Що більше тривожить італійців: ціни на перепічку, Третя світова чи російський павільйон на бієнале?
Коли маленька Антоніна дивилася серіал «Спрут», переймаючись за долю комісара Катані, вона не знала, що саме восьмініг колись стане підходящую метафорою для опису того, як Росія дотягується щупальцями своєї культури до будь-якої точки світу. І мелодія цієї «калінки» нав’язливіша за будь-які жваві ритми переможців Санремо. Вона проривається всюди – крізь товсті стіни римських музеїв, не тоне навіть у темній воді венеційських каналів.
Ось тільки-но в січні 2026 року в римському Будинку кіно відбувся показ фільму Олександра Сокурова. Так пише про подію офіційний сайт закладу: «Завдяки співпраці між Фундацією Cinema per Roma (Кіно для Риму) та Галереєю Боргезе, раз на місяць у Будинку кіно демонструватимуть фільм, пов'язаний з виставками, що проводяться в Галереї, або з творами з музейної колекції. У січні такою стрічкою буде «Російський ковчег» Олександра Сокурова». Жаль, не той корабель назвали «Титаніком».
Будинок кіно у Римі
В соцмережах регулярно з’являється реклама курсів з вивчення російської літератури – і охочих розібратися у «загадковій російській душі» завжди вдосталь. Якби Анна Кареніна жила сьогодні, вона б точно була італійською інфлюєнсеркою та знімала б тіктоки, в яких, попиваючи просекко, давала безцінні поради про те, під який потяг краще кинутися – швідкисний чи під регіональну електричку.
Тим часом, у травні в Римі проходитиме фінал «міжнародного конкурсу творчості для дітей та підлітків “Друзі Росії”». Хай бог милує!
А ще час від часу на римських площах проходять демонстрації, які рекламуються як «пацифістські», а серед натовпу подекуди трапляються транспаранти з написами на кшталт «Росія нам не ворог».
І ось на тлі всього цього участь Росії у цьогорічній Венеційській бієналє видається вже не громом серед ясного неба, а частиною того самого восьминога, який тягне свої щупальця до всього, що можна зробити інструментом пропаганди. Росія використовує будь-який майданчик, щоб розповісти про себе та нафарширувати європейську свідомість своїми наративами.
Так, на деяких римських балконах, зокрема на палаццо Фарнезе (посольстві Франції), все ще висять на знак підтримки українські прапори, але на сидіннях автобусів все частіше трапляються написи «Росія». Можливо, це маленька деталь, але і вона по-своєму свідчить про те, що симпатиків Кремля в Італії дуже багато. Це, звичайно, не новина, як і невичерпна любов до російської культури західного обивателя, для якого все життя – це жага хліба, видовищ і Тарковського.
Кремль може тільки тішитися з цього приводу. Але чи відчуває при цьому італійське суспільство загрозу від таких міцних обіймів країни мрій Путіна, де «з неба падають не зірки», а білі капелюхи Аль Бано? І що турбує найбільше італійців в той час, коли в березневому римському повітрі одночасно розчиняються свіжість тюльпанів і тривога за долю світу?
Гумор зазвичай чуйно реагує на тривоги суспільства, тому Антоніна вирушила на місцевий стендап. Комік Саверіо Раймондо розпочав свій виступ словами: «Дякую, що прийшли. Ви – єдині італійці, які зараз не застрагли в Дубаї!» І одразу ж продовжив: «От, ми часто жаліємося, що ніхто не звертає уваги на думку італійців. Але ж будемо чесними: і нам плювати на не, що відбувається у світі. Подивіться – кругом війна, а нас цікавить тільки, яка пісня перемогла в Санремо».
Саверіо Раймондо
А комікесса Мартіна Катуцці присвятила біт тому, як важко останніми роками живеться комікам: «Кріса Рока вдарив Вілл Сміт, на Дейва Шаппелла напав глядач, а колезі Зеленському взагалі влаштували війну... Солідарність колезі Зеленському!» – сказала Катуцці та перейшла до інших тем.
