Ведуча ТСН Юлія Бориско: «Журналісти мають бути з народом»

Я не знаю, за якими параметрами обирають людину на роль телеведучого. Але мені здається, що люди, від яких це залежить, мають звертати увагу на її посмішку. От посмішка ведучої нічного випуску ТСН на каналі «1+1» Юлії Бориско мені дуже подобається. Тому що потім мені не так страшно лягати спати. Які б страшні події не відбувалися в нашому житті.

- Зараз суспільство як ніколи поляризоване. Я вважаю, що ми є незалежними ЗМІ й кажемо правду, в нас усе за стандартами, як і має бути. Але ж є люди, які так не вважають, які впевнені, що журналісти - продажні тварюки. Що би ти відповіла, якби ці люди поставили таке питання особисто тобі?

- Я скажу, що кожен живе у світі власних ілюзій. Якщо людина хоче жити із заплющеними очима й закритим серцем, то ніхто їй на підкірку головного мозку прагнення знань і правди не втре. Кожен має дорости до того, щоби навчитися обирати і аналізувати інформацію. І коли мені кажуть, що «1+1», ICTV, 5 канал та деякі інші висвітлюють одну сторону медалі, а решта показують теж правду, але з іншого боку - я готуюся до непростої розмови про те, що немає двох сторін медалі: ти або працюєш для мільйонів своїх глядачів, або обслуговуєш інтереси великої влади й великих грошей. У нас немає передумов до громадянської війни, бо це не люди, не області й не сторони світу між собою пересварилися, а найактивніша частина суспільства вирішила поборотися за право на чесне й захищене життя. У цій ситуації ми маємо бути з тими, кому належить влада за Конституцією - тобто з народом, а не з чиновниками, які би теж давно вже мали навчитися служити людям.

Це неправда, що ТСН однобоко висвітлює картину протесту, навмисно підіграє майдану. Ми регулярно посилаємо свої знімальні групи і на антимайдан, де їх приймають, м'яко кажучи, не надто привітно, а іноді взагалі не пускають і навіть б'ють. Тож це не наша провина і, боронь Боже, не спекуляція, що з Маріїнки журналісти не привозять глибоких притомних синхронів, і що бурхливе життя майдану виглядає яскравіше і смачніше. В Маріїнці як ми не намагалися, неможливо допитатися, в чому саме люди підтримують курс президента. Тож доводиться розповідати, скільки наметів стоїть, скільки мітингувальників, за даними організаторів, і що вони сьогодні їли на обід. Показуємо, як є. Крім того, балансуємо майдан офіційними коментарями. І коли таке було, щоб ТСН затис важливий меседж влади чи залишив сюжет без балансу?

- Чи можна вплинути на людей антимайдану?

- А як на них можна вплинути? На європейські цінності вони не ведуться.

- Просвітлювати...

- Ми просвітлюємо, добросовісно інформуючи! Але, знову ж таки, якщо люди не хочуть бачити, чути й змінюватися на краще, під тиском чужих аргументів вони не зміняться. До щирого протесту не за гроші ще треба дорости.

- То, може, треба добирати кращі аргументи? - Які? «Не беріть гроші, а йдіть до нас, ми вас нагодуємо безкоштовно?» Якщо люди «заробляють» собі на мобільні телефони чи на нові кросівки, і це такий у них сезонний підробіток, вони взагалі зацікавлені стояти якомога довше. На тому рівні внутрішнього розвитку гаманець на духовні цінності не міняють. Хоча дуже велика маса українців - не за гроші, а просто інертні. Або ж не продаються, але дуже бояться.

Два тижні тому я була вражена, коли зайшла в метро з синьо-жовтою стрічкою на куртці й помітила, як допитливо і навіть дещо зацьковано на мене дивляться пасажири.

- А що сталося?

- Сталося те, що люди бояться тітушок, бояться ризикувати й зайвий раз підставлятися. От стрічки й познімали. Хоча в листопаді, грудні, пригадуєш, усе метро було синьо-блакитною хвилею, всі гімн співали, патріотичні гасла вигукували. Народ реально зашуганий. Зараз у метро з цією стрічечкою, можливо, я справді виглядаю як камікадзе.

Оцих от «агресивних заробітчан у кросівках» не так уже й багато. І на майдані їх не бояться (я маю на увазі стаціонарне ядро майдану). А велика маса киян, в принципі, підтримує пасіонаріїв, особливо в неділю, але дуже боїться за своє життя.

- Виходить, ми програємо психологічно?

