Хто віддав «ядерку»? Юрій Макаров шукає винних

Він же – «Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї», підписаний Україною, Російською Федерацією, Великою Британією та США 5 грудня 1994 року (пізніше до договору також приєдналися Франція та Китай).

Рано чи пізно такі геополітичні срачі, як правило, впираються в в одне-єдине запитання: «Нахіба Кравчук взагалі на таке пішов?».

24 серпня «Суспільне мовлення» презентувало документальний фільм «Будапешт. Бомба під Незалежність», в якому відповідь на це запитання шукав Юрій Макаров – авторитетний український журналіст, ведучий «Плюсів» часів Роднянського, колишній голова Комітету Шевченківської премії, а нині – виконавчий продюсер Суспільного телебачення НСТУ. Обидві серії можна подивитися на сайті каналу. 

З міркувань пана Юрія випливає непопулярний серед українців висновок: Леонід Макарович та інші відповідальні люди з нашої тогочасної влади – далеко не перші у списку тих, на кого нам варто було б катити бочку з ядерними відходами.

Кінокомікс про «всьо пропало»

Макаров стверджує, що в роботі над фільмом спирався на реальні документи. Щоправда, у кадрі вони не зазначаються, а в титрах можна знайти посилання лише на матеріали з медіатеки «Суспільного» та Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву України. 

При цьому (вибачте за спойлер!) пан Юрій просто на камеру заявляє, що свідомо залишив за собою право на суб’єктивність, «бо мою країну і мій народ зараз убивають». Отже, «Бомба під Незалежність» – це документалістика, але авторська. Такий підхід виявляється найсильнішим і одночасно найслабшим боком стрічки.

Давайте начистоту: із наратором «Бомбі під Незалежність» справді пощастило. Бо хто хто, а Юрій Макаров вміє пояснювати складні речі простими словами, причому – без зайвих «розжовувань» та ще й із гумором.

Це стає зрозуміло вже з перших хвилин фільму, коли автор видає перед глядачами саркастичний панч: 1938-й рік, британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен підписує скандальну Мюнхенську угоду (про розподіл Чехословаччини) із Гітлером та Муссоліні. «Через п’ятдесят років сталося дещо схоже – у Будапешті», – підводить до головного Макаров. Як вам така паралель, панове західні ліберали?

Імовірно, спікерів для фільму пан Юрій теж обирав на власний розсуд. На щастя, обійшлося без представників політичних сил, які могли б розвести довкола теми популістичний балаган. Замість них – ті, хто у 90-х займали реальні державні посади (а отже й мали прямий чи опосередкований стосунок до подій у Будапешті), а також ті, хто ретельно аналізував ситуацію під журналістським мікроскопом.

Наприклад, Сергій Плохій (історик, професор Гарвардського університету), Ігор Смешко (екс-голова СБУ), Юлія Мостова (головредка «Дзеркала тижня»), Олександр Мартиненко (колишній прес-секретар Президента України, гендиректор «Інтерфакс-Україна»; помер у травні 2024-го) та інші. 

Але дозвольте, де ж міністри оборони, енергетики? Де закордонні дипломати, які могли б викласти власну точку зору на події 1994-го? Якщо ви і побачите когось із них у «Бомбі під Незалежність», то хібащо в архівних кадрах. Могла б вийти дискусія, але її не вийшло.

Втім, утримувати глядацьку увагу творцям фільму вдається і без цих сутичок. За це треба окремо подякувати режисерці анімації, Ользі Гавриловій. Її графіка перетворює серйозну історичну розвідку на дотепний кінокомікс, який мають залайкати зумери з кліповим мисленням.

Саундтрек «Бомби під Незалежність» теж підібраний тонко і зі смаком. Це я про «Угорські танці» Йоганнеса Брамса. Зустріч світових лідерів у Будапешті, дипломатичні хороводи навколо ядерного статусу України… Відчуваєте красу алюзії?

Хто кого перебоїться?

То що ж Юрій Макаров та команда фільму хотіли сказати глядачам? Щоб зрозуміти це, нам із вами потрібно зіграти у гру.

Отже, уявіть себе у кріслі керівника молодої незалежної країни, що утворилася на уламках старого тоталітарного режиму. Заводи стоять, полиці магазинів порожні. Підняти економіку з колін можна через закордонні позики. Західні партнери готові піти вам назустріч, але за однієї принципової умови, – треба негайно «вирішити питання» із ядерною зброєю.

Виявляється, що ваша молода і незалежна країна – одна з трьох найпотужніших у світі за ядерним потенціалом. Ще б пак, адже буквально вчора 80% вашої промисловості працювало на військові потреби наддержави. Наддержави, нагадаю, більше немає, а от спадок від неї – є, і він у ваших руках. Єдина проблема: ключі до ядерної валізки сховано у Москві.

Американці та росіяни сходяться на одностайному вердикті: не визнавати вашу молоду і незалежну країну, поки в її шахтах лежать ядерні ракети. У Кремлі вдають, що готові йти Заходу назустріч, а самі вже потирають криваві рученята, хижо позираючи в бік українського Криму і Донбасу. Тим часом західна преса наївно ведеться на наративи проросійської пропаганди. «Націоналістична Україна тягнеться до ядерної булави!» – кричать заголовки британської The Financial Times.

Увага, запитання: якими були б ваші подальші дії? Можете не поспішати і все як слід обміркувати. От тільки керівники незалежної України в 1994-му такої розкоші не мали. Тож і довелося іти на компроміси – болісні, однак неминучі. 

Резюме Юрія Макарова: «Україна отримала гарантії безпеки, заколисала сама себе і почала методично руйнувати власну обороноздатність [...] Україною знехтували, якщо не зрадили. Але вона сама виявилася безпорадною, безвідповідальною і розділеною в собі [...] Ми не хочемо нікого судити, але нагадати [світу] про відповідальність – чому ні? Маємо право».

Таке моральне право ми справді маємо. Як і право проклинати росіян, поки вони залишаються на нашій землі. Як і право сварити американців за політичну короткозорість. І все ж свій цивілізаційний вибір Україна зробила – наперекір, а в дечому, можливо, і завдяки Будапешту.

А що ж змінилося навколо навколо за ці тридцять років? Україна все ще відстоює своє право на незалежність, хоча і з більшою впевненістю в очах західних союзників. Західні союзники нарешті знають, де наше місце на мапі, але все ще боїться «ескалації конфлікту». Решта світу – просто існує. Як і ядерна зброя.

Фото: скрини з фільму «Бадапешт. Бомба під Незалежність»