Мартіна Катуцці
Дорогою додому Антоніна почула роздратований вигук чоловіка на заправці: «Ти тільки подивись, скільки бензин коштує! Клята війна! Чорт забирай!» Отже війна між Ізраїлем та Іраном цікавить пересічного італійця в основному через подорожчання палива та внутрішню інфляцію.
Саме вплив війни на власні звички та гаманець турбували й постійних відвідувачів бару: вони прийшли випити вранішню каву та раптом зрозуміли, що за ніч подорожчали солодощі та перепічка. «Хай їм грець, тим війнам!». «Скільки можна переплачувати за перепічку?!», «Куди дивиться уряд?!». В ніжній пінці капучино розчинилася загальна думка, що «війни це погано, Гітлер – звичайно, злодій, але перепічка по три євро – це вже занадто!»
А уряд, тим часом, зокрема, міністр культури Алессандро Джулі дивиться на Венеційську бієналє та критикує рішення дирекції виставки допустити до участі Росію. Президент бієналє П’єтранджело Буттафуоко з міністром не погоджується, захищаючи свою позицію абстрактними аргументами про свободу мистецтва та неможливість його цензурувати. Що ж, він може собі цю полеміку дозволити, бо бієнале, хоч і отримує допомогу від уряду, але не знаходиться у прямому його підпорядкуванні.
За іронією долі прізвище керівника бієнале можна перекласти як «кидає вогонь». А що ж про цей напалм сучасного мистецтва пише італійська преса? Поміж досить розлогого викладання фактажу: інформації про те, що Мінкульт запросив у бієналє для перевірки переписку із російською стороною (що вони там планують знайти – листівку з текстом «Love is... Propaganda» та особистим підписом Лаврова?), цитат всіх учасників дискусії, згадок про петицію проти участі Росії, та про звернення міністрів країн ЄС, які закликають Буттафуоко переглянути своє рішення, є і спроби глибше проаналізувати ситуацію. Зокрема, Федеріко Джанніні у виданні «Finestre sull’Arte» 14 березня зазначає:
«Якщо національні павільйони є дзеркалом урядів, то російську присутність сьогодні не можна інтерпретувати як акт творчої свободи, а радше як легітимізацію санкціонованого режиму.
Відколи питання присутності Росії на Венеційській бієнале стало загальновідомим, сторінки газет та художніх журналів у соціальних мережах, включаючи той, який я редагую, були завалені коментарями про свободу мистецтва (і туди ж, з якоїсь причини, яку я не розумію, завжди додають спорт), і ці постійні згадки робляться без урахування того, що мистецтво ніколи в історії не було нейтральною діяльністю.
Тому більшість хвалить рішення П'єтранджело Буттафуоко не виключати Росію з наступної Венеційської бієнале (вчинок, який сам по собі є глибоко політичним)... "Мистецтво не повинно піддаватися цензурі, мистецтво завжди має бути вільним", — кажуть більшість коментаторів. Це цікаве явище, яке ілюструє, наскільки наполегливм є поширений романтичний міф про художника як генія, відірваного від реальності, який діє виключно під диктатом природного імпульсу, і не є підзвітним нікому, крім власного генія та натхнення».
П'єтранджело Буттафуоко
Далі автор продовжує: «Венеційську бієнале, радше, слід вважати світовим чемпіонатом з мистецтва, де національна участь є вираженням їхніх відповідних країн та урядів. Національний павільйон – це, по суті, образ, за допомогою якого країна має намір представити себе світові. Венеційська бієнале – це впершу чергу «soft power», а вже потім мистецтво».
Джанніні приходить і до невтішного висновку щодо «створення ситуації, в якій будь-який результат є щасливим для російської пропаганди (якщо її виключать, вона зможе голосно кричати про цензуру; якщо ж вона знайде двері відчиненими, вона зможе заявити про перемогу над Заходом, який її цензурував)».
Тим часом, видання Сorriere della Sera від 20 березня зазначає що саме через полеміку щодо російської участі у виставці міністр культури Алессандро Джулі не з’явився особисто на відкритті відреставрованого центрального павільйону бієналє.
«La Repubblica» 20 березня теж не обійшла стороною відсутність прем’єра на відкритті павільйону, зазначивши, що Баттафуоко та Джулі ще далекі від можливості зблизитися, чому дещо протерічать слова представника мінкульту Валеріо Сарконе який відвідав захід, зазначивши: «Між Джулі та Буттафуоко не відбулося примирення, тому що між ними ніколи не було війни».
