Анне Герман стали являться ангелы (ФОТО)

Осень оказалась урожайной на книжные новинки от журналистов и политиков. На сей раз удивила Анна Герман - в бельгийском издательстве L'Esprit des Aigles вышла ее новая книга «Дівчинка і косміти». Нет, это не мемуары о годах преданной работы на Партию регионов. Дуся не смогла удержаться и пообщалась с Анной Николаевной о новой книге, брюссельских гонорарах и оскорблении Майдана.

- О чем ваша новая книга и почему она выходит за рубежом?

- «Дівчинка і косміти» - философская вещь. Это повесть про девочку-подростка, о том, как она воспринимает мир и все, что происходит вокруг. А космиты - это ангелы, которых она рисует и считает живыми. Книга построена на украинских реалиях, историях людей. Французы, работавшие над переводом книги, назвали ее «магическим материализмом» (повесть перевел французский поэт Атанас Ванчев де Траси, в книге два произведения Герман - «Дівчинка і косміти» и «Піраміди невидимі» еще 1998 года написания – Дуся). Эта книга еще не вышла в Украине. История началась с того, что французский переводчик книги «Піраміди невидимі» отдал перевод в бельгийское издательство, а я захотела заодно передать и новую вещь, законченную несколько недель назад. Французы говорят, что для французских читателей это будет очень интересно.

- Планируете ли издать повесть  в Украине?

- Конечно, планирую, но уже с новой вещью, которую недавно начала. Договоренностей с украинскими издательствами пока нет. Предыдущая книга, «Червона Атлантида», была успешной, вышло несколько тиражей (книга вышла в частном издательстве «Довіра», отзывы были самые разнообразные - Дуся). В каком издательстве выйдет новая книга, еще не знаю.

- Какова сумма гонорара в бельгийском издательстве?

- О гонораре еще ничего не знаю. На этой неделе, перед выборами, я как раз еду в Брюссель за сигнальными экземплярами. Гонорар в любом случе перечислю на благотворительность  - на нужды солдат, пострадавших детей на  Донбассе.

- Вы сказали, что книга построена на украинском материале. Есть ли там недавние события - к  примеру, Майдан?

- Эти события слишком сильные, пока что их невозможно оценить, это все должно отстояться - болезненное и острое. Оно должно отлежаться, «перевариться» в украинской истории, быть осознанным как факт. А делать какие-то некачественные, скороспелые вещи на эту тему...  считаю это оскорблением тех людей, которые отдали свои жизни.

- То есть писать о Майдане - это пока оскорбление. А не смущает ли вас, что во время этих событий вы состояли в Партии Регионов, из-за действий которой погибли и продолжают гибнуть люди?

- Будучи в Партии регионов, я делала такие вещи, которые не делал никто. Я помогла найти два миллиона долларов на возведения памятника жертвам Голодомора в Вашингтоне, на празднование 200-летия Шевченко, на ремонт мемориала в Каневе. Я голосовала за признание Голодомора геноцидом. Я считаю, что поступала правильно. Я всегда работала на партию мира. Если бы можно было вернуть прошлое, я поступала бы точно так же, мне не стыдно ни за один свой шаг. Я сделала все, чтобы Украину обошел кровавый сценарий, и то, что президент согласился на досрочные выборы - это во многом и моя заслуга. Во время Майдана в моем доме жили люди. Каждый мой шаг был честным, мне ни за что не стыдно. Более того, я не буду выходить из Партии Регионов. Я считаю, что ее нужно перестроить, сделать общеукраинской, чтобы она объединяла регионы. Легко работать там, где все думают одинаково. А я никогда не избирала легкий путь. На сложном пути конкурентов меньше, а я очень не люблю конкурентов.

- Вы говорите, что сделали все, чтобы Украину «обошел кровавый сценарий». А то, что происходит сейчас на Донбассе, - это не кровавый сценарий?

