«Спершу ти виступаєш за звільнення когось, а потім інші виступають за звільнення тебе». Промова Максима Буткевича на відкритті фестивалю Docudays UА
Нагадаю вам, друзі, що Максим Буткевич не лише наш із вами колега-журналіст. Тривалий час він також був у команді фестивалю Docudays UА. Впродовж перебування Максима в полоні його друзі регулярно нагадували своїм глядачам про нього. Ось така акція була на одній з церемоній відкриття. Глядачі отримали аркуші з написом «Звільність Максима Буткевича» і в якийсь момент встали й разом їх підняли.
Раніше сам Буткевич активно долучався до нагадувань про полон Олега Сенцова, Олександра Кольченка та інших бранців Росії.
Про цей момент у своїй нинішній промові Максим навіть пожартував. Загалом же його вихід на сцену на церемонії відкриття кінофестивалю викликав найбільш бурхливі оплески.
Ну а поки всі в залі втирали сльози розчулення від моменту, ваша Антоніна вирішила записати слова Буткевича, щоб ви їх теж могли послухати.
«Я кілька разів казав, неодноразово вже, що в останні місяці полону (я тоді, звісно, не знав ще, що вони останні) вже знав, що є кампанія солідарності. Що є чимало людей, які закликають звільнити військовополонених і цивільних у полоні, особисто мене. Але я розумів, що не уявляю, скільки людей в цьому беруть участь. І коли мене було звільнено, я дотепер не до кінця розумію, скільки людей доклалися до цієї кампанії, до цього звільнення.
Дотепер я зустрічаю тих, кого раніше знав, і тих, з ким раніше не був знайомий. Вони можуть мені сказати: "Максиме, ви мене не знаєте, а я про вас знаю. Тому що брала участь в акції солідарності, писав або перепощував тексти, підписував листівки». І ще багато неймовірних речей робилися. Це теж переповнює мене відчуттям неймовірної вдячності. Я розумію, що адекватно до кінця ніколи не зможу подякувати всім причетним. Для цього просто недостатньо життя. В будь-якому разі низький уклін. Дуже дякую.
Єдине, напевно, чим я можу хоча би спробувати подякувати — намагатися докластися якомога більше до звільнення тих, хто все ще перебуває в полоні і в ув'язненні. Моїх колишніх підлеглих, хлопців з мого взводу, четверо з яких дотепер у полоні. Тих, з ким я провів час — два роки й чотири місяці в тюрмі в Луганську і в колонії суворого режиму, де відбував покарання за сфабрикованою справою. Майже всі вони дотепер ще там.
Цивільні, яких незаконно ув’язнила Російська Федерація, про багатьох з яких ми просто навіть нічого не знаємо. Ті, кому не пощастило на певному етапі, як мені, бо про них ніколи і нікому нічого не повідомляють. Намагатися звільнити всіх наших полонених — це справа честі, це величезна відповідальність.
Я з Docudays уже дуже багато років. Це якась історія, початок якої — наче позаминуле життя. Зовсім інша реальність, зовсім інша ситуація. І Docudays — це дуже важлива подія, яка в мене на очах росла, розвивалася, перетворювалася на те, чим вона зараз є. На Docudays можна побачити ті фільми, які, можливо, більше ніде не можна побачити, але які можуть стати важливими для життя. Це подія, яка не залишається лише в Києві, бо потім відбувається в регіонах.
Це те, що я розповідав своїм співкамерникам — українським військовополоненим і цивільним з окупованих територій у камері Луганського СІЗО. От усі ці фрази я їм казав. Вони дуже цікавилися. Я їм розповідав про Docudays. Неодноразово. Це правда. І багато хто казав, що "звільнимось обов'язково, обов'язково прийдемо, або хоча би якось онлайн". Я пам'ятав про Docudays, але так само знав, що Docudays пам'ятає про мене.
