«Не гідно боятися, коли у тебе хочуть забрати гідність». Як і чому директорка харківського літмузею здобула Премію Василя Стуса

Тепер ні дня в моєму колись ординарному житті не проходить без світських імпрез. Вчора ми з Антоніною завітали на сімдесятиріччя української редакції «Радіо Свобода». А сьогодні мали честь бути присутніми на церемонії нагородження Премією імені Василя Стуса. Український ПЕН, Києво-Могилянська бізнес-школа (KMBS) та видавництво «Дух і Літера» щороку відзначають нею українських лідерів думок «за особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції».

Володимир Єрмоленко (президент Українського ПЕН), Тетяна Терен (виконавча директорка Українського ПЕН), Дмитро Лазуткін (речник Міністерства оборони України, письменник)

Зізнаюся, я спочатку розхвилювався. Бо для таких поважних дійств не маю ані костюма, ані краватки. А тоді подумав: якщо навіть пан Президент з’являється на людях у худі з тризубом, то що вже казати про мене та мої потерті бриджі? Коли над головою літають російські ракети, стає не до формальностей. І цьогорічна лавреатка Премії Стуса — яскравий тому приклад.

«Де з’являється Таня, там з’являється відчуття сучасного Харкова»

Не буду морити вас інтригою, та ви й без мене про все в курсі, якщо читали новини. Отже, у 2024-му Премію імені Василя Стуса здобула Тетяна Пилипчук, директорка Харківського літературного музею. Досі пані Тетяна була не надто медійною персоною, тому хочу познайомити вас із нею поближче.

Тетяна Пилипчук, директорка Харківського літературного музею, лавреатка Премії імені Василя Стуса 2024

У музейній справі Тетяна з підліткових років. Вона опікувалася шкільним музеєм, а після школи вступила на російську філологію. Коли ж цензурні заборони в Україні «задвохсотилися» разом із «совком», дівчина відкрила для себе українську літературу. І закохалася в неї на все життя. 

Згодом Тетяна Пилипчук стала науковою співробітницею літературного музею в Харкові. Вона з головою поринула в роботу, наче й не помічаючи, що офіційна влада не поспішає підтримувати діяльність закладу.

Ситуація змінилася на краще у 2014-му, після Революції гідності. Відтоді очільниця харківського літмузею та її команда організовують виїзні програми для переселенців з тимчасово окупованих територій України, возять їм книжки та всіляко підтримують добрим словом.

Ведучий вечора Вадим Карп’як і Тетяна Пилипчук

У перші дні повномасштабного російського вторгнення Тетяна Пилипчук та колектив Харківського літературного музею ухвалили вольове рішення залишитися в місті. Відтоді і до сьогодні вони керуються непохитним правилом: музей не можна ставити на паузу навіть під час війни.

«Ми звикли до того, що музеї працюють з історією. У цьому сенсі Харківський літературний музей є унікальним закладом. Він не лише зберігає наше минуле, а й формує теперішнє та зазирає у майбутнє. Сьогодні у цьому дивовижному середовищі вирує мистецьке життя Харкова. Вирує попри постійні обстріли міста, попри руйнування та смерті, попри трагічні і непоправні втрати», — вважає Володимир Єрмоленко, філософ, викладач Києво-Могилянської академії та президент Українського ПЕН.

Тетяна Пилипчук і Володимир Єрмоленко

«Є таке античне поняття: genius loci — “дух місця”. Cьогодні цей дух формує Тетяна Пилипчук. Там, де з’являється Таня, з’являється і відчуття сучасного Харкова. Вона із тих тихих і скромних людей, які щоденно роблять свою справу попри війну. Саме такі люди вдихають життя в прифронтове місто, наповнюючи його українськими сенсами», — так цьогорічну лавреатку Премії Василя Стуса представила Мирослава Барчук, журналістка та віцепрезидентка Українського ПЕН.

Мирослава Барчук

«Він був із тих, хто не боявся»

Після вступного слова від організаторів премії на невелику, але затишну сцену KMBS виходить Тетяна Пилипчук. Вона виголошує промову, яку хочеться розбирати на цитати, як маленьким харків’янам — випалені російські танки. Що я для вас і зробив: 

«Це моя перша промова. Зазвичай промови починаються з подяки. І я хочу подякувати тим, хто надзвичайно високо оцінив не лише мою роботу, а й роботу всього нашого музею. Адже музей — це не одна людина. Він виникає там, де є середовище, спільнота. Де є щоденна праця і де щоденно плекається любов до нашої пам’яті».

Тетяна Пилипчук виголошує промову на церемонії Премії ім. Василя Стуса

«Премія Василя Стуса надзвичайно важлива для мене тому, що її заснував Євген Сверстюк (український дисидент, літературний критик, голова Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ), що заснувала премію у 1989-му. — "ДМ"). Я мала щастя знати пана Євгена особисто. Він був із тих людей, хто задає ціннісні орієнтири, хто здатний живо і свіжо передавати іншим власний досвід українського самоусвідомлення».

«Пан Євген мав цікаву особливість. Коли я ставила йому запитання, він ніби “зависав”, довго мовчав. “Де він зараз? — міркувала я в такі моменти. — У минулому? У майбутньому? У собі?”. А потім пан Євген відповідав. Його відповіді завжди були короткими і мудрими».