- Ми ще просто не знаємо себе. Пасіонаріїв ніколи не буває багато. Але в критичні часи їхня кількість різко збільшується - те, що ми маємо зараз. Я тобі краще розповім, як у мене відбувалася трансформація свідомості. Від самого початку я була за мирний протест - гімн, концерти, ліхтарики. Та коли відбувся перший розгін, потім спроба витіснити майдан, потім події на Грушевського, я стала значно дорослішою й різкішою. Пригадую напружене віче 19 січня з якоюсь невиразною маячнею опозиційних лідерів зі сцени, хвилею обурення в масах. Далі ми з друзями просто прийшли глянути, як автомайдан спробує прорватися через силовиків до Верховної Ради. Інтуїція мені жодним чином не підказувала, що зараз буде пекло, і я спокійно пішла додому. Наступного дня я повернулась і спостерігала за пеклом збоку. Повз мене проносили поранених людей, Україна мінялася, романтика змінилася відповідальністю за майбутнє. Пізніше, коли самооборонці звільняли від вевешників Український дім - ми з журналістами стояли на Європейській площі й дивились, як відбиваються від стелі й літають зиґзаґами феєрверки, чули як розбиваються шибки. Я вважаю, зло можна перемогти тільки добром, і, думаю, ніколи б не змогла кинути в когось коктейль Молотова - але тут я дивилась і не засуджувала, внутрішнього конфлікту з побаченим у мене не було. А це означає, що ходитиму на майдан, як мінімум, щонеділі, проводитиму там достатньо багато часу, щоби ті пасіонарії, які ризикують життям, відчували, що в них є тил, що від них не відмовились і не відмовляться такі, як я - в мирний час пацифісти й майже буддисти.

Українські події, з одного боку, це повний Оруелл, а з іншого - реінкарнація козаччини. І я ніколи не думала, що цей такий дорогий ще зі школи період побачу на власні очі. В дитинстві я всі очі виплакала, читаючи Шевченка, залишився осад від трагізму історичних подій. А зараз я розумію, що вони не були суто трагічними, козаки жили в значно жорсткіших умовах, у них були смерті позаду, смерті попереду, а посередині було бурхливе емоційне життя, і вони б його ні на що не проміняли. Точнісінько, як зараз. Усе це в мене поза роботою. А в роботі, в ТСН, ми дотримуємося здорового балансу всіх сторін.

- Ти знаєш, з певного часу на деяких каналах відбулися зміни «курсу». Я пам'ятаю, як у 2004 році ти звільнилася на знак протесту проти цензури. Чи була б ти готова те ж саме зробити сьогодні? Бо все ж таки ти вже на дев'ять років доросліша, діти ростуть. І що робити людям з інших каналів, які теж розділяють нашу точку зору?

- У вас на «Детектор медіа» читала, що з «України» четверо людей пішли через цензуру. Щодо «Інтера», думаю, ті, хто йдуть туди працювати, мають бути готовими до всього: один час начебто все нормально, сюжети і випуски більш-менш збалансовані, а потім бабах - зовсім інша картина. Двоє порядних ведучих Анна Гомонай і Ольга Бондарчук новин зараз не ведуть, і це сумно.

Після ухвалення регіоналами й комуністами злощасних законів 16 січня психологічно й у нас була напружена ситуація. Більшість моїх колег, із якими я спілкуюся в ТСН, прийшли працювати на «Плюси» саме тому, що ніколи не зможемо працювати в структурах, схожих на деяких маніпулятивних конкурентів. Думаю, мене б ніколи туди і не запросили (сміється). 14 років тому в Київ мене привели пошуки професійної свободи, можливості працювати за стандартами журналістики і законами честі. Тільки тут можна втратити одну роботу, і доволі швидко знову знайти себе - але там, де редакційна політика не змушуватиме опускати планку духовного росту.

Ти мене питаєш, чи готова я у випадку жорсткої цензури піти, як у 2004-му? Знаєш, я готова. Причому це далося б легше, ніж 9 років тому, бо я знаю свою точку невороття - є внутрішні якості й досягнення, якими я не готова жертвувати. А тоді - перед Помаранчевою революцією - це були суцільні емоції. Я не була першою, хто запустив ідею звільнятися на знак протесту проти цензури, але коли стрімко й красиво йшли найсміливіші, я побігла за ними. Потім мене «ковбасило» доволі довгий період, і перед тим, як повернутися на «Плюси», я пройшла кілька кіл професійного пекла. Насправді було дуже важко, бо «1+1» - це завжди високий рівень.

- А ти ж потім потрапила на УТ-1, тобто Перший національний?

- Так, мене спокусила ідея, що зараз ми побудуємо на УТ громадське телебачення. Але через рік-два стало зрозуміло, що нічого ми там не побудуємо. Та я вдячна тим рокам - вони мене загартували, багато мудрої літератури було прочитано. Прийшло цінне знання, що життя прекрасне завжди, до істини натовпом не ходять, тож якщо приймаєш рішення - приймай його за себе.

