Художница медиакомиксов: «этикой» и «высокими стандартами» прикрывают гниль общества и медиа

Зашла я как-то в фейсбук и обнаружила, что друзья массово лайкают страницу Mediacomiсs. Полезла посмотреть и жутко устыдилась, что не узнала об этой красоте раньше. Откуда в нашей стране, где культура комикса явно недоразвита, взялся этот самородок, так ловко и смешно обыгрывающий то, что происходит в украинских СМИ и соцсетях? Этот вопрос лишил меня сна и привычного легкомыслия, пока я наконец всё не разведала.

Итак, знакомьтесь - Mediacomiсs, точнее, Оксана Васькив-Кукул, украинская художница, дизайнер и преподавательница, временно живущая в США.

По желанию Оксаны интервью публикуется в оригинале, на украинском языке.

- Розкажи про себе. Звідки ти родом, чим займаєшся, як опинилась у Штатах?

- Я зі Львова, мені 30 років, закінчила Інститут архітектури НУ «Львівська політехніка», ось уже вісім років викладаю там художні дисципліни і теорію реклами. Також працюю як дизайнер-фрілансер - роблю промоматеріали культурних заходів, які відбуваються в моєму місті, більше п'яти років працюю в команді Мистецької Майстерні «Драбина», яка займається постановками актуальної драматургії.

В Америці я недавно, обставини приїзду сюди - сімейні, але через півроку повертаюсь додому.

Автопортрет з донькою

- Як виникла ідея Mediacomics?

- Моя сім'я вже років п'ять живе без телевізора, і я переконувалась у правильності цього рішення щоразу, як на очі потрапляли наші телепрограми. Я можу дивитися від початку до кінця тільки рекламу, бо читаю про неї лекції студентам. А так новин в інтернеті цілком вистачає.

Все змінилося восени минулого року з початком подій на Майдані і з появою Громадського телебачення. Я нарешті побачила медіа, за яким мені хочеться спостерігати, коли по той бік екрану сидить не стерильний вихолощений «ведучий», а нормальна людина. Медіакомікси виникли на основі діалогів в ефірі та обговорень у фейсбуку, коли спільнота глядачів закидає журналістам непрофесіоналізм, але все одно не припиняє дивитися і обговорювати.

Я свідомо не використовую графічний планшет, не «підчищаю» картинок, навіть не сканую, вони всі на сірому чи жовтому тлі, сфотографовані на телефон. Я вважаю, що саме це відповідає характеру тих медіа, котрі діють за межами звичайних газет чи телеканалів. Йдеться не тільки про Громадське телебачення. Я люблю малювати український фейсбук, це дуже потужна платформа. Вплив соцмереж на революйні зміни в нашій державі був дуже потужним, але деколи хвилі «нагнітання» деяких тем виглядають досить комічно.

Я не можу сказати, що малюю систематично. Бувають періоди, коли просто неетично жартувати. Є теми, з яких мені несмішно. Наприклад, такою є тема війни на Донбасі і всього цього дискурсу «ватників».

З цього все і почалося. Малюнок за 6-те грудня. «Захоплення» Беркутом будівлі НТКУ.

- Чим ти малюєш, скільки часу забирає один малюнок?

-  Малюю в блокноті лайнерами різної товщини, один малюнок займає 5-10 хвилин, але спершу «накидую» олівцем, бо в процесі малювання може додатися якась деталь чи репліка.

- Як ти оцінюєш такі моменти з роботи Громадського, як «середній палець» Скрипіна ? Бо суто по-людськи це правильно, а з точки зору журналістської етики - не зовсім.

- Щодо питання етичності - ніхто не може бути цензором, і часто закиди про етичність чи недотримання високих стандартів прикривають щось інше, страшніше, якісь гнилі сторони суспільства і мас-медіа у ньому. Всі говорять про «середній палець», але найсильніший момент того ефіру був наприкінці, коли показали картинку порожньої студії і не вимкнули звук. Було чути, як журналісти обступили Олійника і вимагали розслідувати зникнення Ігоря Луценка. Тому незалежні медіа і соцмережі є надзвичайно сильними рушіями. Просто їх сильні сторони не завжди лежать назовні.

- Твої комікси не лише про медіа, а й про соцмережі. Наскільки ти сама залежна від соцмереж?

- Хоч я і проводжу багато часу у соцмережах, на реальне життя це не сильно впливає. Я не є популярним блогером, додаю в друзі переважно тих людей, котрих знаю. Сторінку Mediacomics створила, щоб зібрати ці малюнки в одному місці і щоб було конкретне першоджерело.

