Роман Чайка: «Хочеться емігрувати кудись у Лаос»

Роман Чайка був для вашої Дусі однією з небагатьох білих плям на нашому телебаченні. Мене давно приваблював його сміливий рокерський образ та швидка саркастична реакція на промови наших політиків. Не знайшовши іншого, окрім інтерв’ю, приводу познайомитися, я зателефонувала і домовилася про зустріч в одному з київських кафе.

І от я вже сиджу в назначений день та час у дощ та мряку, чекаючи ведучого. Минуло півгодини – його ще не було, а кофеїн у моєму тілі перевищував норму. Після пропозиції автовідповідача провести бесіду із «внутрішнім голосом Романа Чайки» ваша Дуся занервувала. Цим нехитрим заняттям довелося мені бавитися ще цілих півтори години. Прийшовши, він, звісно, реабілітувався поважною причиною та веселою розмовою. А от ваша Дуся потім увесь день думала про те, що жодного чоловіка так довго ще не чекала...

– Романе, розкажіть, як ви готуєтеся до ефіру.

– Тут немає конкретного моменту, що саме з цієї секунди я починаю готуватися до ефіру. Я в постійному процесі. Цілодобово дивлюся Інтернет, бо наша політика вже давно перейшла у режим словесного поносу, тому треба відстежувати, як відреагував Вася Пупкін на заяви політради партії у зв’язку із висловлюванням тьоті Моні. Тому ти постійно моніториш, що робиться в політиці. Друге – весь час вишуковуєш ідіотизми. Наша політика – це 90% ідіотизму, а це вже моя парафія. Відповідно, я відбираю ці речі і бачу картину, що я людям подарую у суботу, щоб вони хоча би посміхнулися. У мене ж єдина саркастична програма, наскільки я розумію. Другий момент – я шукаю таке питання, яке вже начасі чи от-от має бути начасі. І третій момент – це підбір партнерів для програми. Компанія в моїй програмі виглядає «три на три» – три гомо політікус супроти трьох гомо сапієнс. Це дуже важко зробити. Тобто, у наших політиків принцип: я сяду на одному гектарі з ним тільки за умови, що в нього теж є недоторканність попи, значок вище попи і всі інші регалії. Якщо людина по ієрархії партійній піднялася на два щаблі вище, то вона і вимагає вже собі лідера партії або фракції. Тому дуже важко їх спаровувати. Треба найти людину, яка «не засирає» тему, про яку ти хочеш поговорити, і яка дасть згоду говорити з письменником, художником чи журналістом. Ось це є теж підготовка. А сама програма… Я вже 20 років займаюсь політичною журналістикою та аналітикою, відповідно всіх їх уже знаю, сто разів вони у мене були. Нічого такого невідомого немає. Тобто, про що вони там домовилися десь вночі в якомусь ресторані, я, звичайно, не знаю, але зможу витягнути. Я вважаю, що розмова має бути страшенно стрімка, при умові швидких змін тем та передьоргувань. Я не даю їм можливості згадати, як там було написано в темнику, виданому в штабі партії, «що я маю збрехати відповідно до поточного моменту». Плюс завжди є присутність людини, яка ставить незручні питання або коментує їх. Я маю на увазі візаві. Це і дає мені можливість рухатися а) швидко; б) людина, яка дивиться, з усього цього потоку слів виловлює ключові речі.

– Зізнаюся, я зовсім не слідкую за політикою. Навіть не знаю, що там відбувається!

– З однієї сторони, в політиці відбувається те саме, що відбувається в статтях Дусі, коли Дуся потрапляє на корпоративні п’янки гламурних подонків. Це одне. Друге, ми дібралися до того, про що моя програма говорила ще рік тому. Ми тоді зробили програму, яка називалася «Український Бермудський трикутник: Вітя – Юля – Вітя». Так от амбіції «Вітя – Юля – Вітя» заважають іншим учасникам політичного процесу грати свою гру, бути самостійними політиками. Ми маємо зараз в Україні ситуацію ідеального трикутника, де всі три кути тупі. А загалом цей період – це повторення історії України (бо історія завжди любить повторюватися), а саме періоду, який називається «Руїна». Його діти вчать у школі, тому, я думаю, вони мене зрозуміють.