- Вы не представляете, что могло произойти с Украиной, если бы все пошло иначе. Не представляете. Пока Янукович был в Украине, у меня была возможность по крайней мере высказывать свое мнение. Он знал мою позицию, и это тоже частично повлияло на его решение. В свое время, когда был суд над Тимошенко, я в эфире ICTV сказала, что своими руками задушила бы того, кто принял такое решение. На меня за эти высказывания подали в суд, об этом нигде не писали, потому что СМИ у нас тогда были подконтрольны власти. Я прошла все эти суды. И из Администрации президента я ушла в парламент, по одной причине - не всегда моя позиция была услышана. Я всегда выступала в защиту украинского языка, гуманитарной политики. Понимаете, чтобы влиять на решения, нужно иметь поддержку. Был Тарас Чорновил, после его ухода я осталась одна. Я делала все, что могла, и мне не стыдно ни за один свой шаг.

Мы попрощались, однако вскорости Анна Николаевна позвонила - чтобы добавить «еще одну вещь». Еще одной вещью оказался рассказ о том, какой хороший, оказывается, человек экс-глава Администрации экс-президента  Януковича Сергей Левочкин.

«Сергей Левочкин во многом разделял мои взгляды. К примеру, помогал с памятником жертвам  Голодомора. Он вообще многим помогает. Вот недавно в Полтаве - женщина звонила, просила о помощи. Он очень много помогает людям, которые обращаются, но нигде не сообщает об этом. Он поддерживал меня в вопросах языковой политики. Не во всем, конечно. Поддерживал в борьбе с Дмитрием Табачником, и, если бы президент тогда прислушался и снял Табачника, это могло бы снять напряжение в студенческом сообществе, но мы так и не достигли взаимопонимания в этом вопросе», - сообщила Анна Николаевна.

Без комментариев.

Ваша Дуся

фото предоставлено пресс-службой Анны Герман

P.S. А теперь еще один эксклюзив от Дуси. Публикую для вас фрагмент повести Анны Герман «Дівчинка і косміти».



 
                                Дівчинка і косміти

Цю повість присвячую моїй дорогій Сестрі Ґрейс Нелсон,
дружині американського астронавта Нелсона

1.
                     
    Під лісом зрів горох. Він сягав Ружі аж по шию. І над зеленою плантацією виднілася лише Ружина голова. Ружа зривала ледь достиглі горохові лопатки і висипала на долоню дрібні молоденькі зерна.

     Аж тут прилетіли косміти.

    Вони витяли з Ружиного коліна кружальце шкіри величиною з копійку і зникли. Уся космічна операція тривала так коротко,що Ружа встигла лише зойкнути. Але той її зойк, мабуть, таки був голосний, бо на нього збіглися і дід, і хрещений батько, і дядько Сиротич,- усі чоловіки,які зазвичай у цей час обговорюють на гостинці почуті по п'ятому каналу останні новини.

- Вуж укусив, - зрезюмував дядько Сиротич, оглянувши Ружине колінце.

- Добре, що не гадюка, - підхопив Ружин хрещений батько.

Дід натомість без слів взяв Ружу на руки і навпростець через горохове поле поніс додому.

     Про космітів ніхто з чоловіків слухати не хотів.

    - Бери приклад з сестрички, - сказала ввечері мама, коли Ружа спробувала хоч їй оповісти історію з космітами. - Сестричка твоя завжди говорить правду.

    Ружа стулила вуста. Вона зрозуміла, що про космітів нема кому розповідати. Відтак - розповідала про них сама собі.

    - Мамо, Ружа говорить сама до себе! - видала таємницю сестричка. - Чи тепер Ружу заберуть на Кульпарківську?

Кульпарківська - це вулиця у Львові, де знаходиться божевільня і куди час від часу швидка забирала двох із  села - стару Тимчиху та її сина.

  Ружа на Кульпарківську не хотіла жодним чином. Вона збагнула, що розповідати вголос про космітів не можна навіть собі.

    До проблеми заборони розповідати про космітів незабаром додалася ще одна - Ружа боялася нічного метелика, котрий щовечора сідав на тато-мамин весільний портрет.

