Як Куликов Дусю на тролейбусі катав

На днях почула дві історії про ведучого «Свободи слова» на ICTV Андрія Куликова.

Отже, іде Куликов повз пивбар, а там троє хлопців п’ють пиво.

Перший: «Дивіться – «Свобода слова»!

Другий: «А в телевізорі він кращий».

Третій, авторитетно хильнувши пиво: «Ну там же світло».

Другий випадок. Проходить Куликов повз церкву, а там огрядний батюшка сідає в чорний мерседес. Помітивши ведучого, гукає його: «Жвавіше, душа! Жвавіше!»

Принаймні, знають, що поспішати Куликов не любить.

Дізнавшись, що зараз дружина Андрія з донькою Яною на пару днів приїхали до Києва з Лондона, ваша Дуся захотіла обов’язково зустрітися з усім сімейством. У Лондоні Антоніна викладає російську мову, донька вивчає у Лондонському університеті кінорежисуру, а Андрій зайнятий у програмі «Свобода слова» у Києві, тому разом вони збираються дуже рідко. А ви ж знаєте, як ваша Дуся любить зворушливі сімейні зустрічі. До того ж, на відміну від Андрія, його дружина – людина цілком не публічна, ось я і вирішила, що це чудова можливість першою вам її представити.

Ми домовилися зустрітися біля пам’ятника Тарасу Шевченку напроти червоної будівлі університета. Саме в цих стінах Куликов колись і почав знайомитися із професією журналіста.

Місце зустрічі змінити не можна

Дуся: Якщо з‘являється вільна хвилина, навідуєте альма-матер?

Андрій: Останнім часом ні. Справа у тому, що мій інститут – раніше це був факультет, а тепер інститут – міститься на вулиці Мельникова, і там я буваю часто, в Інституті журналістики, де викладаю. А сюди, здається, за минулий рік заходив двічі в якихось справах. Принаймні, директорату, де я мав зареєструватись як викладач, так і не дістався.

– Як ви потрапили до Української служби ВВС?

– Наприкінці 1991-го ВВС проводила семінар для журналістів, які володіли англійською мовою, зрештою виявилось, що насправді приглядалися до тих, кого можна взяти на роботу в Українську службу, яку тоді організовували. Близько двадцяти людям, які були на семінарі, запропонували взяти участь у відборі. Я був серед чотирьох, яких відібрали.

– А у Лондоні вже стали продюсером?

– Там основна робоча одиниця – це продюсер. Як у нас, скажімо, на телебаченні або на радіо – кореспондент, то там на радіо називається продюсер, тому що зрештою відповідальність за програму лежить на тобі, і чим ти її наповнюєш – це твоя справа. Себто, ти виробляєш, продюсуєш програму, так само в певних межах у тебе є бюджет. Це не значить, що ти можеш порядкувати бюджетом цілої секції, але ти знаєш, скільки приблизно грошей ти можеш виплатити на гонорари, скільки потрібно заплатити за музику, яку ти граєш, – тому це продюсер, але водночас у тебе і кореспондентські обов‘язки, і редакторські.

– Працівників ВВС забезпечували дуже добрим соціальним пакетом. Що туди входило?

– По перше, гарна зарплатня, я не пам‘ятаю, скільки це було у 1992 році, але у 2000-му, коли я туди повернувся працювати, це було 1600–1800 фунтів уже після оподаткування на місяць. Але головне, що там п‘ять робочих тижнів оплачувана відпустка, і її можна брати шматками, і навіть рекомендують брати шматками. У разі захворювання, якщо ти втрачаєш працездатність, принаймні півроку виплачують твою зарплату без жодних відрахувань, крім податків, звичайно, далі вони приймають рішення – виплачувати чи ні, – але півроку гарантовано. Крім того, всім, хто працює в Лондоні, служба виплачувала так звану лондонську надбавку, тому що життя в Лондоні дорожче ніж в решті Британії. Близько десяти відсотків річної зарплати була надбавка за життя в Лондоні. І нарешті, такий, може смішний, пунктик, як витрати на газети. На газети давали, щось 17 фунтів на місяць, це вистачає на газети і навіть не на газети.