«Якось я запитала у пана Євгена, яким був Василь Стус. Він відповів: Василь Стус був із тих, хто не боявся. І тоді мені немов розвиднілося. Здалося, що ці слова не лише про шістдесятників, а й про нас». 

«Мені здається, люди приходять у музей саме по це відчуття. Вони прагнуть зробити своє персональне життя частиною більшої історії. Історії, яка почалася до нас і на нас не закінчиться. Але тільки якщо ми, як і Стус, оберемо не боятися».

«У 2014-му ми назвали свій протест Революцією гідності. Але гідність — це також і про шістдесятників. Про тих, хто не хотів миритися з радянською системою, що ламала українське суспільство. Стояння у чергах, написання доносів, відчуття себе “маленькими людьми”, — здається, приниження людської честі та гідності стали для тогочасних українців побутовою “нормою”. І саме шістдесятники тоді публічно заявили про те, що кожен має право на власний життєвий сценарій».

Тетяна Пилипчук і співачка Марія Бурмака, лавреатка Премії ім. Василя Стуса за 1991 рік

Команда Премії ім. Василя Стуса

«Шістдесятники вважали, що лише деімперіалізація Радянського Союзу може повернути українському народу національну гідність. Чи було їм страшно? Думаю, так. Чи страшно нам сьогодні? Так, дуже страшно. Але ми з вами вже зробили свій вибір. У ситуації граничного досвіду в нас залишилося найважливіше. Не гідно боятися, коли в тебе хочуть забрати твою гідність».

«4 вересня ми попрощалися з Веронікою Кожушко (харківська художниця, що загинула наприкінці серпня під час російських обстрілів міста. — “ДМ”). Символічно, що в цей же день тридцять дев’ять років тому від нас пішов Василь Стус. Пригадалася його цитата: «Берегти себе не буду, не та професія». Те саме можна сказати про Віку Амеліну, Макса Кривцова, Володю Вакуленка. Не вбереглися. Не та професія».

«Але як нам зберегти себе? Як не розучитися любити, коли навколо стільки ненависті? Я не знаю. Але одне знаю точно. За нашими плечима — велика спадщина. І сьогодні вона додає нам сили і сенсу, щоб боротися та перемагати».

«Ми не можемо дозволити собі демарш, результатом якого буде мовчання»

Здавалося, після такого натхненного спічу я забув про все на світі. Навіть про фуршет, організований для гостей вечора. Повернутися до тями мені допоміг Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті.

— Цьогорічна лавреатка Премії Василя Стуса репрезентує Харків. На вашу думку, чому на таких людях, як пані Тетяна, тримається сьогодення та культурна пам’ять українських міст?

— Коли росіяни намагаються стерти маркери нашої української ідентичності, пані Тетяна та її колектив роблять усе можливе для того, аби цю пам’ять, цю правду і цю ідентичність уберегти. Саме таких хранителів культурної самості варто відзначати на подібних преміях.

Антон Дробович

— Торік українські митці відмовилися від участі в літературному фестивалі від PEN America через те, що у програмі були заявлені росіяни. Як вважаєте, чи можливий діалог між нами і ворогом у часи війни?

— Розумієте, логіка діалогу передбачає те, що його учасники добровільно погоджуються дослухатися до позиції одне одного. Це прозорі правила, побудовані на людській гідності і на правах людини. Скажімо, якщо обидві сторони визнають, що в Україні триває окупаційна війна, така розмова справді можлива. Якщо ж презумпція чесності не працює, тоді…

— У цьому немає сенсу?

— Так. Втім, тут ми стикаємося з проблемою, яка часто проходить повз увагу українських інтелектуалів. Коли ми категорично відмовляємося від присутності на спільних майданчиках із росіянами, то позбавляємо себе можливості донести світу власну позицію, залишаючи за опонентами можливість одноосібного висловлювання. Вважаю, що нині ми не маємо права на демарш, результатом якого стане наше мовчання.

— Хто може і має ініціювати такі діалоги? Чи не Міністерство культури і стратегічних комунікацій?

— Не виключаю такої можливості. Але, як на мене, першими в цей процес мають включатися лідери думок. Культурні майданчики, бізнес-середовища — одним словом, осередки авторитету. Зокрема й такі організації, як Український ПЕН.

Що тут іще додати? Хіба що цитату Василя Стуса: «Терпи, терпи, терпець тебе шліфує». Не знаю, як ви, а я завжди розумів ці хрестоматійні слова по-своєму. Як на мене, Василю Семеновичу йшлося не про вимушене «терпильство», а про справжнє, людське терпіння. Те, що спонукає робити своє і не брати чужого. Думаю, Тетяні Пилипчук та її команді такого терпіння якраз не бракує.

Тетяна Пилипчук

Вадим Карп’як

Марія Бурмака

Марія Бурмака

Історик, депутат Володимир В’ятрович

Виконавчий продюсер Суспільного, журналіст Юрій Макаров

Юрій Макаров, Мирослава Барчук, Вадим Карп’як

Мар’яна Драч, директорка української редакції «Радіо Свобода»

Тетяна Пилипчук із нагородою

Фото Ігоря Васильєва