Якби закони 16 січня стали українською реальністю - довелося б узагалі звалювати з журналістики і з новин. Ми ж у колективі до останнього не знали, чи ТСН почне жити за правилами регіоналів і комуністів: у світі офіційних прес-релізів, вироків суду і «бантиків» у вигляді пухнастих звірят із зоопарку. То була середа, коли закони набули чинності. Я прокинулася в урочистому настрої і в повній готовності прийняти свою долю: тобто працювати чесно або звільнятися. Дві години блукала лісом із собакою, потім навмисно не вмикала телевізор, не залазила на «Українську правду». Яке ж було моє полегшення, коли прийшла на роботу і зрозуміла, що нічого не змінилося - ми працюємо, як завжди. Я ще ніколи не пишалася так своєю роботою, як тоді.

А ситуація взагалі була гнилою. Звільнитись означало би шукати себе в іншій сфері. 2004-го можна було піти на 5 канал, на радіо чи в газету - були варіанти. А тут ти розумієш, якщо цей закон діє всюди в Україні, тож ти не можеш більше бути порядним журналістом. А що робити? Я взагалі більше нічого не вмію.

- Я знаю, що ти виступаєш із лекціями...

- Я давала майстер-класи. Мені запропонували з'їздити в Черкаський університет. Черкаси колись були Київщиною, і там такі ж красиві дівчата. Я дивилася на цих гоголівських Оксан і просто мліла від побаченого - я працювала в квітнику! Вони дуже щирі, дивляться телебачення, всі популярні шоу-проекти в цій країні. Ба більше, вони поважають телебачення, і тому з ними було легко і комфортно.

У Львові в Українському католицькому університеті студенти інші. Це в них магістерка, талановиті кадри з усієї України, багато читають, мало дивляться телевізор, спілкуються в межах майстер-класів із цвітом журналістики з усього світу. Вчаться два роки без права пропустити лекції і традиційно влаштовують «засаду» з незручних запитань. Для мене це чисто людський виклик, ходити до тих, проти кого за рівнем освіти я - імбецил. Я завжди їм кажу, різниця між нами - ваш інтелектуальний рівень і мій досвід. Вірю, що досягнуть вони значно більше за мене - і дуже всім цього бажаю.

Студенти цікаві, думаю, я від них заряджаюсь так само, як і вони від мене. В них ще дуже багато позитиву, вони вірять в найкраще, вони ближчі до Бога в цьому плані, ніж ми.

Я помітила за своїм поколінням, що ми балансуємо на певній межі, вирішуючи, як сприймати життя далі. Тобто, ми вже побачили, що є труднощі, якщо хочеш чесно жити, побачили, що корупціонери серед нас - а батьки ж нам казали, що ми змінимо цю країну на краще - і чимало з нас уже тяжіють до негативістського ставлення до життя. Я для себе вирішила, що я хочу залишатися на позитивній стороні. А кожне спілкування зі студентами гарантовано заряджає непохитною вірою в найкраще.

- Розкажи мені «страшну» історію, про яку я питаю в усіх телеведучих: як ти вперше потрапила в ефір? Ти ж уже писала до того?

- Я була газетним журналістом у Львові. Але коли переїхала до Києва, тільки про телебачення й думала. Прийшла на Новий канал і сказала, що хочу спробувати. До того вчилася в «Інтерньюзі». Чесно відпрацьовувала всі можливі новинні професії, запалила в голові зірочку - мені був 21 рік - і несла себе в світ із переконанням, хто б такій розумниці відмовив, двері з ноги можна відкривати.

- Посил правильний.

- От саме з ним я і прийшла на Новий канал, повешталася там тиждень, а потім один із редакторів мені тихенько в коридорчику сказав, щоби я йшла в якусь дрібну контору місцевого значення і починала звідти, бо в них таких стажерок - як бруду.

- То була хороша порада?

- Так. Поплакавши кілька вечорів, я влаштувалася на продакшн-студію Петра Порошенка «Експрес Інформ», яка потім стала частиною 5-го каналу. Більше року я там працювала економічним журналістом, на ніч штудіювала книжки про податки й фінанси - засинала над ними миттєво. А потім взяла касети зі своїми найкращими сюжетами, віднесла продюсеру ТСН, бо мені подзвонила подруга і сказала, що «Плюси» тихцем шукають економічного журналіста. Коли я подзвонила, мені сказали, що нікого «Плюси» ніколи не шукають, бо можуть собі дозволити найкраще на ринку, але касету взяли. Наступного дня запросили на співбесіду і сказали, що беруть.

- Довгий і важкий шлях. Дівчаткам, що бачать себе «в телевізорі», твій досвід не сподобається. Але ти ж хотіла бути ведучою?

