Майстер, Бог, Творець. Чому скандальні викладачі університету Карпенка-Карого так нагадують лідерів сект
А ще вашу авторку турбувало інше: чому в театральних вишах (і, відповідно, в театральних колах) так багато пафосної термінології. Приміром, вони не ходять на роботу, не працюють, а служать. Чого б це? А, точно. Театр — це храм же ж. Тому і служать.
Хоча в жодних словниках це не прописано, але різні люди, зокрема і медійники, радо повторюють ці бздури, вигадані самими театралами ще за совка, щоб створити навколо себе якийсь ореол «не таких, як усі». Митців. Творчих людей.
І навчають їх в університетах не якісь там жалюгідні викладачі, а майстри. А Майстри.
МАЙСТРИ.
МАЙСТРИ!
Знаки оклику не лімітуються — що більше, то краще.
Як на мене, все це завжди звучало надміру екзальтовано і загалом стрьомно. В принципі, так воно було і є. Як ми нині можемо доволі чітко розгледіти. Бо слова — це не просто слова. І проти них уже давно виступають окремі люди в театрах, які хочуть, нарешті, будувати процес не за радянськими лекалами. Без Майстрів та служінь у храмах.
Як ви вже могли помітити, нині ми споглядаємо грандіозне цунамі з лайна, яке виливається з університету імені Карпенка-Карого. Іронічно, бо на моїй пам’яті серія скандалів з цим вишем почалася саме з резонансного матеріалу про тамтешні вбиральні. І не тільки. Будь ласка, 2018 рік.
Тоді ситуація пообговорювалася й затихла. Як і кілька років тому з Володимиром Талашком. Услід за першими сміливцями і сміливицями підтяглися інші, процес пішов, і сподіваюся, він стане поворотною та революційною точкою в нашій театральній освіті. І нею не закінчиться, бо в інших сферах нам розгрібати й розгрібати.
Журналістка і блогерка Аліна Доротюк випустила відео, в якому зібрала спогади колишніх студентів та студенток Юрія Висоцького. Не просто викладача, а цілісінького декана факультету театрального мистецтва. Вони звинуватили його у психологічному насильстві та сексуальних домаганнях.
Прикметно, що їхні розповіді були як під копірку. Це згадки про те, що Висоцький, мовляв, постійно називав дівчат занадто товстими. А коли вони худли, нарікав, що вони занадто худі. Інші зауваження щодо зовнішності, штибу «ти як сільська баба з цією зачіскою». І, зрештою, шок-контент. Висоцькому начебто не подобався жовтий колір, тому його боялися носити. Клав руку на коліна дівчат. Відтягував бретельки бюстгальтера і відпускав (Шооо?).
Сам Юрій Висоцький також дав Аліні коментар. Але нічого не заперечував. Точніше, сказав, що це якась кампанія, влаштована спеціально проти нього, і він знає, чиї вуха там стирчать. Але поки нічого не казатиме. Нагадаю, що рівно це саме твердять і твердили інші викладачі, які отримували схожі звинувачення. Ну логічно, це ж МАЙСТРИ. Тому проти них може бути лише якась хитромудра та загадкова кампанія.
З цього приводу є гарний допис режисерки Тамари Трунової та коментарі під ним.
Але я хочу зосередитися на одному з цих моментів. Усі герої цього відео повторювали, що боялися свого викладача. Ой, даруйте. Майстра. МАЙСТРА. За їхнім описом, це було не лише відчуття страху, бо воно було намішане з повагою, поклонінням, ідеалізацією та обожнюванням. І тому, пояснюють нам студенти, вони не могли адекватно реагувати на те, що витворяв їхній маестро. «Цей ж Майстер! Щось святе!».
Немає жодних сумнівів, що всю цю термінологію повигадували не лише через екзальтованість, а й тому, що все це добре працює на абсолютно нездорову, але вигідну деяким викладачам атмосферу. Тим, які хочуть передовсім самостверджуватися, а не ділитися досвідом і навчати. Домінувати над іще зовсім юними людьми, в принципі, значно легше, ніж над більш дорослими.
А тут ти на пари ще й приходиш із забацаного гуртожитку, де живеш у доволі принизливому стані. І зустрічаєшся з такою збіса статусною людиною. З людиною-Вседержителем, не менше. У неординарному виші. Не для всіх. А лиш для творчих людей. Які дуже особливі і готуються до служіння.
Але хто такий Майстер Юрій Висоцький? Постійні глядачки українських телеканалів, наприклад, можуть знати його як телевізійного актора, якого час від часу бачать у різних серіалах. І, чесно сказати, не те щоб до скандалу одразу назвали б його на ім'я.
Також він актор дубляжу. Як на мене непоганий актор. Але чи можна ось так одразу назвати його визначні ролі? Настільки визначні, щоб звання Майстра звучало хоч трохи адекватно? Вочевидь, це так чується лише у внутрішньому контексті університету Карпенка-Карого, де цю картинку намалювали самі гуру.
Юрій Висоцький у серіалі «Моя улюблена Страшко»
Те саме стосується інших викладачів вишу, які самі себе призначили на роль божеств, адже система це не лише дозволяє, але й вимагає. Такий уже в нас, у театралів, статус. Чесно сказати, все було б дуже смішно, якби не було так трагічно. Адже вся ця статусна поведінка мені дуже нагадує життєвий і творчий шлях Каньє Веста, який з усім пафосом нарікав себе богом, Ісусом і влаштовував відповідні перформанси. І хоч на початку все це було доволі талановито, але, як то кажуть, enough is enough.
Усе це не лише породжує нездорові уявлення про навчальний процес і стосунки з викладачем, а й негативно впливає на рівень знань і вмінь випускників. Не дивно, що вони роками жаліються, що особливо нічого їх там не навчили. Або навіть гірше. Режисери та режисерки нерідко твердять, що ліпше працюватимуть з непрофесійними акторами та акторками, ніж з випускниками Карпенка-Карого.
Бо в такій доволі практичній професії здобутки викладачів неймовірно важливі. Звісно, як і педагогічні таланти. Пишу це з точки зору людини, яка закінчила журфак, що має готувати також людей далеко не теоретичної професії. У нас більшість викладачів не мали жодного стосунку до медіа і не вміли написати найпростіших матеріалів. Толку з їхнього навчання не було жодного, бо вони просто розповідали на парах якісь дурниці, що не мали стосунку до реальності.
Але були і так звані журналісти-практики (наче бувають інші). Саме на їхні пари був сенс приходити. Причому, що кращими журналістами були ці викладачі, то якісніші знання нам давали. Логічно, бо було чим поділитися.
Окрім цього, дуже важливо, щоб студентів готували не лише до цієї ось вашої творчості, але й до більш прагматичних, індустріальних моментів. Як відбувається дистрибуція, кінопрокат, як промотувати стрічки, які правила існують на кінофестивалях. Випускники кіношних факультетів повинні мати за спиною бодай один фільм, не лише знятий по-дорослому, а й показаний по-дорослому. Наприклад, на кінофестивалях. Це ж окремий великий світ, у якому потрібно орієнтуватися.
Що про це все можуть знати люди, які живуть у своєму ізольованому світі, що застиг у радянщині? Де культивується поклоніння Майстру замість співпраці з людиною, яка буде тебе навчати, підказувати, підтримувати і розкривати потенціал. І головне — шукати себе, свій голос, а не злякано зазирати в очі метру.
Наостанок пропоную вам подивитися коротенький сюжет на «Плюсах» про Юрія Висоцького. Його колишній студент і телеведучий Олександр Попов прийшов у гості згадати студентські роки. Зверніть увагу, як знічується автор матеріалу у спілкуванні з уже колишнім викладачем, яким невпевненим стає. При тому, що він уже не студент, а відомий телеведучий.
В кінці Висоцький каже таке: «Ваші ефіри по суботах, неділях. Може, ви собі там і не хвилюєтеся, але ж ви знайте, що я їх дивлюсь».
Звучить страшна музика.
