Настя Станко: «Если бы я представилась журналистом «Громадського» - могла бы две недели просидеть в подвале»
Настя Станко, задержанная сегодня в Луганской области представителями так называемой «ЛНР» на прошлой неделе ненадолго возвращалась из зоны боевых действий в Киев. Я встретилась с ней на церемонии объявления победителей конкурса «Стоп цензуре!» и поговорила с ней о том, почему она поехала на войну, искажают ли украинские СМИ реальность в своих репортажах из зоны АТО и почему она не поговорила с сепаратистами:
- Чому ви вирішили поїхати в зону бойових дій?
- Чесно кажучи, запитання дивне. Кожен журналіст висвітлює подіє, АТО - це подія, і я поїхала туди, де події.
- Але багато хлопців-журналістів не поїхали.
- Ну... В мене були знайомі в «Айдарі», я знала, що зможу туди поїхати, до того ж, я хотіла поїхати. В мене була дуже велика проблема: останнім часом я багато працюю редактором на «Громадському», і мене, як для редактора, оточує великий вакуум - ми, сидячи в Києві, насправді не розуміємо, що там відбувається насправді. Ми, зрозуміло, включаємо Селезньова, Тимчука, міністрів - Авакова, Коваля - але що відбувається насправді в зоні АТО, ми не знаємо. Наприклад, я собі в голові цієї картини не складала, для мене було незрозуміло - як живуть насправді солдати, що вони їдять, хто там воює, хто не воює, як виглядає ця лінія фронту, як виглядають всі ці бойові дії. Оскільки Дмитро Гнап їхав в Слов'янськ, на гору Карачун, Наталка Гуменюк їхала в Донецьку область, я вирішила поїхати в Луганську область, щоб закрити її інформаційно і на власні очі побачити, що там відбувається. Оскільки у мене є знайомі, які воюють в «Айдарі», я також поїхала і до них, але я не думала, що там відразу почнуться бойові дії і що батальйон буде брати в них участь. Просто так вийшло.
- Чи здається вам, що інформаційна картина, яку складають для своїх глядачів українські, в першу чергу так звані «проукраїнські» ЗМІ, суттєво відрізняється від того, що відбувається в зоні АТО насправді?
- Так. По-перше, мені здається, що жертви з нашої сторони, тобто зі сторони української армії, є більші, ніж про них говорять. По-друге, мені здається, що умови, в яких там воюють, є насправді далекими від хороших, і коли говорять«Солдат воює, що він може хотіти?» - насправді це далеко від розуміння ситуації. Війна - це не тільки автомат, солдату треба десь пити, їсти, жити, помитися. Наприклад, Щастя брали з першої до сьомої, - це шість годин бою, - а в Металісті воювали двадцять годин. Уявіть, солдат вертається, можливо, поранений, можливо, ні, після 20-годинного бою, він має хоча б десь поспати - тому що інакше завтра він просто не зможе знову піти в бій. До того ж, у людей не вистачає автоматів і так далі...
Я побачила, що добровольчі формування, хоча їм і нарікають за непідпорядкування наказам, воюють набагато краще. В тому сенсі, що вони ідуть в бій, а армія постійно сидить, спить, чекає наказу, знов спить, їсть і знов чекає наказу. Дуже складно зрозуміти, чому все так відбувається.
Історія з Металістом також геть незрозуміла - його з початку взяли, потом наказали відступити, потім знову тривав бій, були людські втрати...Я дуже погано розбираюся в військовій тактиці і стратегії, але мені це видалося дуже дивним. Так само дуже дивним є те, що місцеве населення абсолютно не розуміє, що відбувається, тому багато в чому такі настрої.
Про картинку. Мені здається, що українські ЗМІ трохи більше хочуть героїзувати дії з нашої сторони, ніж є насправді - і трохи більше демонизувати те, що відбувається з того боку. Тому що правда є також у тому, що з тієї сторони є місцеві мешканці: наприклад, у Щасті і застрелені сепаратисти, і ті, кому вдалося втекти, - це були мешканці самого Щастя. Цього не можна відкидати - того, що вони там є, а не тільки російські бойовики. Хоча чеченці, кадировці там теж були.
- Ви намагалися зв'язатися із протилежною стороною, представниками так званої ЛНР?
- Ні. Тому що це було фізично нереально: дорога від Старобільска через Щастя до Луганська закрита повністю. Тобто в Луганськ можна потрапити, тільки вернувшись якимось чином назад, через Харків, наприклад, і об'їхати повністю всю зону бойових дій. По цій дорозі протягом 16 чи 20 кілометрів зараз взагалі не їде жодна машина, жоден автомобіль, крім танків, бтр-ів та іншої техніки. Я неодноразово намагалася попроситися, щоб солдати взяли мене з собою, але ви маєте розуміти, як це виглядає. Це траса, вони нею їдуть, а по обох боків - так звана «зелёнка», тобто зелені насадження, і з них колони техніки обстрілюють сепаратисти. Ти дуже ризикуєш життям, коли їдеш цією трасою, це і є лінія фронту - и солдати не хотіли брати мене, жінку, туди, де буде потрібно мене оберігати, охороняти. У них є свої завдання, важливіші, на їх думку, ніж моя журналістська робота.
Насправді я дуже хотіла б поспілкуватися з тою стороною. Просто вони не хочуть спілкуватися з українськими журналістами, і це дуже складно. В мене є контакти деяких лідерів «республік», з якими я хочу поспілкуватися, в мене є такі наміри. Але в тій ситуації, в який я була, це було нереально фізично. Я би просто не могла представитися журналістом «Громадського ТБ» і піти з ними поспілкуватися. Я думаю, це загрожувало б мені тим, що я опинилася б у підвалі, два тижні просиділа там і потім мене на когось поміняли - і всім би я принесла шкоду і ніякої користі. Хіба б я потім могла розповісти, як сиділа в підвалі. Але ніяких матеріалів я б там не зняла.
Надеюсь, Настя не будет сидеть две недели в подвале.
Ваша Муся
Фото: Сергей Ливадный