– І ви їх витрачали на газети?

– Ні, я їх не витрачав на газети, тому що, звичайно, редакція отримує всі газети, які тільки можна.

– А з королевою приходилось спілкуватися під час роботи?

– Ні. З королевою дуже цікава штука. Справа у тому, що ми як мовна секція – коли у нас лунає англійська, російська, французька або якась інша мова, – то ми пускаємо три–п’ять секунд оригіналу, а потім накладаємо дубляж. Уявіть собі, з королевою так не можна робити, якщо використовуєш її голос, то треба заграти усі 20 чи 30 секунд і лише потім давати український переклад. Тому іншомовні служби королеву використовують не дуже часто, бо на радіо відлік часу йде на секунди, і важко дозволити собі півхвилини англомовного тексту.

– А чому довелося піти з ВВС?

– Зовсім не довелося піти. В 95 році я повернувся працювати в Україну. Це було моє осмислене бажання, власне, я би і раніше повернувся, якби не певні обставини особистого плану. І чотири з половиною роки досить плідно, як я вважаю, працював тут. А от тут уже, справді, доводилося йти. Принаймні, з двох робіт: із посади керівника «ТСН» на «1+1», а потім із роботи шеф-редактора Нового каналу.

На канал «1+1» я прийшов із запрошення Сашка Ткаченка, людини, у якої я навчився половині телебачення. Коли ми почали працювати, я вже дуже добре знався на новинах, ще з газети і з радіо. Новини не були для мене чимось незнайомим. А телебачення я знав досить обмежено, але Сашко на «ТСН» зробив таку злагоджену команду, машину – в гарному розумінні, тобто не механічне виробництво новин, але дуже налагоджене. Я у нього був фактично першим заступником і випусковим редактором. У нього я навчився начебто простим, але дуже важливим речам, наприклад, як співвідносити зображення і текст. Коли у серпні 97 року Ткаченко мусив піти з каналу, то я після нього через певний час очолив «ТСН», але з умовою, що коли він повернеться, я передам йому керування новинами, якщо він не повертається – я йду без жодних розмов. Він не повернувся – і, звичайно, слово треба тримати, – я пішов.

А з Новим каналом парадоксальна ситуація склалася, мені дуже добре й затишно працювалось із Михайлом Павловим, який зараз продюсер «Свободи слова» і генпродюсер ICTV. Тоді, ви може пригадуєте, була фінансова криза в Росії, яка відбилася на Новому каналі, бо там були російські власники. І все ж таки ми вистояли, прожили кілька місяців, чи із третиною зарплати, чи іноді взагалі без зарплати, бо було цікаво працювати. А потім раптом – бац! – змінюють усе керівництво каналу: ідуть Павлов, Пелих, ідуть усі решта, приходить Ткаченко. Людина, з якою ми на «ТСН» працювали – і душа в душу, і рука в руку, і плече в плече. Він мені пропонує залишитись як керівникові інформаційної служби, що, скажімо, за моїми амбіціями мене влаштовує, але за той час, що ми не були разом, я думаю, що я навчився в телебаченні ще більше, і уже працювати з Сашком мені було нецікаво. Тому я місяць ще там побув і пішов.

Я втратив дуже гарну роботу, в сенсі – яка мені подобалась, на «1+1», потім я втратив знов-таки роботу, яка мені дуже подобалась, на Новому каналі, й у хвилину слабкості я прийняв запрошення з ВВС поїхати туди знову.

Куликов не "вільний": дружина Антоніна, донька Яна

– І там, у Лондоні, познайомились з Антоніною?

Андрій: А от і ні. На час від‘їзду до Лондона ми були щасливою подружньою парою. Познайомилися у 95 році. Коли я перший раз повернувся з Лондона, я виконував певну роботу для ВВС і часто бував у корпункті у Києві. Але, може, вона вам про це розповість.

Антоніна: Я учитель русского языка. У меня была студентка, канадка, которая работала на ВВС, в Киевском корпункте. Она постоянно опаздывала ко мне на занятия, минут на пятнадцать. И вот однажды я пришла, позвонила в дверь, мне открывает Андрей и предлагает пойти попить кофе на кухню корпункта, пока не пришла моя ученица. Так и познакомились. А через полтора года расписались.

– А как он вам сделал предложение?

Андрій: Я насправді кілька разів просив Тоню одружитися. Вона не зразу погодилась, казала: «Ні, навіщо».

Руку й серце Куликов пропонував неодноразово

– Антонина, а что смущало вас?

Антоніна: У меня первый брак был несколько травматический, и поэтому я не хотела выходить замуж. Но Андрюша – такого склада человек, что ему нужно, чтобы мы были не просто парой, а мужем и женой.

Андрій: Я відчував, якщо Тоня погодиться на одруження, то це буде знак великої довіри до мене, а не для того, щоб мати штамп у паспорті. Може, це егоїстичне бажання, але воно було.

– Зараз вас доля розкидала по різним країнам, Андрій живе в Києві, ви, Антоніна, працюєте у Лондоні, куди, до речі, Андрій вас і привіз. Як часто ви бачитесь?

Антоніна: Раз в два месяца, иногда бывает чаще, иногда реже, как когда. Встречаемся на два-три дня.

Андрій: Зараз, коли я працюю на проекті «Свобода слова», можливо покинути Київ тільки у зимовий період, коли телебачення відпочиває, і коли літній період, а також у понеділок, коли у країні вихідний за рахунок свята у неділю. Тоді у мене виникає змога прилетіти, скажімо, на п‘ять–шість днів. Бувають візити і по одному дню.

– Расстояние усиливает чувства или, наоборот, их разрушает?

Антоніна: У нас, наверное, усиливает или, по крайней мере, не ослабляет и не отдаляет. Когда понимаешь, что ты не можешь сделать ничего, чтобы жить в одной стране. Дочь учится в университете, у меня там хорошая работа. Я уверена, что и здесь могла бы найти работу, но пока не хочу дочь там одну оставлять.

– Коли ви у різних країнах, який спосіб спілкування найчастіше використовуєте?

Андрій: Коли я приїхав в Україну, ми ще не пристосувались до режиму телефонного спілкування, може не щодня, але, принаймні, через день писав листи. Хоча, коли листа пишеш, коханої не чуєш, вона тебе не чує, звичайно, е-мail написати набагато дешевше, але по телефону чуєш, яка інтонація у людини, тут не замаскуєш. Тому зранку, зазвичай, я надсилаю Тоні привітання текстом по телефону. А ввечері, майже завжди, вона до мене телефонує, іноді я.

Її він готовий носити на руках

– Антонина, а у вас есть возможность в Лондоне смотреть Андрея по ТВ?

– Только в записи, он привозит диски со своими программами. В прямом эфире нет возможности, у нас нет тарелки. Мы живем в старинном доме, где много квартир. Мы просили у хозяина разрешения установить тарелку, но он нам отказал.

– А вы смотрите его программу как критик?

Антоніна: Он всегда спрашивает мое мнение. Жаль, что Андрея в программе мало, но ведь, с профессиональной точки зрения, он понимает, что надо выбирать нейтральную позицию, не влезать с комментариями и со своей точкой зрения. Он очень хороший журналист, и я рада за него, рада тому, что он реализовался и у него есть программа.

Андрій: Але насправді цієї програми для мене не було б, якби Тоня не сказала: «Так, це твоє». Коли мені запропонували вести «Свободу слова», в мене залишалось кілька місяців до кінця іншого проекту, і я дуже хотів повернутися до сім‘ї і бути разом із Тонею. Але, з іншого боку, повертатись до Лондона і робити те, що у тебе вже на рівні автоматизму, це нецікаво.

– Андрій, а як ви себе почували на початку програми, коли вас завжди порівнювали з Шустером?

