«Коло дрочерів» чи спільнота кінокритиків. Знову срач між продюсерами і тими, хто їм заважає

Пам’ятаєте, як Янукович колись під час Помаранчевої революції казав про своїх опонентів: «Еті козли, коториє постоянно мєшают нам жить»? 

Іноді здається, що саме це хочуть повторити деякі кінопродюсери, коли їм доводиться чути і говорити про кінокритиків. Монтеккі менше ненавиділи Капулетті, ніж кіновиробники людей, які аналізують кіно професійно. 

Маємо свіжий срач замість дискусії. А все так обнадійливо починалося...

Кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський написав безневинний текст про серіальні новинки липня. 

Колишній заступник голови Держкіно (за часів головування в установі Пилипа Іллєнка), Сергій Неретін, який дотичний до кіновиробництва через родинний бізнес — рентал техніки, пише обурений пост. Мовляв, серед переліку оглянутих Ярославом серіалів є такі, які поки що в Україні легально не подивитись. Тобто кінокритик «спонукає глядачів до крадіжки» — перегляду піратської копії.

Здавалося б, могла би вийти цікава дискусія. Тим більше, що аргументи точно є з обох боків. 

З одного боку, прочитавши текст, є велика спокуса пошукати серіал, знайти його лише у піратів і подивитись.

З іншого — відсутність продукту на українських платформах не означає інформаційного вакууму. Відкриємо страшну таємницю: серед молодшого покоління (до якого вже не належить жоден із персонажів, згаданих у цьому тексті) значно більше людей володіють англійською і можуть прочитати умовний Sunday Times або The Guardian. Особливо якщо цікавляться кіно (серіалами), то знають про існування проєкту задовго до його прем’єри. А отже, українці не живуть за інформаційною залізною завісою. 

Ще один аргумент — від іншого критика, Дениса Буданова. Він, зокрема, наголошує, що «дехто досі вважає і сприймає кінокритику і кіножурналістику виключно як обслуговуючий сектор, який має розвивати галузь, на цьому функція цього сектору обмежується».

Ми ж від себе додамо про це саме сприйняття: продюсери подекуди плутають критику з піаром та рекламою свого продукту.  

І все ж таки, незважаючи на всі ці вічні аргументи, «див. пункт 1»: похвала від кінокритика — це справді рекомендація.

Тож, могла би бути дискусія. Але в коментарі прийшли поважні продюсери, перейшли на особистості, автор посту підтримав, — і вийшов срач.

Ми, напевно, не будемо переконувати поважну продюсерку, що «нешановний» і «злодюжка» — це не найадекватніші епітети від публічної людини на адресу іншої людини, яка більше трьох років воювала за можливість «шановних кінодіячів» створювати й надалі успішні або провальні в прокаті фільми. 

Врешті-решт, людину можна зрозуміти. Ніхто не любить, коли тебе і твій продукт не хвалять.

До того ж Ярослав Підгора-Гвяздовський, щойно повернувшись з війни, не надто налаштований на срачі (ми поговорили з ним, щоб з’ясувати його думку). Щось нам підказує, що в цьому випадку в тих, хто незадоволений Ярославом і його існуванням, трохи, як би то сказати беземоційніше, «різні життєві пріоритети». 

Але зосередьмося на більш глобальних висновках про кінокритику. Вже від Сергія Неретіна. 

Зокрема, у своєму коментарі в іншій гілці цієї теми він раптом доходить висновку, що кінокритики — вимираюча професія. Більше того, що це «коло дрочерів», які пишуть «сподобалось — не сподобалось» і більше не потрібні через існування соцмереж, де кожен, у кого є інтернет, може написати, наскільки він у захваті від певного кіно. А якщо не в захваті, то, вочевидь, теж автоматично стає «дрочером».

Цікаво, який «специфічний відбір» мається на увазі? Чи не вища освіта за фахом «кінознавство»? Зі знанням історії кіномистецтва і кіноприйомів. На відміну від деяких кіновиробників, до речі, які вчергове вигадавши велосипед, потребують фанфарів за це. А також на відміну від тих самих дописувачів соцмереж, яким «сподобалось — не сподобалось». Більше того, ще й на відміну від кіножурналістів, яких на кожному кроці плутають з кінокритиками. Принагідно ще раз наголосимо: Антоніна не є кінокритикинею.

Тепер щодо кінокритиків «з 50 лайками, які ні на що не впливають». Будьмо чесні: ступінь впливу українських кінокритиків приблизно пропорційний масштабу впливу на світовий кінематограф фільмів тих українських кіновиробників, які так зневажають тих самих кінокритиків.

Якщо ж вийти за межі своєї затишної бульбашки, то ми побачимо кінокритиків з мільйонами підписників. От, наприклад, Марк Кермоуд, кінокритик ВВС та Observer, до свого виходу з іксу через Ілона Маска мав їх аж пів мільйона.

І британські / американські кінокритики шпетять своїх кіновиробників не менше, ніж наші. От, наприклад, у The Guardian рознесли на друзки фільм «Гладіатор 2» (ну, це гріх було не зробити, відверто кажучи). Та й нічого — Рідлі Скотт не слав анафеми цим людям, які посміли не оцінити його творіння.

Щодо лайків і їх кількості, от, наприклад, кінокритик The Guardian запостив свій огляд на український док Мстислава Чернова. В нього на сторінці жодного лайку. То, може, нам і не треба було, щоб він оглядав кіно про війну в Україні? Лайків же нема!

Кожне поважне видання має подекуди кількох штатних авторів-кінокритиків. А все чому? Бо їм є що критикувати. 

Втім, «любов» українських кіновиробників до українських же кінокритиків — це давно не новина. Просто за класикою мемів: «Ми могли би бути прекрасною парою, якби не ти». 

Питання у відвертих образах та переході на особистості.