Ірена Карпа: «Я нормальна жадна українська жінка!»
Карпа настільки непосидюча, що я ніяк не могла виловити її у Києві. Вона без мене навіть заміж примудрилася вийти. На днях я їй зателефонувала, бо давно цікавлюся – чи є життя після весілля? Інтровертка Карпа була не проти поділитися інформацією, але того дня вона якраз збиралася їхати до Карпат.
Я набилася до неї у гості – допомогти спакувати рюкзак, хоча пакування рюкзаку мене, відверто кажучи, мало цікавило. Ірена і без мого втручання оперативно скидала туди різні речі. А я, бігаючи за нею з кімнати до кімнати, завалювала її усілякими питаннями особистого характеру.
– Ну, розкажи, як воно, заміжнє життя? Не пропала романтика у відносинах із чоловіком?
– Усі кажуть, що спочатку романтика, а потім обов’язково має бути фігово. Але романтику ти сам собі створюєш, наскільки вистачить снаги. Ясно, що постійно не можна утримувати «атмосферу першого побачення». Це все чьос, такого не буває. Люди при будь-яких розкладах у тривалих стосунках, навіть якщо не одружуються, починають по іншому один до одного ставитися.
Можна якось відновлювати відчуття, перепроживати знову моменти. Тьолочки дістають усякі плюшеві штучки: «Ой, он мне подаріл ето і то». А є просто звичайні психологічні вправи. У тебе стається якась фігова ситуація, ти можеш паритись і не виходити з цього настрою. А можна жити у реальності. Оце з тобою говорю – це реальність. Почуття – інша реальність, їх можна відновлювати, переживати часи, коли ви сиділи біля океану, або ще якісь.
…іноді натикаєшся на приємні штуки, які занурюють у спогади, – типу цієї тарілки з Фінляндії…
…а іноді – на несподівані
– До речі, кажуть, заміжжя може якось упливати на творчість. У тебе це якось проявляється?
– Ми вчора приколювались: чи не стати мені домохозяйкою, писати біографію свого геніального чоловіка і назвати її «Мой муж. Руководство по эксплуатации».
– Цікаво, і який же твій чоловік у експлуатації?
– Нічого, нормальний. Ось учора я була у бєдствєнном положенії. Це було на зйомках одного «пілота» у якомусь жорсткому індустріальному районі. Мені було погано. Всі гроші я витратила, бо зі своєї кишені розплачувалася за таксі запрошеним «звьоздам». І моя машина зламалася. Я дзвоню Антону і кажу: «Нічого, що-небудь придумаю». А мені подруга каже: «Яка ти любляча дружина! Я б уже таку істерику закатила, щоб він приїхав і забрав мене». Якимись мутками я зловила таксі і доїхала додому. Виявилось, що я дуже буддистська жона. Є такі тьотки, які вимагають, щоб їх зустрічали прямо у метро. Я думаю, що це реально дуже псує людину, коли вона вважає: якщо я вийшла заміж, то вже не можу сама нікуди їздити, бо це страшно, не можу піти за хлібом, бо там усюди маніяки, і взагалі треба, щоб мене носили на руках і носили мені сумки. Таке б мене, напевне, зіпсувало як людську товарну одиницю.
«Я – буддистська жона»
– Чому саме зараз ти вирішила одружитися?
– Я погодилася виходити заміж якраз на такому підйомі, коли тільки починаються стосунки, коли такий закоханий, що зараз хочеш оженитися і кажеш: «Да!». А потім відступати вже нікуди. Навіть якщо б передумала, то вже мусиш, бо пообіцяла. Ми познайомилися тут, потім поїхали до Індії, там вирішили одружитися. Приїхали сюди у березні й у кінці травня законно одружились. От така фігня.
– Не шкодуєш?
– Ні. А взагалі-то я завжди готова до того, що щось у житті може раптом закінчитись, у мене завжди й рюкзак напоготові. Якщо ви одружилися, це не означає, що людина стала твоєю власністю, і можна, наприклад, розпоряджатися її часом і безперервно питати: «Де ти?».
«Небагато мороки із збиранням рюкзаку, бо він лежить не розпакований із минулого разу…»
– І де зараз твій чоловік?
– На роботі. Він, крім того, що пише, ще й займається бізнесом – івентами.
– То ти його ніяк не контролюєш?
– Не контролюю. Зазвичай, я знаю, де він. Хоча і скучаю, але не треба нависати. Я завжди знаю, що мені самій є чим зайнятися. Розумію, що у тьоток, особливо коли є маленька дитина, і вони сидять вдома, їде дах, і вони починають нависати: «Де ти ходиш? І що це за жіночий сміх по телефону? І що це за запах парфумів?» Ну майте совість, якщо народили дитину, це ще не значить, що всі ваші сили здулись, як повітряна кулька. Найкраще, це коли жінка зайнята якоюсь творчістю. Їй зразу все зайве стає по барабану, їй додається сексуальності, вона не дістає чоловіка, а він тільки каже, яка вона крута. А ревнувати починають від нудьги.
– Ви взагалі сваритесь? Кажуть, Антон у тебе такий спокійний.
– Ми з Антоном не сваримось. Це всіх дуже дивує. Важливо не затаювати образу. І з усіма людьми я доволі легко уживаюся. По-перше, у мене немає ні з ким тісного спілкування, за винятком сестри. Але з кровними родичами завжди важко, якщо ви живете разом. У мене ніколи ні з ким не було справжніх таких конфліктів. Хоча, якщо у вас є хороші друзі, треба теж сто разів подумати, перед тим, як з ними з’їжджатися жити. А коли пара живе, то вони набагато легше уживаються. Якщо якісь скандали – то по суті.
– А взагалі – швидко якось ви одружилися. Дітей не збираєтесь найближчим часом заводити?
– Не знаю. Собак я люблю більше, ніж дітей. Може, я неправильна жінка. Я люблю дітей, коли вже у них є якийсь мозок і свіжа свідомість. Тоді вони безпосередні і бачать ті речі, які дорослі вже не помічають. Це класно. Одна моя знайома каже, що кожна народжена дитина – це мінус 25 процентів мозку жінки. І це інколи схоже на правду. Бо дехто з тих, які недавно народили, якісь прибацані ставали... Мені казали, що як заміж вийдеш – остєпєнішся. Я не хочу остєпєняться. Не хочу себе як творчу особистість втрачати. Коли я зрозумію, що це я сама хочу дитину, а не моя мама, бо їй скучно і вона хоче внуків няньчити – тоді я народжу. Поки що не хочу.
– Навіть не уявляєш себе у ролі матері?
– Може, я буду дуже хороша мати, тому що в мене сильний материнський інстинкт по життю. Люблю когось опікати, інвестувати в когось любов, знання, гроші, енергію. Проте, я надто ліберальна, і це погано, бо дітей треба тренувати, щоби вони тебе поважали, щоби мати авторитет. Я не кажу, що треба бити їх лінійкою по колінах. Мама мене, до речі, била в дитинстві кілька разів, а тепер каже, що я це придумала. Ага, фігу! Я думаю, нас із сестрою виховали нормально. Доводилось шукати свій шлях. Я сиділа дома, читала книжки. Мене не цікавили інші діти. Мені стукнуло років 15, я зрозуміла, що дитинство минає. Та воно триває і зараз! А всі, хто були рєзвимі дітьми, стали зараз нудними звичайними людьми. А в тих, що залишилися живими, не збулися мрії. Я про це розповідаю у своїй книжці «Добло і Зло», яку презентуватиму у вересні на Форумі видавців у Львові.
У цьому захламленому кутку Карпа планує зробити дитячу кімнату. Коли наважиться завести дітей
– О! Дитинство це тема твоєї нової книги?
– Там повість і цілий цикл оповідань про те, що творилося в дитинстві. Абсолютно ржачна фігня. І останнє оповідання там «Однокласники». Якраз розбір польотів – хто про що мріяв і хто ким став. У всіх дуже дивні долі.
Я дуже співчуваю всім людям, які [censored] свою мрію. В дитинстві у кожного вона є. Наприклад, я в дитинстві дуже хотіла бути письменником і дуже хотіла подорожувати.
– Мрії збуваються, я тобі як не подзвоню, ти або кудись збираєшся їхати, або звідкись тільки повернулася…
– Бо я люблю їздити. Я просто ненавиджу Київ, і чим довше тут живу, тим більше ненавиджу. Коли вночі нема на вулицях людей, то нормально. А коли людей багато, якась погана атмосфера – паніка, у всіх в очах жага грошей і загальна нещасність. І це дуже відчутно. А ще цей сморід машин, звуки якісь жахливі. Дуже різкий контраст, коли поживеш десь у Індії, де добре і спокійно, а повертаєшся сюди – депресія настає.
– Мабуть, ти вже половину земної кулі об’їздила?!
– Я цього року мало де їздила. Після Домінікани у нас мав бути похід на Тянь-Шань, та я подумала, що Антон може крякнути. Він ніколи ще у справжніх горах не був. А Тянь-Шань – це мінімум два тижні тільки самих гір, а я й сама ще в таких походах не була. Ходила десь тільки на тиждень. Але щоб два тижні для непідготованих людей, без душа і у річці митися… взагалі, таке неможливо. Тому надумали починати з Кавказу, а там почалася війна. Якщо найближчим часом нікуди не виберемося, мабуть, поїдемо разом у Карпати. Хоча знайомі турки-альпіністи запрошують полазити по Турецьких горах.
Мені все так тут набридло, що вдома я не можу всидіти. Я ненавиджу літо, бо мені жарко, і я хочу просто звідси зникнути.
– Є якась така особлива країна, куди хочеш поїхати?
– В Антарктиду, хочу попасти на Землю Королеви Мод. Там людей нема, тільки безкінечна білина і тиша.
– Ти не любиш людей?
– Я люблю людей, таких, якими вони мали бути за задумом Бога – тобто творчих, щирих, повноцінних. Я не расист, просто людей скупчується в якихось місцях забагато. Краще б у кожного був свій персональний простір. Щоб на тебе не дихали своїм смердючим ротом у метро, не потіли на тебе. У кожної людини своє життя, а їй доводиться тісно притиратися з іншими. Це дуже важко. Як каже Ніцше: «Краще ходити за 15 кілометрів до чистої води, ніж пити з одного колодязя з зайвими». А ще не люблю людей, які то і роблять, що скаржаться, як їм хєрово жити. За Ніцше – це люди «зайві».
Карпа готова відвойовувати свій персональний простір
– А багато хто з цим живе, щодня на роботу ходить…
– Я теж ходила на роботу кожен день, мене це страшенно задрало. Тепер я хочу робити якісь окремі авторські проекти – коли бачиш, за що отримуєш гроші. Мені не підходить робота на ставці. Прийшов, просидів штани до вечора, повтикав в айсікью, типу щось поробив і отримав свою зарплатню. При творчій роботі зайві контакти займають секунд двадцять, коли кажеш «привіт» і «пока». Тому для мене більш підходить система «фрілансу», коли ти написав матеріал і отримав договірний гонорар, чи коли зняв програму і отримав чесні гроші за чесний продукт, а не за те, що ти кожен день «ходив на роботу». А так собі я щось пишу, особливо не напрягаючись. Я страшенно лінива, страшенно! До речі, буває намагаються не заплатити за зроблене, морозяться. Гидко про це говорити. Люди просто думають, що вони за когось мудріші. «А, Карпа! Для неї двісті баксів не гроші – можна і не платити». Гроші! Для мене навіть десять гривень – гроші, і я не збираюся комусь щось дарувати. Я нормальна жадна українська жінка!
– А де простіше із грошима? Можливо, є якісь пріоритети?
– Телебачення на сто відсотків не є моїм пріоритетом. Мені набагато більш цікава якась друкована продукція. А взагалі все, що треба робити заради грошей, – це якийсь напряг. Я думаю, що для художників це такий же напряг малювати картини на замовлення, як і мені щось писати на замовлення.
«Я страшенно лінива, страшенно!»
– Отже, від телебачення ти не в захваті?!
– На телебаченні є сенс щось робити, тільки якщо це якийсь авторський проект або щось інше цікаве, нове. В будь-якому випадку, щоб мені ніхто не наказував, що і як робити. Готова на технічні поради типу: «Карпа, не махай руками, вони вилазять із кадру» або «Не роби таке дебільне обличчя». Або якщо дійсно толковий редактор. Звичайно, я всіх не відхиляю, є люди дуже авторитетні для мене, яким я вірю. А взагалі, телебачення – це така срака! Воно дуже поверхове, от у чому фігня. Суцільний поп-формат. Якщо ти скажеш щось надто розумне, це просто виріжуть. Не знаю, як ведучим, особливо тим, що багато років ведуть якісь ток-шоу. Взагалі вони так дістали. По-перше, вони все читають по підкажчиках чи по листочках. Рідко коли в якісь коментарі добавляють щось від себе. «А вот когда у вас будут дети, они придут и будут курить травку, вы им что скажете?» Це такі заучені фрази.
– Сама не хочеш бути ведучою?
– Ні. Просто ведучою, що каже те, що хтось написав, не хочу. Я хочу творчої роботи, хочу брати участь у підготовці й доведенні матеріалу. Щоб я вибирала контент, сама вибирала спонсорів і, якщо треба, казала про них. І то, якщо спонсором був би якийсь засраний сік, хіба я скажу, що ця хімія дуже корисна для вашого здоров’я? Спонсори мають бути нейтральні, якась якісна електроніка чи ще щось. Бажано те, що не потрапляє в організм.
– До речі, про організм. Я знаю, тебе запросили виступити проти куріння?