– Насправді, я думаю, що порівняння і досі залишаються. Але мені здається – є твоя робота, треба її виконати, коли ти її виконаєш, можеш собі думати про Шустера, про Аню Безулик, про кого завгодно. Але у мене ніколи не було бажання обігнати або якимось чином позмагатися із Шустером, це не є моїм завданням. Моїм завданням є спрацювати в команді і видати достойну програму. Тому практично весь час проводжу на роботі – це моє невміння організувати свій час. Можливо, на роботі затримуюсь більше, ніж треба, бо я зараз не поспішаю до Антоніни, тому що її нема поряд. Мені з нею дуже цікаво. Разом кудись піти, щось обговорити. Для неї цікаво зробити вечерю або, навпаки, цікаво з‘їсти вечерю, яку приготувала вона.

– І чим ви заповнюєте вільний час?

– Я люблю гуляти містом, люблю зайти до книгарні, погортати двадцять книжок і жодної не купити, люблю зайти до магазину компакт-дисків, перебрати двадцять–тридцять і купити один, потім двічі його послухати і відкласти. І, звичайно, гриби. Гриби завжди: зимою, весною, літом і восени.

«Я люблю, люблю зайти до книгарні, погортати двадцять книжок і жодної не купити»

На цей раз купили

– А взимку які ж гриби?

Андрій: Так, є принаймні два сорти грибів, поширені в Україні, які ростуть під снігом.

Антоніна: Да, грибы – это вечная тема, когда приезжает в Лондон и выпадает несколько часов, пока я на работе, тут же моментально в парк.

– Які ж гриби у Лондоні?

– Всі ті самі, що у нас, тільки в різних пропорціях. Скажімо, дуже мало лисичок, але там багато польських грибів, там багато гризеток.

– А про галюциногенні гриби знаєте?

– Знаю, звичайно. Усе сталося ще у 93 році у Британії, я там збирав гриби, і до мене підійшла жінка з широкими та веселими очима і запитала: «А ти знаєш, де тут є «чарівні» гриби?». Я відповів: «Ні», бо я і не знав. Але потім я подивився у довідник і зрозумів: справді, такі гриби є. Навіть у тому районі, де ми живемо у Лондоні, одна крамничка їх продавала, там було написано: «Продаємо лише для біологічних дослідів», але це кожний трактує по-своєму.

Колекція галюциногенних грибів

- Ви дуже спокійна людина…

– Щоб не сказати меланхолічна.

Коронний погляд Андрія Куликова

– У роботі це плюс чи мінус?

– І те, і те. Принаймні не часто дратуюся, коли зустрічаю те, що мені не до смаку або не до вподоби. З іншого боку, мені і люди, з якими я працюю, казали, що інколи потрібна більш жвава реакція або дати емоцію виразніше, а це не дуже в моїй натурі.

А це його коронний рух

Точність - вічливість королів

– А є речі, які можуть вас роздратувати?

– У мене був навіть випадок на «ТСН», який мене просто до сліз довів. Уявляєте, Дуся, сльози пішли. На телебаченні є такий прийом, – який я довершено не люблю – як поява в кадрі заради появи в кадрі. Якщо в інформаційному сюжеті в кадрі з‘являється кореспондент і каже: «то-се, п’яте-десяте», то це зовсім ні до чого. Я як редактор сказав журналісту, в одному із сюжетів такий стендап вирізати; і начебто погодилась людина, а коли дивився сюжет, раптом ця фінальна поява йде в ефірі. Це мене так збентежило!

"Спокойствие, только спокойствие!"

– Це міф чи правда, що ви принципово користуєтесь громадським транспортом?

(На це питання Куликов витягнув із портмоне місячний проїзний на метро).

Антоніна: Вот вам и весь ответ.

Іменна картка на метро

Андрій: Це не принципово, це – так зручніше. Це, до речі, не типовий для мене проїзний, бо він лише на метро. Зазвичай я купую метро–тролейбус, та в касі були тільки метро–автобус, але на автобусах мої маршрути не пролягають.

Зрадівши можливості покататися на тролейбусі, я підхопила Андрія під руку, і ми всією компанією пішли на зупинку. І, само собою, травили анекдоти.

Обережно, двері зачиняються!

компостує...

Такі проїздні у Лондоні

Дуже вже візеруночок веселий

Фото Яны Новоселовой