Метелик повзав з маминого чола на коси і закрадався аж на декольте маминої весільної сукні. У Ружиної мами насправді ніколи не було ані такої гарної сукні, ані вельона з діадемою. Фотограф усе це домалював і отримав за це від мами добрий гонорар. А мама вправила портрет у давню дубову раму, різьблену хрестами і трояндами. Та рама, вже поїджена шашілем, була найбільшою коштовністю в домі. Дід казав, що його батько, себто, Ружин прадід, одного разу їздив на ярмарок продавати корову. Але грошей за неї не привіз. Купив у місті вправлений у коштовну раму портрет цісаревича Рудольфа, у якого, нібито, служив пуцером, коли був при війську. Чи це було справді так, чи, може, цю історію придумала Ружина бабуня, яка любила всілякі вигадки про цісаревичів так само, як Ружа - про космітів, ніхто докладно не відав.

    - Самі брешете і дитину навчились-те брехати, - сказала якось спересердя бабуні Ружина мама. І хоч потім дуже перепрошувала за ці слова, все ж сердечні взаємини між невісткою та свекрухою вже ніколи не відновилися.

    Портрет Рудольфа у коштовній рамі висів на стіні аж до приходу совєтів. Ружина бабуня цісаревича спалила, аж коли совєти були вже в селі. На місце Рудольфа в мундирі з еполетами в дубову раму вправили Тараса в кучмі та кожусі, витявши його з картонної коробки, в якій татові-мамі подарували на весілля пишно ілюстроване видання Кобзаря.

   Саму книжку одразу вкрав акордеоніст, який приїжджав з міста раз у тиждень акомпонувати маминому співу. Він часто підкрадав - то мамин орден, то бабусині сережки, необачно залишені на нічному столику, і Ружин тато не раз хотів його вигнати. Але мама рясно плакала, бідкаючись, що без акомпоніатора її талант загине, і вона засохне в цій глушині, як стара грушка коло плота.

     Отож акордеоніст Ванца вкрав і Кобзаря. Залишилася лише картонна коробка з портретом Тараса на покривці. Цей самий портрет і вирізала бабуня та вставила на місце цісаревича Рудольфа.

   Тарас висів у рамі на стіні аж поки не знайшовся у дворі заїжджий фотограф. Він узяв у Ружиної мами весільну знимку і аванс. А через тиждень приніс портрет. Тато-мама на цьому портреті були радше схожі на голлівудських акторів, ніж на самих себе. Але мамі портрет сподобався і вона викинула Тараса з дубової рами, вставивши на його місце весільну пару.

     Портрет висів над Ружиним ліжком. Щовечора на нього сідав метелик. І Ружа була абсолютно певна, що це прилітає Смерть.

    Тепер вона боялася вечора, метелика і Смерті.

    Метелик завжди сідав лише на мамине обличчя і ніколи не заповзав на татову територію. Ружа гаряче молилася за маму, щоб вона не померла. Після молитви до Пречистої Богородиці за маму Ружа шептала: " Ангеле-Хоронителю мій, завжди біля мене стій..."

    Молитви помагали від страху і врешті-решт Ружа засинала. Хтось гасив світло в її кімнаті і нічний метелик зникав аж до наступного вечора.

   Пречиста Богородиця почула молитву Ружі і мама не померла. Але помер тато.

   За кілька тижнів після похорону акордеоніст Ванца виніс з Ружиного дому всі татові речі - пальта, костюми, рукавички,чоботи і навіть сорочки. Мама казала - дарма, нехай бере. Щоб не боліла згадка. Бабуня при мамі мовчала, але коли її не було вдома, то так, ніби між іншим, нарікала - з татових курток на хутрі можна було б поперешивати дітям на зиму теплу одіж. Бабуня ні словом не обмовилася про акордеоніста, але коли він приїжджав, міцно стискала вуста.

    Одного разу Ванца, що став тепер приїжджати ще частіше, забрав і портрет. Себто, сам портрет залишив на столі, вийняв лише стару дубову різьблену хрестами і трояндами раму.