– Ну, кажуть, потрібні якісь молодіжні лідери. Але я терпіти не можу всі ці тоталітарні штуки, коли треба щось комусь заборонити робити. Я сиділа думала-думала і згадала, що мені подобаються чоловіки, які палять. Принаймні більше, ніж ті, що кажуть: «Ти що?! Я ніколи-ніколи не палив! А ще я обливаюся холодною водою і збираю гербарій». Я розумію, що це такий стереотип – чоловік з віскі і дорогою сигарою. Так, я не курю цигарки, але іноді теж люблю покурити дорогу сигару. Тому це буде нечесно, якщо я буду кричати: «Ні! Нікому не можна курити!» Чому ми паримось якимись цигарками? Чому ніхто не париться, що ваші діти не побачать лиця цього, колись красивого міста, бо все у бридких новобудовах? Про це чомусь ніхто не робить розпіарених прес-конференцій. Треба закликати до боротьби з курінням, щоб ніхто не пішов підривати машини зажерливих політиків?
– Де тобі було найкраще працювати?
– Класно було в «Першій експедиції». Всі були такі пофігісти, розслаблені. І програма розумна, і люди прикольні. На MTV з новинами я цілий рік протрималася, думаю, тому що мені було приємно бачити тамтешніх стилістів, гримерів. Це ті люди, яких прийнято вважати дурними: «Алло, Галочка, я такую перичёску сделала!» А там вони живі ходять, Шопенгауерів читають.
– Чим ти збираєшся займатися найближчим часом?
– В мене зараз закінчився проект на MTV, я займаюся підготовкою нового, абсолютно автономного шоу. Хай це буде сюрприз.
– Що скажеш про те, що зараз у блогах розвелося багато твоїх наслідувальниць? Вони копіюють стилістику: українська мова із суржиковим матом.
– Це ще нічого. Є якась людина, яка пише від мого імені, розказує доволі компрометуючі речі, обзиває моїх слухачів лохами чи ще щось. Я навіть маю підозри, хто це може робити, але буде забагато честі, якщо я стану гамселити її.
І от нашу розмову перервав телефонний дзвінок. Дзвонив чоловік Ірени, котрий сидів у кафе біля «Золотих воріт» і вже довгенько чекав, доки дружина забіжить до нього перед від’їздом.
Карпа похопилася і вискочила із квартири, на ходу розповідаючи мені про домашні справи заміжньої жінки.
– Я взагалі не люблю і не можу прибирати. Тут кожен понеділок приходить тьотя прибирати. Якби я сама мила підлогу, то були б такі розводи, як ото у школі після крейди мили підлогу. Зате я вмію готувати смачну їжу.
– І все? Може ще якимись домашніми справами займаєшся?
– Машинку пральну вмію включати-виключати і вішати білизну. Ще я б охоче займалася садом. Тільки не городом, а саме деревами. Дуже люблю дерева.
Ірена не особливо переймається хатнім господарством
«Я була спалила цей казанок, та добра тьотя-прибиральниця його відновила до життя»
– Мабуть, тобі важко жити в центрі Києва?
– Та отож. Насправді ми все робимо зараз, щоб звалити звідси. У нас такий максимально напружений темп роботи. Щоб заробити грошей і звалити на якийсь час звідси в якесь місце, де можна творчо працювати, писати книжки. Є такі місця у В’єтнамі, в Індії.
– Надовго думаєте звалити?
– Ні, десь на півроку. Взагалі така порада: якщо депресія давить, краще їхати у якісь енергетичні центри, де древні храми є. Неважливо, чи сповідаєте ви цю релігію, чи ні. Але за енергетичним наповненням завжди краще жити там, де є сліди якоїсь стародавньої цивілізації. Мені дуже хочеться пожити в природних умовах, щоб рубати дрова, топити піч, мати дві вівці. І взагалі, я люблю займатися альпінізмом, бо, може, я молодою згори зірвусь, і поставлять таку херню на скелі, типу: «Тут була Карпа». Але недавно циганка мені нагадала, що я проживу 85 років без капремонту, так що померти молодою і красивою в мене вже не вийде. А в старості я би хотіла жити таки десь у горах, у кам’яному будинку, мати собак, двох овець і все. Думаю, я була би щасливою старушенцією.
Не важливо, яку релігію сповідати, головне – щоби місце було енергетичне
Майбутня щаслива старушенція
Ще по дорогі Ірена розповіла, що в Індії білявим та великим дівчатам приходиться важкувато через занадто пильну увагу місцевих чоловіків. А от на її саму, маленьку та чорняву, ніхто навіть не дивився. Ми разом добігли до кафе, і я нарешті побачила чоловіка Ірени – Антона Фрідлянда. Голиться він, мабуть, тільки на весілля, а взагалі – нічого так, симпатичний. Вашій Дусі сподобався. На цьому ми з Іреною попрощалися, і я побігла далі у своїх невідкладних справах, залишивши парочку наодинці.
Ваша Дуся.
А що? Прикольний чоловік
Фото Яни Новоселової