– У такому разі вам не здається, що все, що ви робите, не має сенсу?

– Абсолютно здається. Але в мене є девіз. Ми колись написали пісню на вірші Олега Лишеги, і вона завжди мені крутиться в голові. Я маю на увазі «Поки не пізно – бийся головою об лід». Тобто я знаю, що я роблю річ, яка направлена на дуже вузьке коло людей, які не хочуть стати «совками» і які мають здатність думати. Я не звертаюся до всього народу, я не збираюся часткою аудиторії захоплювати всю географію України. Це є своєрідні таки маячки «Ми ще є. Тримаємося купи».

– Як себе поводять політики перед програмою?

– Дуже по-різному, в залежності, чи це є talking head, чи ні. В кожній політичній організації є визначена група людей, які мають бути головами, що говорять. Зазвичай, ці люди відчувають себе на ТБ, як риба у воді. Якщо цю людину штабник викинув сьогодні в медіа озвучувати якісь потрібні їм речі, то така людина за вечір робить марафон по телевізорах. Вона біжить на один канал, на радіо, на прес-конференції, увечері починає відпрацьовувати три канали, а якщо це понеділок або п’ятниця, ще й додатково два ток-шоу. У цьому випадку мені дуже зручно: я веду програму в суботу. Ці люди (голови, що говорять) практично не готуються, вони приходять, зі всіма спілкуються, хі-хі, ха-ха, їх навіть не особливо хвилює тема дискусії. Вони все одно знають, що головне вкинути те, що їм сказали озвучити. Другий тип політиків – це ті, хто приходить зі своїми помічниками. Ті помічники перед початком програми дають їм таку папочку. Вони її кладуть перед собою, і там є або довідковий матеріал, або листочок із підкресленими реченнями. Один раз був курйоз, коли довгий час до мене не ходив пан Азаров, потім дав добро. Він вирішив показати глибоку геологічну мудрість і видав: «Демократія – це найгірша форма правління…» і на цьому зупинився. Після чого Сергій Поярков розізлився і сказав: «Якщо цитувати, то повністю». І продовжив цитату: «…але нічого кращого людство досі не винайшло». Відповідно, після програми я побачив нормального прочухана, якого дістав помічник Азарова за те, що підсунув йому цитату, видно, десь у машині, а не довчив її до кінця. Іноді буває, що питаю людину про одне, а вона починає своє торочити. Я тоді розумію, що вона йде зараз по темнику тупо, як носоріг. Третій тип політиків – це ті, які грають у гру «а мені море по коліно». Зазвичай, вони приходять, зі всіма цілуються, анекдоти розказують, «зібралися, то хоч би по 50 налили», тобто такий панібратський варіант. От три типи політиків. Четвертий і п’ятий типи – підпільні «володарі кілець», на ток-шоу не ходять.

У нас багато форматів ток-шоу зіпсовані політиками, тобто вони сприймають їх як майданчик, щоби вийти, сказати все, що вони хочуть, і не слухати наступного, хто говоритиме. Це не діалог. Чому я ціную вже стільки років формат «5 копійок», тому що це завжди діалог. Іноді він переходить навіть у полілог. З одної боку – це базар-вокзал, тому що такий рівень наших політиків. Вони за останні п’ять років уже навчилися дискутувати, і навіть дехто навчився слухати, але не навчилися чути одні одних. Ось класичний приклад, який я «абажаю»! В мене давно вже не було Симоненка від наших комуністів, але я завжди пам’ятаю його стиль, дуже характерний для українських політиків. Запитуєш щось товариша Петра і отримуєш таку відповідь: «Рома-Роман, мы-мы, комунисты-комунисты, считаем, что не об этом-этом надо сейчас говорить-говорить», – і почесав про своє. У нас журналісти, спілкуючись із політиками в режимі ток-шоу, першими стають жертвами втоми від політики. Це тупізм. Єдиний варіант – це несподівана постановка питання, швидкість, карколомна зміна сюжету.

