоніні зокрема, рецензія видалася ну... знаєте... трішки... дивною... і... дещо... нагадала... піонерські... виступи...
Ой, що це я таке пишу. Ваша Антоніна ще молоденька кізонька і знати не знає, що то за піонери такі. Але в кожному разі, радянський вайб відгуку настільки впадає в очі, що мимоволі переносить вас у минуле, впливу якого ми так хочемо позбутися. Щоправда, не всі.
Називається рецензія вже прекрасно: «"Геть не такого українця потребує зараз читач". Відгук на роман Артема Чеха "Пісня відкритого шляху"». Як згодом з'ясується, такий заголовок дала не авторка Ірина Власенко, а редактори «ВВС Україна», які обрали цю фразу з тексту.
Нарікання на «якихось не таких українців» у мистецьких творах — це класика в наших літературних та кіношних срачах. Все тому, що є певна кількість людей, які воліють бачити головних героїв вітчизняних творів ідеальними, героїчними, порядними, патріотичними, чудовими і різнокольоровими. Бо як ні, то фільм або текст одразу переміщується в категорію неправильного погляду, наруги над усім українським, актом самообпльовування та руки Кремля.
За моїми спостереженнями, людей із такими запитами не так багато — про це свідчать низькі касові збори майже всіх стрічок з головними героями цього штибу . Жоден із них не став знаковим через абсолютну неприродність, прісність та категоричну відсутність харизми. Але багато авторів ішли (і продовжують іти) саме за таким запитом, бо вважають цю кон'юнктуру вигідною або ж і самі належать до апологетів «ідеологічно правильного образу українця». Та і, зрештою, вигадати цікавого персонажа доволі непросто, значно легше зафігачити черговий «пам'ятник».
Але я відволіклася. Питання до рецензії пані Ірини (і до журі «Книги року ВВС») не лише в явно совєцьких посилах, а у вже занадто аматорському рівні. Авторка здебільшого негативно висловлюється про роман Чеха і аргументує свою позицію фразами штибу «ну не подобається мені». Ось такі цитати:
«Попри очікування, доволі банальна історія про американську мрію…»
«У книзі, звісно ж, відчувається відлуння нашої війни, хоча доволі умовно, якось приблизно і підкреслено відсторонено. Так здалося».
Текст дуже сумбурний, нелогічний, часом важко зрозуміти, що авторка взагалі мала на увазі. Вона згадує події у книзі та імена персонажів, не пояснюючи, хто вони такі. Людям, які не читали роману, взагалі буде незрозуміло, про що йдеться. Додаткової екзальтації додають постійні три крапки:
«І ще… сцени з вивернутими тельбухами… Може, це й доречно… Натуралістично. Не знаю… Мені чомусь не додало усвідомлення жаху, а здивував сам опис: "Той обм'як, на голову коня вивалилися його теплі кишки і запарували, мов щойно приготований свинячий гуляш". Така собі метафора…».
Є й таке, що після речень із трьома крапками раптом ідуть речення зі знаками оклику. І це стилістично складає враження, що людина засинаючи бурмоче щось незрозуміле, а потім раптом прокидається і починає кричати про те, що цей українець — не такий!
«Головний герой начебто і рухається, і щось з ним відбувається, але зміни ті не торкаються його самого. Якийсь він невпевнений, розмитий. Як і Хайке, як і Сем… Може, так і задумано...
Але він Гнат! Українець! Не росіянин! Де це? Ні, геть не такого українця потребує наразі читач… Я не здивувалась, що Хайке його кинула. Вона тут більше українка, ніж він. Кинула не для того, щоб врятувати. Просто він ніякий, застиглий, статичний, хоч і намагається, іноді навіть вступає у дискусії такого рівня, які навряд чи можуть бути притаманні неписемному кріпаку, який прочитав кілька книжок, навіть Вітмена».
Але цю прекрасну рецензію так би і не помітили, якби не співавтор ютуб-каналу «Імені Т. Г. Шевченка» та син Віталія Капранова — Андрій Капранов.
Антоніна з Андрієм повністю згідна. Ну, крім ось цього узагальнення, що наше суспільство ох*їло. Зворотну ситуацію демонструють люди в коментарях, які якраз ох*їли від рецензії.
Як це зазвичай водиться, в загальному обговоренні стався і мінісрач. Редакторка Євгенія Чуприна прийшла критикувати збірку, яка цьогоріч перемогла на «Книзі року ВВС» — «Мої жінки» Юлії Ілюхи. Авторка не забарилася зі шпильками у відповідь.
Згодом у коменти завітала і сама пані Ірина та почала всім відповідати.
У всій цій історії особисто мене тригерить наступне — ситуація з викладачами літератури в Україні. Звісно, тут теж не варто узагальнювати — чудові вчителі існують. Проте аж занадто багато випадків, коли викладання літератури взагалі не виконує своєї функції: вчити дітей аргументувати свою думку, дискутувати, робити власні висновки з прочитаного, логічно висловлюватися. Для цього взагалі-то і пишуться шкільні твори. Але тут ми бачимо, що пані вчителька сама цього не вміє робити. Як вона тоді може навчити інших? Тим паче образливо, коли це заохочується преміями, ще й такими престижними.
Але це теж дуже давня дискусія. Що ж, доведеться і далі слухати про те, які герої літератури та кіно не відповідають високому званню УКРАЇНЦІВ!!...... Ось, до речі, один із них.
А це — правильний.
А що скажете про цих?