   Мама лише ввечері зауважила на столі весільний портрет без рами. Хтось накрив ним слоїк з молоком, щоб не впала муха. Мама обтерла портрет рукавом...

    Тепер портрет висів на стіні у простенькій сосновій рамі, пофарбованій синьою олійною фарбою. Мама була на портреті така сама гарна. Тато - сумний.

   Метелик більше не прилітав. А навіть якби прилетів, Ружа його вже не боялася.

     Вона так само палко молилася до Божої Матері, щоб Пречиста помилувала маму і усіх людей. Ружа хотіла, було, образитися на Господа, за те, що забрав тата. Але бабуня сказала, що Бога не можна гнівити. І то нічого, що ми тепер такі бідні: за сиротою - Бог з калитою.

    Коли пітьма заслоняла квадрати вікна, у них з'являлися рясні зорі. Можна було годинами на них дивитися і думати про тамтешні світи. Чи вони існують? Чи косміти - це Ангели? Чи вони усіх бачать і чують? І чи тато тепер - косміт?

    У Ружиній родині всіх дівчаток прийнято називати трояндовим іменем. Є Розалія,  Рузя. І  - Ружа. Нібито одну дівчинку були назвали інакше. Але вона померла в шістнадцять літ. Бабуня знову ж таки оповідала про якусь обійтницю...Але ці бабунині історії... Якби бабуня не навчилася в дівоцтві кравецтва, то стала б писаркою і писала б усілякі історії, щоб люди мали що читати зимовими вечорами.

   Але ружі не лише в них у домі. Їх просто море - в саду. І щороку на Святого Івана бабуня посвячує в церкві троянди і тримає пелюстки аж до Різдва. Мама каже, що це чари. Мама аж плакала, коли Ружу до хресту носили - так вона не хотіла того імені. У дитинстві Ружу по імені і не кликала. Все якесь своє вигадувала. А бабуня каже, що то гріх. Бо якщо дитину не кликати по імені, даному при хрещенні, то може Ангел-Хоронитель відвернутися. Але від Ружі не відвернувся.

     Отож про засушені ружі перед Різдвом. Щороку перед святами...А не раз снігом мете, як сухою крупою. А вітрище буває!.. Якось Ружу мама до крамниці по дріжджі посилала - то вітер мало не зніс її з дороги. Ще мить - і поли пальта, підбитого ваталіном, так би й понесли Ружу в небеса аж до самих космітів. Отож того дня уже востаннє прийшов до них Старець з чебрецем. Ружа побачила його біля хвіртки, коли поверталася з крамниці. Стоїть, з непокритою головою, увесь засніжений, точнісінько, як Святий Миколай. На Ружиному обійсті ворота самому відчинити - простіше простого. А він чекає, щоб хтось його на подвір'я впустив.

- Де, думаю, ви, Добродію, цього року забарилися? Уже й вечоріє, - бабуня бігла бігцем до Старого.

    Він вийняв з-за пазухи згорток. Це свячений чебрець аж з самих Карпат.

    Бабуня цей чебрець додає до засушених трояндових пелюсток і підкурює усіх перед Святою вечерею. Вона кладе на велику мідну тацю жарини з печі, зверху посипає чебрецем і трояндами, і ставить під стіл. А коли вже молитву всі промовили, то підносить до кожного тацю, щоб дмухнув на жарини. Ружа не йме жодного поняття, навіщо це робиться, але слухняно дмухає, як і всі дорослі, прилучаючись до цього якогось наче поганського таїнства.

    Уся ця церемонія чомусь така важлива, що допоки не принесе Старець чебрецю з Карпат - не починає бабуня жодної передріздвяної церемонії. Ані не малює тістом хрестики на одвірках, ані не заносить дідуха в дім...

    Так довго, як приходив перед Різдвом Старий з чебрецем, трималося в домі щастя. І лише коли одного разу бабуня таки його не дочекалася і всі сіли за вечерю без свяченого чебрецю, втекла з родини радість. А до наступного Різдва залишилися в домі самі жінки - бабуня, мама і Ружа з сестрою...