Тому я скажу, що був переповнений вдячністю, але не дуже здивований. Чесно. Не дуже. Коли я звільнився і мені показали фотографії людей, які на відкриті фестивалю тримали таблички з моїм ім'ям і закликом "Звільніть Буткевича", я одразу згадав, як тримав таку табличку зі словами "Звільніть Сенцова". Розумію, що це якась така не дуже гарна тенденція. Спершу ти виступаєш за звільнення когось, а потім інші виступають за звільнення тебе. Але зараз таке, непросте життя.
Це певна магія, яку Docudays, вочевидь, трошки, але має. Це дуже-дуже важливо й індивідуально для кожного і кожної, що про них пам'ятають. І те, що сьогодні ми почали фестиваль з цієї акції “People First”, ініційованої Центром громадянських свобод, до експертної ради якого я маю честь належати, дуже важливо. Ми зможемо поговорити про долю наших у полоні цієї неділі на заході, де я виступатиму. І поговоримо про солідарність з ними, приклади якої дуже практичні. Я дякую Docudays. Docudays — це люди. Це ті, хто організовують, ті, хто ведуть. А передусім, звісно, це ви (глядачі та глядачки. — Ред.). Спасибі вам велике».
Цьогорічна акція привернення уваги до полонених українців
Я ж вам вкотре напишу, що церемонії відкриття та закриття на Docudays — найкращі з усіх наших кінофестивалів. Тут ніколи немає нудних ведучих, які читають з течок офіціозні тексти і часом пробують жартувати. Течки та жарти Максим Щербина та Ангеліна Карякіна зазвичай застосовують так, що із зали не хочеться вийти, а навпаки.
Квіти запрошеним на сцену людям роздавав дуже милий олень,
який згодом закидав публіку величезними надувними кавунами під час оголошення партнерів фестивалю.
Тому глядачі із задоволенням досиділи до кінця церемонії, але чомусь частина з них почала виходити перед фільмом відкриття. І це вони дуже даремно, бо українсько-ірландсько-французька стрічка «Санаторій» ірландського режисера Гара О'Рурка — це саме те, що нам усім нині потрібно.
Гар О'Рурк з командою фільму «Санаторій»
Це історія про санаторій «Куяльник» в Одесі. Якщо коротко описувати, то уявіть «Мої думки тихі» в документальному форматі з ірландським поглядом. Там мама з 40-річним сином приїхала в санаторій на води. В басейні він — чи не єдиний чоловік серед дівчуль 60+. Вони також сидять, чилять на березі з накритою галявинкою і мама весь час каже синулі, що йому треба женитися. Музика теж дуже нагадує «Думки».
Наприкінці фільму одна з працівниць каже, що багато людей фукає, коли приїздить. Мовляв, забацане якесь місце, розруха, неестетично. Але з часом вони розуміють, що тут є щось непересічне, тому й дивитися треба також непересічно. Тут мені згадався інший фільм, про якесь забите, здається, французьке містечко. Там місцеві казали: «Гості нашого міста плачуть двічі: коли приїздять і коли від нас їдуть».
Гар нам показує Куяльник водночас у величі й занепаді, колись таке популярне, а нині незаслужено забуте місце. В одному кадрі ми бачимо ручку, яка випадає з дверей, бо погано прикручена, а в іншому жінка велично і в граційній позі сидить у лимані на тлі яскравого блакитного неба і ми розуміємо, що це воно — Маямі.
Загалом фільм роблять герої та любов режисера до них. Як і до цього місця, котре весь час перебуває під обстрілами, які супроводжуються чорним гумором і страхом. Чудово дібрана музика, яку ми чуємо майже весь час. Її аж ніяк не можна назвати просто тлом, проте вона у своїй яскравості не стає навʼязливою.
Коротше, що я вам розповідаю. Подивіться, будь ласка, цю стрічку самі, вона доступна в онлайн-форматі. Як і частина інших стрічок фестивалю.
Ну і ось вам ще трішки фоточок з церемонії відкриття. Нагадаю, Docudays UА триватиме до 13 червня.