Антоніна, тим часом, вийшла на вилиці Риму, щоб спитати перехожих, що вони думають про участь Росії у Венеційській бієнале. Ось що відповіли римляни та гості міста гладиаторської слави:
«Вважаю, що Росія має брати участь у Бієналє, бо мистецтво – це один зі способів розпочати діалог між країнами. Це шанс хоча б спробувати говорити про мир. В мистецтві легше знайти точки перетину, ніж у політиці» – Ріта, 49 років.
«Якщо виганяти Росію з Бієнале, то разом із США та Ізраїлем» – Джакомо, 55 років.
«Я не цікавлюся сучасним мистецтвом і не слідкую за Бієнале. Але я за Україну. Хай буде так, як краще для України» – Фабіо, 45 років.
«Я проти будь-якої цензури. Мистецтво – це свобода самовираження. Російськи художники не мають через війну залишатися без можливості виставлятися та спілкуватися з публікою» – Марко, 61 рік
«Росія має залишити Україну в спокої. Спочатку нехай виведе війська, а вже потім бере участь у чому забажає. Зараз – категорично ні» – Джорджія, 37 років.
«В мене відпустка. Я перший день в Римі. Чесно кажучи, я зараз не думаю про взаємини Росії та України. Хочеться відпочити. Про павільйон Росії в Венеції також не думаю. А там у всіх є павільйони? Сподіваюся, Третя світова не розпочнеться, поки я не схожу в Колізей» – Пітер, 40 років.
«Я проти участі Росії в Бієнале. Може, хіба під нейтральним прапором, як на Олімпіаді?», – Кьяра, 25 років.
«Я нічого про це не чув. А що війна в Україні ще не закінчилася?» – Крістіан, 23 роки.
«Країна-агресор не має права брати участь у міжнародних заходах. Тому я проти російського павільйону на Бієналє» – Лоренцо, 39 років.
«Я проти російського павільйону. В мене няня дітей – українка, тому я за Україну» – Енріка, 41 рік.
«Слухайте, мені все одно. Нема мені діла до павільйонів. Ви бачили, скільки бензин коштує? Помідори подорожчали – помітили?» – Фаусто, 67 років.
«Росія має повне право представляти себе на Бієналє: мистецтво має бути свободним, мистецтво вище політики, нікому неможна забороняти говорити, нехай Росія про себе говорить. Той хто не підтримує її політику, може просто не йти до її павільйону» – Агостіно, 57 років.
«Що таке Венеційська Бієнале?», – Сандро 21 рік.
«Мене більше цікавить, як зіграє Лаціо, ніж хто там що робить у Венеції», – Томас, 37 років.
«Звичайно, Росія не повинна бути на Бієнале. Не можна нападати на сусідню країну і водночас представляти себе на міжнародних виставках», – Маддалена, 63 роки.
Звичайно, ця добірка не є вичерпною. Але навіть вона демонструє розмаїття думок в італійському суспільстві. На думку Антоніни, пересічний італієць не планує особливо протистояти Кремлю та, на жаль, досі не бачить в діях Росії загрози для себе. Наразі він більше переймається впливом війни на його побут та витрати, ніж справді жахається можливості бути втягнутим у Третю світову.
І єдине, що ми, українці, можемо протиставити всюдисущій пропаганді РФ, це наше невпинне прагнення розповідати всюди про Україну, її культуру, історію, людей та мистецтво. Ми маємо щоденно працювати над ствердженням української культури в світі. Так, Захід дуже часто не готовий до кенселінгу російської культури, але він все ще радий дізнаватися про культуру України, тому давайте невпинно працювати над промоцією власної країни.
Перед нами довгі роки праці, яка часто буде важкою, і результати ії незавжди будуть нас тішити, але це не має нас зупинити. І одного разу, вчергове зануривши Захід в захоплюючу історію про Україну, ми, як Хемфрі Богарт в «Касабланці», обов’язково скажемо йому: «Луї, я думаю, що це початок чудової дружби».
