Велике будівництво виявилося частиною підготовки до повномасштабного вторгнення. Як минули дебати навколо скандального підручника з історії
Днями колега Богдан Буткевич запропонував вашій Антоніні ще одну регалію — срачезнавка. Звучить, каже, міфологічно і красиво. Як Мавка. Тільки якщо в Лесі Українки йшлося про протистояння лісових істот і людей, то на сторінках «Антоніни» часто йдеться про колотнечі між користувачами соцмереж в Україні. Так, саме соцмереж. Бо інтернет надає нам категоричності та сміливості. Тому дискусії офлайн нерідко виявляються значно спокійнішими та конструктивнішими.
Днями ми таки спробували закінчити великий срач спокійною розмовою. За столом, на якому було багато склянок з водою, зібралися історики з різними позиціями, щоб обговорити той скандальний підручник для 11 класу. І примудрилися одне одного не пообливати.
Нагадаю, вчителька історії Марія Воротило написала пост із критикою підручника. І понеслося. Основне звинувачення — автори відбілюють діяльність Володимира Зеленського і навіть дуже неоднозначні події подають у позитивному світлі.
Приміром, велике будівництво. Жодних згадок про корупційні скандали чи вікопомну фразу пана президента: «Ми можемо збільшити армію в два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги». Загалом же пані Марія також нагадала, що історики зазвичай не беруться аналізувати події останніх років, бо просто не мають достатньої інформації та дистанції, аби поглянути на все об'єктивно і апелювати фактами.
Ваша авторка прочитала підручник і написала великий матеріал про нього й про те, хто кого в чому звинувачує. Ледь не вперше в житті мене за мою роботу не прокляли, а навпаки — запросили бути модераторкою в цих дебатах. Просто шок якийсь, чесне слово.
Влаштувати такий формат — направду крута ідея. Подякувати можна одному з авторів підручника та журналісту Акіму Галімову (і його каналу «Реальна історія»), який це придумав і запропонував долучитися Владлену Мараєву та каналу «Історія без міфів».
Ефір можна подивитися на обох майданчиках. У ньому також узяли участь автор підручника, кандидат історичних наук Олександр Гісем, гендиректор видавництва «Ранок» Віктор Круглов та сама вчителька Марія Воротило і ще один викладач історії Олександр Сапронов.
Дискусія вийшла справді виваженою та спокійною. І в ній ви, нарешті, можете почути одного з авторів — Олександра Гісема. Бо його славу до того забрав Акім, на якого полилася вся критика і який, взагалі-то, тут ні до чого. Він не писав текст, а надав відео, бо давно випускає пізнавальні історичні програми. І тут вкотре актуальною стає фраза: «Коли палець вказує на небо, дурень дивиться на палець».
Він нам розповів, що підручник — це державний документ. І автори під час написання «є в досить таки серйозних лещатах і обкладені "червоними прапорцями"». А саме — державним стандартом, державною програмою та рекомендаціями. І тут — увага! Послухайте, які саме рекомендації і від кого отримали пан Гісем та його колега-співавтор Олександр Мартинюк:
«Є фахівці Центру дослідження воєнної історії ЗСУ, за участі головного оперативного управління Генерального штабу ЗСУ та ГУР МО України, Національного університету оборони Черняхівського, які розробили рекомендації на 29 сторінок, де чітко було написано, як треба висвітлювати війну.
І тут одразу є відповідь на те запитання, яке там ставлять багато дописувачів. В цих рекомендаціях було чітко зазначено, що підготовка до війни велася з 2021 року. Так чорним по білому і написано. І коли говорять — ця любима фраза про шашлики і так далі, і про велике будівництво, — рекомендаціях сказано, що велике будівництво — це теж частина підготовки до війни. Як створення комунікацій».
Прошу подивитися відео.
Пам-пам. Тобто автор чітко і ясно зізнається, що писав за вказівками (червоними прапорцями). І що це звична практика. На ці слова вже широко відреагували в соцмережах. Зокрема наші колеги-медійниці Власта Лазур і Тетяна Ніколаєнко.
Гендиректор видавництва «Ранок» Віктор Круглов багатьох здивував фразою: «Мало хто знає, що підручник — це державний документ». Хоча й заперечив будь-який тиск на видавництво навіть за часів міністра Табачника.
Інший учасник дискусії, Олександр Сапронов, сказав, що навіть з цієї ситуації з «лещатами» потрібно було виходити по-іншому:
«Оця-от історія про те, що Україна готувалася до війни. Окей, цілком можна допустити, що вона готувалась. Але будь-яка підготовка до війни заперечується просто мільйонами різних інтерв'ю, відео, де говориться про те, що все нормально, війни не буде і таке інше. Це ж дуже легко підважує саму довіру до підручника.
Коли ми говоримо, що підготовка велася, — добре, нехай. Але чому через кому не написати: але назагал, для заспокоєння населення, не знаю, для чого завгодно, говорилось про те, що заспокойтеся, все нормально і таке інше. Зовсім же неважко через кому дописати "але"».
Впродовж дискусії вдалося підняти багато інших питань про те, як можна покращити підручники з історії та загалом процес навчання. Від відмови від лінійного викладання до зміни нудного, зашкарублого стилю текстів, від якого хилить спати. А також дуже цікавими були рефлексії учасників про сучасних героїв.
Пан Гісем твердив, що розповіді про них — це більше стиль російського чи радянського пропагандистського виховання. Натомість його опоненти не погоджувалися і казали, що наші військові, волонтери та ще багато інших людей — це рольові моделі для підлітків і про них необхідно говорити на уроках. Про патріотичне виховання теж подискутували.
У коментарях люди реагували багато і, схоже, вже трішки менш емоційно. Традиційно всезагальним крашем виявився Владлен Мараєв, якого закликали самому написати підручник, бо він точно всім сподобається. Але Владлен скромно заявив, що некомпетентний у таких справах і займається іншим.
Було б чудово, якби наші найгучніші срачі закінчувалися саме так. Не в інтернеті, де легше кидатися гівном одне в одного, а наживо. І лише з професіоналами, які розбираються в темі. Для цього потрібно два моменти. Технічний — студія, в якій можуть засісти 5-6 людей, і майданчики, де йтиме трансляція. А також людський момент — ті, хто втрапив у колотнечу, повинні не стати в позу ображених, а прийняти конструктивну критику і мати бажання розвіяти неконструктивну.
Сподіваюся, традиція продовжиться, нам цього дуже бракує.
Ну а щодо підручників, то в мене висновок один. Треба влаштовувати якесь підручникове талант-шоу. Типу «Х-фактора». Виходять автори, представляють підручник. А журі з трьох зіркових спеціалістів кажуть їм «так» чи «ні». Люди в студії захоплено плескають або кричать «у-у-у-у-у». Або ржуть, бо фрики в таких шоу — частина формату.
Тільки так ми врятуємо нашу систему освіти.
Фото: Таїсія Панченко, кадри з трансляції