- А чи є в тебе якісь плани на твої малюнки? Наприклад, видати книжку медіакоміксів.

- Якщо саме ці комікси зібрати в книжку і видати, це буде вже не те. Я робила книжки і журнали і мені не хочеться брати ці малюнки і знову сканувати, чистити, готувати до друку, бо так вони позбудуться своєї спонтанності. Для медіакоміксів важливою є хронологія, оскільки новини швидко старіють. Ну, кому за два місяці буде цікавий кандидат Дарт Вейдер?

- Тобі є про що малювати медійні комікси в Штатах? Чи є в тамтешніх медіа такі приколи, які просяться на малюнок?

- Телебачення в Штатах - це великий бізнес, який бореться за свого глядача. Характер мовлення дуже насичений, багато телевізійних шоу грають на людських емоціях, постійно зачіпаються теми толерантності, расової терпимості, хвороб, криміналу, інтеграції в суспільство людей з обмеженими можливостями, колишніх військових. Часто показують життя ув'язнених, судові процеси, проблеми безробітних, багатодітних. Але є, наприклад, політичні ток-шоу, пронизані дуже колючою сатирою, є дуже якісні громадські телеканали і радіостанції. Крім комерційної машини, це ще й величезний інструмент ідеології, котра тримає людей з різних країн поруч в одному суспільстві, спонукає відчувати себе частиною великої нації і поважати державу, в якій живуть.

Я стежу за творчістю деяких художників, які малюють карикатури на тему американських медіа і масової культури, але сама працюю винятково в українському контексті.

Паралельно з цим я досліджую американський комікс. Це теж медіа і це величезний пласт культури, де за картинкою боротьби супергероя зі злом розкривається багато соціальних проблем і підтекстів. Я говорила про те, що не повинно бути цензури, але замість цензури повинна бути ідея. На мою скромну думку інтернет-користувача, який малює «на коліні» картинки і викладає у фейсбук, найбільша проблема нашого суспільства - це те, що воно не асоціює себе з державою. Образ держави завжди був негативний, зажерливий, небезпечний, недостойний поваги, людина намагалась жити в цій державі так, щоб обходити її. Всі гіркі наслідки, які ми пожинаємо зараз, саме через це.

Який це має стосунок до медіа і коміксів? Невипадково сильна культура графіки в тих країнах, де ідеї нації і держави тотожні. США, Польща, Японія такі різні, але там найсильніші школи, найяскравіші митці.

Українська революція народила хвилю нової візуальної культури, я дуже тішуся, коли бачу роботи своїх колег, молодих дизайнерів і художників, коли, незважаючи на труднощі, виходять нові книжки. Крім нарікань на владу, з'являється здорова соціальна критика. І в цьому плані нам потрібно ще багато написати, намалювати і зняти.

«Капітан Америка» вийшов у 1941-му році, і на перших сторінках цього видання, орієнтованого на школярів, йдеться не про загрозу зла, яке фізично нищить, а про п'яту колону нацизму, яка діє безпосередньо на території Сполучених Штатів. Мені здається, для того, щоб виграти війну, потрібна велика робота в тилу. І це завдання насамперед лягає на плечі митців, громадських організацій та незалежних медіа.

Я порівнюю не так медіа, як візуальну і масову культуру. Дуже часто важливе повідомлення, яке характеризує суспільні процеси, з'являється не в газетній статті чи телепрограмі, не проговорюється безпосередньо журналістом чи ньюсмейкером, а ховається, наприклад, у рекламі, в мультфільмах, у якихось модних речах, в дизайні упаковки тощо. Наприклад, в Америці дуже помітний культ праці, в масовій культурі дуже часто зустрічається образ «людини, що йде на роботу». Здавалося б, ну і що тут такого? Але це може багато розказати про суспільство і його монолітність.

«Хтось має його номер». Три останні панелі – реальний діалог в ефірі.

- Чи погодилась би ти стати журналістом, якби трапилась така нагода? Ну, наприклад, захотілось щось змінити в житті, а тут пропонує роботу Громадське :)

- Звісно ж ні, я поважаю роботу журналістів, але кожна людина має робити те, що в неї виходить найкраще. У мене був вибір - художній фах чи гуманітарний, і я не шкодую, бо зробила все правильно. Крім захоплення чарівним світом мас-медіа, соцмережами і Громадським телебаченням, у моєму професійному житті є ще театр, для якого я малюю, і викладацька праця, до якої планую повернутися в Україні.

Дуся

фото: facebook.com/mediacomics/