Єдиний відкритий гей в українській політиці, або «Скажене весілля» здорової людини
Улюбленець усієї нашої редакції Юрій Горбунов пояснює неймовірний успіх свого «Скаженого весілля» так: люди побачили та впізнали на екрані самих себе, це кіно було про них, їхніх батьків та сусідів. Але тут є одне «але». Особисто я вважаю (і в цій думці далеко не оригінальна), що люди впізнали не так себе, як свій образ, створений радянським та російським маскультом.
В кінотусовці колись обговорювали різні варіанти продовження цієї історії. Мовляв, до кого ж головний герой матиме таке упередження, аби навколо цього можна було б розвинути цікавий сюжет? І щоб глядачі знову себе впізнали у ситуаціях та діалогах. Найочевиднішим варіантом, звісно, було таке: син Василя Сердюка приводить додому бойфренда. Проте, за чутками, такий варіант забракували як програшний. Масовий глядач себе у цій ситуації не побачить і взагалі таким навіть не зацікавиться.
І це — максимально іронічно.
Отже, уявіть собі таке. Війна закінчилася, ми перемогли. Але радіти рано, бо під час зборів голова села робить камінгаут. В якому році це все відбувається — неясно, але в кожному разі далеко не всі мешканці Веселого встигли дійти до потрібного рівня адекватності, аби в цю ж секунду не почати уявляти свого керманича в порноролику. І, зрозуміло, обурюватися, що він собі взагалі таке дозволяє.
Ваша Антоніна була заінтригована таким поворотом подій ще в лютому, коли режисер і продюсер Олекса Гладушевський у підвалі роздавав нагороду «Чорний лотос» різним митцям.
І тоді нагороду за найкращу п’єсу отримав Сергій Кулибишев, який ото все і придумав. Називається «Величне століття. Веселе». Він же її і поставив у Чернівецькому театрі імені Кобилянської.
Поки я думала, чи варто заради цього пхатися в самі Чернівці, Гладушевський взяв і зробив свій варіант вистави в Києві — в театрі «Золоті ворота». Перелякавшись цього вашого театрального буму, Антоніна негайно купила квиток і не прогадала. Бо, чесно сказати, не реготала так давно. І не тому що автор п’єси всівся біля мене, а тому що було справді смішно.
Сміялися й поважні дівчата позаду — це були ще одна продюсерка «Скажених весіль» Ірина Костюк і телеведуча Катерина Осадча. Тепер, якщо що, можна буде за нагоди апелювати до цього сюжету в розмовах про образливі/необразливі жарти. Бо взагалі це ще треба примудритися напихати в текст мільйон слів типу «п*дик», «п*дарас», «голубий» — і щоб воно все не перетворилося на свято гомофобії.
Цей текст я вирішила написати, коли таки потраплю в Чернівці й подивлюся інший варіант вистави, але доля наша з вами бентежна і одного з акторів забрали в армію. Постановку, вочевидь, згодом поновлять, але Сергій виявився настільки ненормальним, що добровільно дав вашій чорноротій авторці відео з репетиції. Ну що ж.
Якщо спрощено, то Чернівецька вистава реалістичніша і там краще зберігається інтрига. Антоніна, до речі, інтриг не любить, бо в такому випадку на кожному кроці можна впасти у спойлери. Київська ж постановка — фантасмагорична, з додаванням химерних образів та леопардових суконь — за що від мене окремий плюсик.
Головного героя звати Толік, і у своєму післякамінгаутівському житті він стикається з тим, що ви, мої любі читачі, могли самі спостерігати безліч разів. І це, до речі, описується в багатьох інших творах.
А саме — сприйняття гомосексуальних людей перш за все крізь призму сексу і водночас наріканнями, що вони самі виставляють все напоказ. Особливі флешбеки в мене були від спілкування Толіка зі своїм сусідом дядьком Яковом, який теж, очевидно, має в чому собі зізнатися, але активно цю потребу заперечує.
У Гладушевського він достатньо манірний, аби його латентність одразу спала нам на думку.
А в Кулибишева це простий, грубуватий дядько, з проявами токсичної маскулінності і тому його поведінка менш очевидна. Хоча, знову ж, не менш життєва. Обидва варіанти смішні абсолютно по-різному. А флешбеки в мене були тому, що маю досить близького знайомого з дуже схожим брутальним типажем, який страшно любить погомофобствувати і похвалитися, що «відчуває усіх цих геїв за три кілометри».
Тому одного разу я розповіла йому про гей-радар, який начебто існує у квірів, аби розпізнавати «своїх». Ви би бачили його вираз обличчя — це була суміш шоку, розгубленості та анекдотів про, даруйте за згадку, Штірліца, який почав про щось здогадуватися.
Не менш впізнаваною для вас буде персонажка, яка все рветься уявляти в деталях, як та з якими чоловіками Толік у сауні прямо зараз чпокається. І твердить, який же цей процес для неї огидний, утім заводиться від нього чимдалі більше. Ця сцена має доволі кумедний вигляд, аж поки починаєш розуміти, що за цим стоїть щось глибоко особисте і не дуже радісне. Та й взагалі вся ця історія є комедійною лиш на перший погляд.