– Вам досі цікаво цим займатися, як і 10 років тому?

– Так, у мене є драйв, мені подобається те, чим я займаюся. Але часами – після програми година пройшла, – а в тебе така втома, ніби ти два вагони з картоплею розгрузив сам вручну. Тобто це є дуже енергетично затратне діло. Тоді ж, коли це вдалося, коли була справді цікава дискусія, це – приємна втома, як після вдалого концерту. А є інша втома. Це втома від політичної рутини, після якої хочеться емігрувати кудись у Лаос із думкою, що там нема української діаспори, і тобі там буде добре.

– Коли політики розлючені, які вони?

– Я пам’ятаю, коли один мій знайомий, людина з трьома вищими освітами, одна з яких Оксфорд, ставить тоді діючому міністру Ніколаєнко питання щодо проблем вищої освіти. Ніколаєнко тоді розізлився й почав тупати ногою і кричати: «Ми ваших оксфордів не кінчали». Аудиторія лягла. В якій ще країні міністр освіти може таке видати?

А якось один «бютівець» страшенно розлютився. У нас є дуже просте опитування. Розумні люди здогадуються, що це не соціологія, це конкретне опитування настрою глядача програми. І тут цей політик починає кричати: «Та ти сволоч така, це маніпуляція». Я кажу: «Нє-а! Маніпуляція – це якби я зараз персону нон-грата включив із Москви, віддав би їй 90% ефірного часу, а потім би дав вам можливість відгавкуватися за дві хвилини». Ми ж знаємо, як це працює в інших форматах?! Яка ж тут маніпуляція? Ті, хто нас дивилися, вирішили саме так. Тоді беріть на себе сміливість заявити, що 90% людей, які нас дивилися, є ідіотами, на відміну від вас, народного депутата.

Ось така характерна розмова після ефіру була.

– А жінки-політики як реагують?

– У нас дуже мало жінок у політиці. Мені приємніше працювати з жінками-журналістами. Я знаю, якщо є Соня Кошкіна, то любий мірошніченко ляже вже у першому раунді. Нове покоління жінок, які входять у політику, також зовсім інше, ніж жінки-політики, які вже там давно. Наприклад, пані Богословська. Вона – це термінатор, деструкція і ураган. По закінченні програми є бажання відбудувати заново павільйон. Неправда, що жінки не користуються тим, що вони жінки, ведучи політичні бої. Цілковита неправда. Вони цим користуються від «А» до «Я». Починаючи із того, що одна народна депутатка колись у мене сказала: «Що ви хочете? Коли я зайшла в сесійну залу, там був запах сперми». Ви розумієте, з ким ми маємо справу? В якому стані має бути її візаві після такої заяви? А ще є у нас така дамочка, народний депутат, яка сказала: «Я повинна забути про свої вторинні статеві ознаки, я тепер народний депутат». А ще одна відома депутатка на мій вступ «У нас сьогодні в студії дві чарівні жінки, два народні депутати» мене обриває і закатує істерику: «Я на вас у суд подам. Як ви смієте? Це сексизм!» Я тоді кажу: забираю свої слова назад. Перепрошую за слова «чудова жінка».

– А чи могли б ви когось із них покохати? Наприклад, Тимошенко?

– Ну, по-перше, це не мій тип жінки. Я люблю «очима» брюнеток і шатенок. Хоча, колись Поярков у мене в програмі дуже гарно сказав про Тимошенко. «От подивіться, – каже – Тимошенко – типова блондинка, а починає говорити – типова брюнетка. А от Богословська – брюнетка, а відкриє рота – зразу типова блондинка». Цитата дуже вдала. Дивлячись на деякі фотки наших народних депутаток, можна сказати, що вони могли б достойно працювати в ескорт-сервісі і надалі. Не можу зрозуміти, для чого їм цей парламент? Вони в принципі виглядають привабливо. Це варіант, коли «головка» починає думати, а голова відключається. Я б не сказав, що гарних жінок у політиці багато. У нас інший парадокс. Більшість помічниць-секретарок, яких набирають собі політики, от де фантастика. «Плейбой» би позаздрив.

– Вас запрошували в політику?

– У мене були два дуже несерйозних запрошення. Перший раз ще тоді, коли формувалося Нове Ліберальне Об’єднання (НЛО), яке потім почало називатися «Командою Озимого Покоління». А друге запрошення відбулося буквально місяця два тому від одного народного депутата. Мовляв, зав’язуй із цим усім, ми би тебе взяли до нас. Розмова була «під цигарку», тому я її не розглядаю серйозно.

– До кого ідеологічно ви тяжієте?

– Я як виборець хотів би голосувати за правих. Але немає жодної політичної сили, яка хоча би наближалась до мого ідеалу. Значить, я на виборах не маю вибору. Ті, хто в нас називають себе правими, це клоуни, які дискредитували праву ідею. Більше того, у нас взагалі партій немає. У нас є уламок колишніх КПРС. Їх ідеологія – невизнання України. Інших ідеологій взагалі нема. Такий собі набір фраз, натаскані гасла, які між собою не стикуються. От зараз є 13-16 молодих депутатів, їм 35–45 років, які спробували змінити правила гри у цій системі парламентаризму. Не вдалося. Бо та система, що у нас є, це взагалі не парламентаризм. А весь ідіотизм полягає в тому, що Україну штовхають саме зараз у напрямку парламентської форми правління, при тому, що парламентаризму і парламенту у нас немає. Немає партій! І виборчого права взагалі немає.

– За кого ви будете голосувати на можливих чергових позачергових виборах?

– Я ще не визначився. По-перше, я хочу подивитися, чи що-небудь нове з’явиться. Хочу подивитися, що буде робити Яценюк і що буде робити Анатолій Гриценко. Може, там щось з’явиться таке, за яке мені захочеться кинути бюлетень. Уся проблема нашої виборчої моделі полягає в тому, що всі голосують за менше зло, без права на вибір «добра».

– Давайте трохи поговоримо про вашу музичну творчість. Як поживає ваша група?

– Зараз діяльність «Мертвого Півня» – це приблизно, як секс в сім’ї після 45 років спільного життя. А саме, бурхливий період із «запливом» – день у день концерти, а потім може бути менопауза на два-три місяці. У нас група географічно зробила те, що не зробили політики, тобто у нас Схід і Захід разом, бо всі учасники розкидані: Львів, Харків та Київ. Ми записали цього року два альбоми, що вже неймовірно. Всі, буває, з’їжджаються в одне з міст, працюють у студії – і на тобі: два альбоми. От зараз Андрухович закінчує турне з поляками, потім він повернеться в Європу, а потім знайде час для нас, і ми продовжимо написання композицій до альбому Мade in UA. І це буде новий сплеск, який ми плануємо.

– У вас у групі немає політичних протистоянь?

– Ні, абсолютно. У нас усі нормальні люди. Ми сперечаємся, але не відстоюємо діаметрально протилежні погляди, ми сперечаємося з точки зору мотивації певних людей або подій. Але в будь-якому разі «цивілізаційно» залишаємося однодумцями, не «совками», не хохлами, а саме українцями.

– Де ви себе краще почуваєте: в журналістиці чи музиці?

– Це своєрідна противага, інь та янь. Коли страшенно замучений від журналістики, від політики, і тут дориваєшся до концертів, то віддаєшся повністю, бо це вже зовсім інша реальність. А закінчується турне, то думаєш, що пора вже на роботу, вже надоїла схема «готель–визвучка–репетиція–концерт». Але так дуже кльово, це ніби два життя. Я дивився фільм «9 життів Нестора Махно», то у мене їх, як мінімум, є два-три.

– За якої умови ваша група з’явиться десь на концерті між Могилевською та Яном Табачником?

– Це уявити не можливо, навіть після третьої пляшки теплої горілки без закуски, на голодний шлунок. Але... при якій умові? Ну, це мав би бути варіант, коли би нам дозволили зіграти пародію на одного і на другу. Так, як ми свого часу зробили з піснею «Франсуа». Ми завжди казали, що вона не французька, а якась «францувата». Від якоїсь Ірини де’Білик. Якщо текст викласти на листочок, то виходить повний ідіотизм. Це стосується змісту всієї нашої попси.

– Якби вас запросили провести майстер-клас для молодих талантів на «Фабриці зірок», чому саме ви б їх учили?

– Я би їх навчив читати, писати. Показав би їм, як виглядає книжка, як працює бібліотека, як користуватися Інтернетом не лише для пошуку порнографічних картинок. Пояснив би їм, що, крім геніталій, є ще щось інше у людини. А ще я би зробив там мазох-шоу із фізичними покараннями за будь-яку спробу згадати слово «гламур» уголос, тобто я би їх калічив!

– У вас дуже багато перснів на пальцях. Це все срібло?

– Так, чисте срібло, причому всі персні з різних країн та різних епох. Все почалося у 1991 році на Різдво в Канаді. Уявляєте собі, як у 91 році нам було дивно попасти в Канаді в китайський магазинчик у засніженому «чайна-тауні»? І коли я знайшов перстень, в який у стародавні часи клалася отрута, я його купив, бо він мені страшенно сподобався. І з цього усе почалося. А потім ми географією концертів накрили всю Європу, щоправда, на відміну від решти «звьозд», на цьому не піарилися. З кожного турне я привозив срібний перстень. Тут у мене ще є закордонний подарунок від старого дідуся, що якось прийшов за сцену, дає 10 фунтів стерлінгів і каже: «Це хлопцям на пиво. Я сам ледве вижив під Бродами». І він знімає з пальця перстень, на якому герб Галичини, і зникає. Цей дідусь був ветераном дивізії «Галичина» ще із Другої Світової війни. Це мені дуже запам’яталося. І цей перстень також у моїй колекції.

– А скільки у вас їх?

– Вся колекція нараховує близько двох десятків. Я навіть обручку колись поміняв із золотої на срібну, бо золото я не люблю. А ще ці перстені для мене – дуже важливий тест. Життя коротке, тому часу дуже шкода. Якщо я чую, що перша реакція на будь-що, що я роблю в музиці, в журналістиці, починається з обурення: «Та що то його слухати? В нього там косичка торчить з голови, перснів купа», для мене це лакмусовий папірець. Це означає, що я маю справу із закомплексованою «совковою» людиною, для якої головне форма, а не зміст. Відповідно, я вже за п’ять секунд знаю, чи варто мені витрачати час на розмову з цією людиною, чи ні.

Чайка реабілітовується веселою розмовою

Чайка весь час відшуковує ідіотизми

Я вважаю, що розмова має бути страшенно стрімка

Ми ще є. Тримаємося купи

У мене є драйв, мені подобається те, чим я займаюся

Я люблю «очима» брюнеток і шатенок

Це варіант, коли «головка» починає думати, а голова відключається

З кожного турне я привозив срібний перстень

Я би зробив там (на «Фабриці зірок». – «Дуся») мазох-шоу з фізичними покараннями за будь-яку спробу згадати слово «гламур» уголос, тобто я би їх калічив!

Фото Яни Новоселової