- Я хотіла бути журналістом. Бігати з мікрофоном, облетіти весь світ. Коли в 25 років мені запропонували місце ведучої, це було певним шоком. У мене десь у голові сиділо, якщо я втомлюся від біганини, можливо, після 30 років стану телеведучою. Спершу я намагалася поєднувати - тиждень «у полях», тиждень «в ефірі». Але дитину стало шкода (тоді ще одну), мама-зозуля - то велика біда (сміється). Писати тексти я не покинула, дуже люблю творчу роботу і, коли пишу підводки, отримую неймовірне задоволення від процесу. Етап створення випуску мене надихає більше за ефіри.

- А що тобі не подобається в професії телеведучої?

- Те, що іноді доводиться грати певну гламурну роль. Я люблю індивідуальне спілкування сам на сам, от як зараз із тобою. Відповідно, не люблю світських тусовок, особливо з фото- і відеокамерами, де треба тримати спину й усміхатися. Вийти у світ - це ж обділити спілкуванням своїх дітей. Півдня готуватися, робити макіяж, зачіску. А прийти у джинсах із свіжовимитим обличчям - це неправильно і це неповага до каналу, який заслуговує на те, щоб ведучі допомагали йому піднімати рейтинги.

- А інтерв'ю в якийсь глянець?

- Розповім веселу історію. Якось я давала інтерв'ю, метою якого, вочевидь, було показати, що я проста, приземлена, ніжна й романтична. Питання було таке: «Які у вас, Юля, життєві кумири?» Я чесно відповіла: «Знаєте, я намагаюся йти своїм шляхом і ні з ким себе не порівнювати. Але так, є в житті авторитети, до яких я тягнуся, назвемо Ісуса Христа, Будду Сіддхартху Гаутаму, Лесю Українку, мати Терезу». Пауза, репліка інтерв'юера: «Ну, і що ми з цим інтерв'ю будемо робити?» Якось я розповіла цю історію Олександру Ткаченку, йому не було смішно, він запитав, чому я така безкомпромісна, і чи не можна було сказати правду по-іншому: наприклад, зараз у мене кумирів немає, але раніше, 15-20 років тому захоплювалася тим-то і тим-то. Що тут вдієш? Я не дипломат і прямолінійна, як ріг будинку.

- Розкажи мені про своїх дітей. Який у тебе розпорядок дня? Як тобі вдається ще й із собакою по дві години на день гуляти?

- Так, у мене собака-боксер, воно бігуче таке, кумедне. Коли ми визначалися з породою, я вичитала: якщо не можете гуляти з боксером чотири години на добу - не заводьте. Ми з чоловіком не шукаємо легких варіантів і тому завели. Тепер Роман вигулює Бончика о шостій ранку й о десятій вечора. А я опівдні дві годити тиняюся з твариною майже дикою природою. На Дорогожичах є запущений парк, де колись був цвинтар і, відповідно, все росте на кістках, а зараз там іноді можна зустріти тітушок і міліціонерів, бо психіатрична експертиза поруч.

Але мені там затишно, бо найбільше з усіх відпочивальників я боюся бабусь із онуками і мамочок із дітьми - це категорія, яка особливо не любить собачників і висловлює це у дуже гострій формі. Я їм навіть вдячна, що своїми тирадами вигнали мене у ліс - він став величезним моїм натхненням, там до мене приходять спокійні рішення і світлі думки - на весь день вистачає.

Ліс узагалі має дивний зв'язок із підсвідомістю, він витягує страхи. Якщо я хвилююся, що мій пес не розминеться на стежці з якимось сильнішим псом і вони поб'ються, така ситуація неодмінно трапиться. А коли я на певній духовній висоті, коли я люблю весь світ, не ділю його на чорне й біле, не вішаю ярликів, сили природи ведуть нас найкращими стежками, де чекають лише приємні відкриття й відчуття. О пів на третю ми повертаємося з лісу додому, я лізу в інтернет, зрозуміти, з якими подіями доведеться мати справу, а потім і на роботу їду.

- А коли ж ти дітей бачиш?

- О сьомій я на автопілоті готую сніданок і збираю їх у школу, потім ще дві години сплю. Іноді забираю дітей із гуртків. Але зараз у чоловіка трохи вільніший графік, він мене розвантажив. Вихідні в мене починаються з п'ятниці, і ці дні повністю належать дітям. Я не дозволяю собі зустрічей із друзями, знаючи, що малеча чекає вдома і мріє, щоб я їм на ніч почитала книжку. Я даю їм стільки, скільки можу, і не шукаю для себе ні глянцевої слави, ні бурхливих розваг.

Дуся Катасонова

Текст: Людмила Троїцька

Фото: із особистого архіву Юлії Бориско