Мешканців Веселого авжеж непокоїть громадська думка і що скажуть люди. А надто те, що тепер на районі «найбільш чмошні» вони, а не як раніше — мешканці сусідньої Лобкової балки. І що нині навіть чудова природа не приносить колишнього задоволення, бо «милуватись естетикою тепер якось по-п*дарськи». А на базарі тільки і розмов, що «чмошний сільський голова став великим гейським цабе». Прикметно, що питання токсичних сімейних стосунків, насильства, корупції, нечесності та іншої незаконної діяльності людей турбують не просто менше — вони вважають це далеко не таким аморальним, ба навіть цілком нормальним.
Підтримує нашого нещасного Толіка лише його дружина Настя, з якою в нього практично, як на мене, ідеальні стосунки, які будуються на принципі «ми правильно йо*нуті, а вони — нє». Настя іронічно реагує на фантазії про свого чоловіка в сауні з мужиками і шокує заявою, що розлучатися з ним не збирається. Бо він, мовляв, хороший чоловік, прекрасний батько, та ще й їй друг. Коротше, якась маячня.
Ну і головне — в Толіка був брат, який загинув на війні. Ним йому односельці дорікають найбільше, бо ж брат — герой, а тут таке. До того ж побратими Семена, м’яко кажучи, геїв не надто люблять, тому становище Толіка взагалі стає небезпечним. Сам же герой додатково страждає не лише від вищості брата, але і від непроговореності з ним чогось важливого.
На цьому переказ сюжету будемо вважати закінченим, бо вам це ще все дивитися. Ну а я напишу наступне. Оці всі камінгаути, гейство і жарти — не головна ідея «Величного століття. Веселого». А вже згадані на початку цієї писанини суспільні зміни. Війна, окупація, руйнування — болісні і трагічні для нас реалії. Проте бажання і, головне, дії до змін часто виявляються значно складнішими. Аж до того, що навіть абсолютна жертовність, героїзм та безумовна пасіонарність військових також не завжди дорівнює цьому бажанню та діям.
Мешканці села в перемозі бачать не новий етап і нові можливості, а прагнення просто повернути колишнє життя і щоб усе було як було. І саме така ідея, як на мене, повинна бути в наших самоіронічних комедіях. Не важливо — театральних, кіношних чи серіальних. Бо тупо поржати з себе — це розвага, з якою треба попрощатися. За моїми спостереженнями, далеко не всі автори збираються це робити. Як і їхня аудиторія.
Проте особисто мій погляд на наші реалії трохи оптимістичніший. Ми вже не раз спостерігали грандіозні скандали навколо комедійного контенту. Велика частина аудиторії наче отямилася — їм перестали подобатися пришелепкуваті героїні із села, які вважалися кумедними раніше. У соцмережах постійно возять на шакалячих експресах «95 квартал» і «Дизель-шоу», автори та актори яких от уже точно не відстрілюють реальності та не розуміють, якого чорта до них причепилися ці біснуваті.
І не знаходять іншого пояснення, як спихнути це на якесь вигадане й «суто українське» бажання постійного хейту своїх. Або політичними замовленнями. Вочевидь, Веселе — це символ саме таких людей і далеко не всього суспільства. Яке до того ж страшно незлюбило корупцію. Будемо, принаймні, в це вірити.
І тут ми, напевне, знову повернемося до нашого улюбленого питання «неначасі». Зазвичай цю тему порушують, коли йдеться про найтрагічніші моменти нашої війни, особливо повномасштабної. Популярною є думка (яку водночас критикують), що це необхідно глибоко відрефлексувати, прожити і поспостерігати процеси в динаміці. Адже щось складне часто неможливо побачити одразу, бо і трапляється воно не одразу. Аж надто коли ми говоримо про трансформації в людях.
Навіть у талановитих текстах, як-от у «Зелених коридорах» Наталки Ворожбит (п’єса і вже аж три вистави за нею про наших біженок, які їдуть до Європи і потім звідти повертаються), є багато вже неактуальних моментів. Із чим авторка, до речі, погоджується.
З іншого боку, не так давно в кіношній тусовці стався мініскандал. Одна з її учасниць почала постити неймовірно гомофобну дичину у фейсбуку, з елементами конспірології. Це викликало водночас обурення (тому дописи вона згодом знесла), але й підтримку авторка теж знайшла, і немалу.
Ну і наостанок. Про зміни вже в індустрії. В «Золотих воротах» глядачі побачать багатьох доволі медійних акторів, яких вони добре знають. Приміром, Богдана Буйлука, Роба Фельдмана чи Ірину Гришак. А ось їхні чернівецькі колеги хоч і не менш талановиті, але знають про них не тільки лиш всі.
Що нам говорить про гостру, але досі недостатньо обговорену проблему зацикленості кастинг-директорів та продюсерів кіно і серіалів на одних і тих самих обличчях. Бо їздити регіональними театрами і вишукувати там діаманти — то сильно напряжно. Що казати, якщо зірка франківського театру Олексій Гнатковський став для багатьох українців справжнім крашем лише після ролі в «Довбуші».
Але про цю проблему ми з вами поговоримо в наших наступних випусках.
Фото: Максим Поліщук, театр «Золоті ворота», Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської
